27. Історична наука в Україні в післявоєнний період.

НапередодніДругоїсвітовоївійнипрацював ІнститутісторіїУкраїниуКиєві, щовидав “КороткийкурсісторіїУкраїни” (1941) тапершийтом “ІсторіїУкраїни”. АпісляДругоїсвітовоївійнисталащебільшсуровоюукраїнськаісторіографіявмежахУкраїнськоїРСР, щовтратиласвійукраїнськийхарактерітрадиції.

В 1950-60-ті роки відбувається остаточне ідейно-організаційне оформлення української історіографії як спеціальної дисципліни. Серед радянських українських істориків посилювався, звичайно, інтерес до історіографічної проблематики, методологічної рефлексії історичної науки. Основною ознакою історіографічних досліджень тієї доби стає нахил до самовизначення історіографії як наукової дисципліни, її предмета, завдань, методів. Виконуючи функції методологічного проводу в системі історичної науки, історіографія мала надати їй інтелектуальної чинності, наукового авторитету у внутрішньому та зовнішньому науковому співтоваристві. У період застою історіографія виконувала і специфічну функцію критики «буржуазних фальсифікацій» вітчизняної історії.

1960-1970-ті роки - це пік у розвитку дисципліни історіографії, що пов'язано з її організаційною розбудовою, кадровим поповненням, накопиченням ідейного багажу, методів і техніки історіографічного аналізу. Відбувався процес утворення кафедр історіографічного профілю в Україні. В 1964 відкрита кафедра історіографії, допоміжних дисциплін і методики в Харківському університеті. Ініціатором створення і першим її завідувачем став професор Астахов. Саме у ці роки 60 - 70 визначається спектр проблем історіографічних досліджень в Україні та за її межами, побачила світ низка монографій українських і російських авторів, присвячених діячам української історичної науки, серед яких Максимович, Бодянський, Маркевич, Костомаров, Лазаревський, Єфименко, Яворницький. Особливу увагу вітчизняних і зарубіжних дослідників привертали окремі періоди в історії української історичної науки, здебільшого радянський.

Історична наука в Україні у 1960-1980-ті роки переживала складний і суперечливий процес свого розвитку, зумовлений згортанням хрущовської "відлиги", репресіями проти шістдесятниківта дисидентів, наростанням рецидивів українофобії та ідеологічних чисток. Можна умовно виділити кілька напрямів офіційної історіографії того періоду. Це і великоросійська шовіністична історіографія зі своїм відверто антиукраїнським спрямуванням, яка спричинила немало чорних плям, в українській історії шляхом застосування до неї російської схеми історичного розвитку. З офіційних видань тих років зникають самі поняття "український народ", "українська нація", були заборонені терміни Київська Русь, Київська держава, Козацько-Гетьманська держава, а сама українська ідея піддавалась остракізмові. Близькою до цього напряму, але з українським забарвленням, була промосковська течія, яку найповніше репрезентував Маланчук і його оточення. Наслідки їх вислужування перед Москвою відбиті в грубій фальсифікації української історії, в багатотомній "Історії УРСР", Українській Радянській Енциклопедії та ряді інших видань.

Інтелектуальний і культурний рух кінця 1980-х -1990-х років пов'язаний з відходом від надмірної ідеологізації та політизації гуманітарної сфери, ідейних і наукових спрощень, популяризаторського тону тощо. Він був орієнтований на якісно нові форми професіоналізації, та відповідність загальновизнаним стандартам наукової праці. У період перебудови історіографія виконувала здебільшого ідеологічні функції. Виступала засобом спростовування радянських міфів, визнаних авторитетів, зведення політичних та ідеологічних рахунків, реанімацією застарілих націоналістичних догм, плазуванням перед західною українською історіографією. Більшість радянських істориків, здавалося, були неготові до сприйняття нового в науці, осягнення доробку світової історичної думки.

Історіографія у дисциплінарному розумінні слова виконує важливу функцію «управління» процесом історичного пізнання. Це засіб самоідентифікації і розбудови історичної науки. Аналізуючи сучасний стан науки, співставляючи його з колишніми визнаними або забутими традиціями наукової діяльності, історіографія «розпізнає» перспективи і варіанти існування та механізму розвитку історичної науки. Історіографія є інструментом інтегрування вітчизняної історичної науки в європейський та загальний історіографічний процес.