26. Марксистський напрямок в українській історіографії.

Початокутвердженнямарксистсько-ленінськоїметодологіївісторичнихдослідженняхприпадаєна 1920-тір. УжевСтатутіТоваристваісториків-марксистів, щобулостворенев 1925 говорилося, щойогопершочерговимзавданнямєнауковарозробкамарксистськоїметодологіїісторії; критичнийаналізсучасноїлітератури, якийгрунтуєтьсянамарксистськихзасадах; ознайомленняширокихмасздосягненнямимарксистіввгалузіісторії.Марксистськийнапрямповністю визначався політичною лінієюпартійног окерівництва. Радянськийнапрямдослідженьбувізольованийвідвпливузовні. Відсутність контактів радянських істориків із своїми зарубіжними колегами значно звужувала параметри їх наукових пошуків.

Провідна роль в утвердженні марксистсько-ленінської методології належала історикам партії. Перша всесоюзна нарада з питань викладання ленінізму, історії партії та історії Комінтерну (1930) націлювала істориків на подальше поглиблене освоєння ленінської теоретичної спадщини, консолідацію їх зусиль на розробку наукової концепції історії комуністичної партії.

Одночасно із освоєнням марксистської методології у 1920-х роках з'явилися перші узагальнюючі праці з історії партії, серед яких книги Лепешинського - «На повороті» (1922), Бистрянського -«Вождь пролетаріату. Російська Комуністична партія» (1923), Ангарського - «Легальний марксизм» (1925). В Україні вийшли в 1930-ті рр. роботи з окремих проблем історії більшовицької партії Жебровського, Сухомлина, Шувалова.

Головним завданням марксистської літератури 1920-х — 30-х рр. було утвердження марксистської методології, ленінської концепції історії партії, яка виділялася в самостійну історико-партійну науку. У зв'язку з цим на Першій всесоюзній конференції істориків-марксистів Покровський зазнав нищівної критики за висловлену думку, що «історії партії як науки не існує». Принцип партійності утверджувався як керівний методологічний принцип у науковій роботі дослідників.

Важливою складовою розробки проблем історії більшовизму і утвердження марксистсько-ленінської методології 1920-х - 30-х рр. була ленініана. Перші популярні нариси і брошури про життя та діяльність Леніна були підготовлені .Крупською, Ярославським, ВОльмінським. У кінці 1920-х—на початку 30-х рр. з 'явилися статті про ленінські прийоми творчості в галузі історії. На сторінках журналів «Большевик», «Историк-марксист» та ін. друкувалися праці де розкривалося значення марксистсько-ленінської методології для ідеологічної орієнтації дослідників.

«Історії ВКП(б). Короткий курс» (1938) – підручник з історії Всесоюзної комуністичної партії, де викладена концепція історичного розвитку Росії та партії більшовиків сильно вплинула на радянське суспільство. В основу громадянської історії Росії було покладено концепцію історії партії. Встановлювалась чітка періодизація, основні елементи якої було потім відтворено у всіх радянських виданнях 1960—1980-их років: 1) час визрівання передумов Жовтневої соціалістичної революції; 2) підготовка і проведення революції; 3) період іноземної інтервенції та громадянської війни (1918–1920); 4) відновлення народного господарства (1921–1925) і далі. Впливу «Короткого курсу» сприяла крупномасштабна кампанія з пропаганди ідей цього видання, його запровадження до свідомості населення через середню та вищу школу.

Великої уваги надавалося науковій діяльності Інституту історії України та його працям в галузі історії у радянській Україні, що повинні були здійснюватись у відповідності до вимог так званої “марксистсько-ленінської “ методології, під суровим партійним контролем та на засадах ідеології та навіть фразеології, котра б відповідала певним обов’язковим сюжетам.

Обов’язковою основою наукової роботи інституту була офіційна ідея “радянського патріотизму” та супутня їй ідея лідерства “великого російського народу”. Стосовно української історії це означало теоретичне узаконення та виправдання централізуючої політики московських царів та Совітів в Україні, кінцевим наслідком чого стало нехтування усіма національними інтересами українців, їхніми національними рисами і традиціями.