13. М.Максимович і початок науково-критичного підходу до вивчення історії України.

Заслуги М.О. Максимовича на ниві української історії є незаперечними. Він залишив велику історичну спадщину як за кількістю й універсальністю написаних ним праць, архівних матеріалів, так і за їх цінністю та проблематикою. Аналізуючи роль Максимовича в українській історіографії XIX ст., Дмитро Багалій зазначав: “Його наукова діяльність відрізнялася переважно критичним і бібліографічним характером. На його частку випала важка і невдячна задача – очищати джерела малоруської історії (літописні) і засновані на них праці від помилок і спотворень. Він розчищав ґрунт для майбутніх праць, створював, за його власними словами, цеглу для майбутньої будівлі південноросійської історії; дослідження, статті і замітки його відносилися до всіх відділів і періодів”. Максимович був людиною, що піклувався про “точність і вірність історичного факту”, домагався щоб “кожна історична подія й особа були усвідомлені й представлені правдиво в їх справжньому вигляді й на своєму місці”. Відсіль і два основні розгалуження його науково-історичної праці: розгляд джерел до історії України та критика чужих праць. Укр. історія була для Максимовича зручною формою викладу своїх поглядів і на більш широке коло питань. Починаючи з київського періоду, заняття історією стають основними. Дедалі більше фольклор та лінгвістика відігравали в його дослідженнях допоміжну роль.

Всього великих історичних праць Максимович написав 5: про походження Русі; про князів Острозьких; про гетьмана Сагайдачного; про Коліївщину; огляд городових полків і сотень після Хмельницького. Поза цими великими працями, в Максимовича є понад 2 десятки дрібних розвідок, переважно біографічного характеру (про співця Міжусю, Г. Ходкевича, Б. Братківського, Д. Кушніра тощо). Максимовичу пощастило встановити різні біографічні факти, реєстри козацьких ватажків („гетьмани”) перед Хмельницьким, полковників та інших урядовців за часів Гетьманщини. З українських учених Максимович піддавав своїй безсторонній критиці праці Костромарова, Куліша, Скальковського.

Важливою проблемою, що цікавила Михайла Олександровича, була історія Давньоруської держави. Історія Київської Русі була об’єктом дослідження Михайла Олександровича майже протягом усіх років його життя: вивчення всесвітньої історії, писав він, не повинно призводити до “заперечення стародавньої історії”. Вчений розпочав її розробку дослідженням “Звідки йде Руська земля, по сказанням руським” (1837). Наступними були: “О походженні варяго-русів” (1841); “Про уявне запустіння України в нашестя Батиєво і населення її новим народом” (1857); “О давній епархії Переяславської” (1858) та ін. Питання історії Давньої Русі поставали перед ученим у зв’язку з так званою норманською проблемою. Чималу роль тут відіграла праця М. Погодіна “Походження Русі” (1825), де, між іншим, висувалося та обґрунтовувалося декілька сумнівних гіпотез. Робота Максимовича “Звідки йде Руська земля...” була прямою відповіддю і навіть викликом російському історикові. Зав’язалася дискусія, головним чином, на сторінках “Москвитянина”. Максимович розвивав тезу про автохтонність східних слов’ян, їхню господарську (переважно землеробську) діяльність, що ставила їх на вищий щабель розвитку порівняно із завойовниками. Щодо виникнення державних форм життя, запрошення варягів, то аргументація Максимовича зводилася в основному до заперечення факту запрошення варягів та їхньої позитивної ролі в історії Русі.