28. Дослідження історії України вченими-емігрантами.

Зі встановленням радянського режиму, значна частина українських істориків опинилася в еміграції. Разом із представниками інших наук вони активно долучилися до створення українських наукових установ у Чехословаччині, Польщі, Австрії, Німеччині, Франції, Італії та ін. країнах. Їхні дослідження в галузі державницького напряму української історіографії розвивалися в основному в стінах Українського вільного університету (УВУ) та в Українському науковому інституті в Берліні (УНІ-Б). Головним осередком української історичної науки в еміграції став УВУ, заснування якого підготували Колесса, Грушевський, Антонович, Дністрянський. Свою діяльність він розпочав у Відні, продовжував у Празі, а відтак – у Мюнхені. На відкритті УВУ в Празі (23 жовтня 1921 р.) у великому залі Природничого інституту Карлового університету виступив перший ректор УВУ Колесса на тему "Українсько-чеські взаємини від X до XX ст.", якою започаткувалась актуальна проблема в українській історіографії – історія міжнародних зв’язків України. У травні 1923 р. науково-викладацький склад УВУ створив Українське історико-філологічне товариство в Празі, яке стало головним осередком наукового опрацювання історії України і української історіографії. Діяльність українських істориків еміграції висвітлювалися в радянській історіографії.

З метою глибшого розвитку української історіографії, в стінах Українського наукового інституту в Берліні в 1928 – 1931 роках працювало Українське академічне товариство – науковий гурток молодих українських вчених і студентів, які займалися дослідженням питань українського державництва. Його керівниками були доктори наук Кучабський та Олянчин – відомі представники державницького напряму української історіографії. В складі товариства були молоді українці (вчені та студенти), що здобували знання в інституті, а тут продовжували займатися науковими студіями. На засіданнях товариства зачитувалися наукові доповіді та реферати з державницької проблематики. Український науковий інститут працював до 1945 р. В 30-ті роки осередки української історичної науки за кордоном залишилися в Чехословаччині та Польщі.

Таким чином, українські історики, опинившись після поразки української революції в еміграції, гідно розвинули, збагатили й утвердили національно-державницький напрям української історіографії. Творча спадщина цього напряму, всупереч фальсифікаціям і спотворенням, зробленим радянською історіографією, відіграла велику роль у створенні наукової історії України.

29. Актуальні проблеми та перспективи розвитку української історіографії на сучасному етапі.

Розвиток української історичної науки у незалежній національній державі відбувається в умовах, коли вперше в національному дискурсі стала можливою свобода історичної думки, створилися політичні умови для переосмислення усього її контексту історіописання і, що найважливіше – визначилися перспективи творення сучасних історичних концептів. Визначальною рисою історіописання. став його національний напрям.

У кінці 1980-х на початку 1990-х рр. політико-ідеологічні зміни на теренах Радянського Союзу посилили суспільно-громадський інтерес до історичного минулого, передовсім власної вітчизняної історії ХХ ст. Історичний пошук дослідників опирався на нові архівні матеріали, які поволі починали бути доступними вже у радянський час, коли існуюча політична система демонструвала свою “перебудову” та “демократичність”. Поруч з інформативним наповненням історичних праць, підставовою річчю для дослідників в Україні вже стало питання методології дослідження. Якщо окремі групи істориків стверджували, що була єдина тодішня марксистсько ленінська методологія, то новий історичний етап асоціювався для грона дослідників із кризою методології та пошуком нових методологічних підстав.

Нині ж завдання історіографії як науки обумовлене також необхідністю вироблення сучасних підходів щодо українських історичних праць ХІХ – початку ХХ ст. як підросійської України, так і західноукраїнських земель, введенням у науковий обіг усього комплексу знань діаспорної україністики і досягнень західних дослідників української історії. Прикметною рисою сучасного історіографічного процесу є персоніфікація подій і явиш нашого минулого. Багато постатей української історії повертаються на її сторінки та гідно поціновуються, місце і роль інших переосмислюється, чимало ще не отримало визначених оцінок. Сучасний етап історіописання пов’язаний також з появою “інтелектуальних біографій”, де “інтелектуальні образи” представлені не лише біографічним життєписом, а й аналізом текстів створених ними творів, оскільки, як зазначає дослідник Портнов, – ці “тексти не тільки відображали свій час, а й боролися з ним”.

Проблеми розвитку національної історіографії пов’язані не лише з рівнем оволодіння “світовим досвідом”, а й з кадровим потенціалом, який повинен би цей досвід реалізувати на практиці. Оцінюючи нинішні наукові історичні кадри в Україні, Дашкевич виділяє спершу генерацію українських істориків, які почали ще навчатися у сталінський період, середню, що сформувалася в період застою, молодшу генерацію – “діти перебудови”, що активно входить в українську і зарубіжну науку та “сучасні міфотворці”, які ідеологічно закомплексовані чи то в дусі націоналізму, чи комунізму, чи клерикалізму. Аналогічний аналіз “кадрової проблеми” провів Грицак, який на основі типології праць українських істориків 1990-х.

Особливе місце у висвітленні теоретичних проблем сучасної історіографічної науки посіла Міжнародна наукова конференція у Львові “Виклики сучасної історіографії: світовий та український контекст”, яка відбулася у листопаді 2001 центральною проблемою стала національна українська історія. Участь українських вчених у Міжнародних конгресах істориків повинна сприяти “входженню” української історії у світовий контекст.

У контексті з’ясування місця національної історії в історичному процесі нестандартними є дослідження Колесника.

Серед досліджень зарубіжних дослідників української історії можна виділити декілька напрямків: Спроби написання синтетичної історії України. Дослідження, присвячені т.зв. «складним» темам історії України, напр. польсько-українському конфлікту, діяльності ОУН-УПА, Голокосту та Голодомору. Тематика, присвячена україно-російським відносинам, переосмисленню радянського минулого історії України.

Професор Віденського університету Андреас Каппелер до української тематики прийшов через вивчення російської історії - Великороси» і «малороси»: Російсько-українські взаємини та сприйняття в історичній перспективі» (Сіетл, 2003) та "Важкий шлях до нації", присвячений українській історії ХІХ-ХХ ст., а в 2007 - «Мала історія України». У 2007 «Історія України» Пола Роберта Магочі, де подано детальний аналіз політичної, соціальної та економічної, релігійної та культурної історії України.

Сучасна українська історіографія повинна стати інструментом створення новітньоїконцепції історії України. Щодо її витворення і побудови, то, безумовно, вона повинна бопиратися на існуючий досвід вивчення історичного минулого, акумулюючи і новітні ідеї татеоретичні підходи, сучасний дослідницький інструментарій наукового пошуку, якийповинен включати в себе усю сукупність існуючих дослідницьких методів.