17. Вплив м.Драгоманова на розвиток української історичної думки.

МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ (1841–1895) – український історик, етнограф, літературознавець і публіцист.

Політичні погляди М. Драгоманова формувалися під значним впливом ліберальних і особливо соціалістичних ідей. Перехід від родоплемінної організації суспільного життя до держави він пояснював дією таких чинників, як розвиток сім'ї, матеріального виробництва, класової боротьби, концентрація земель унаслідок завоювань. Не поділяв марксистську тезу про визначальну роль матеріального виробництва в суспільному розвитку. Люди прагнуть до спілкування та об'єднання, основними формами яких є громада й товариство.

Суть держави полягає в правах і свободах, якими наділені громадяни. Політична історія людства є кругообігом трьох основних форм держави – аристократії, монархії й демократії. Людство втратило первісну свободу й постійно прагне її повернути, але цьому заважає держава, навіть демократична, бо за такої форми депутати стають головуючими над народом і вирішують державні справи, не враховуючи його волю. М. Драгоманов пропонує радикальний, на його думку, крок: замість введення народоправства (демократії), що є лише однією з форм державного правління, впроваджувати самоврядування, щоб була “своя воля кожному і вільне громадство й товариство людей і товариств”.

Поняття “громада” є ключовим у політичних поглядах М. Драгоманова Громада у М. Драгоманова є первинною ланкою організації суспільного життя. Стосунки між громадами мають будуватися на федеративних засадах. Федерація утворюється в результаті децентралізації управління державою з громад як більш дрібних суспільних об’єднань. Він виступав за самостійні сильні обласні органи влади, які мали б певну незалежність від центральної влади й діяли на автономних і самоврядних засадах.

Покінчити зі злиденністю і гнобленням можна тільки шляхом організації колективної праці за умови колективної власності громади на землю та знаряддя праці. Здійснення переходу до нового ладу (“громадівського соціалізму”) можливе еволюційним шляхом демократизації, піднесення культури і свідомості народу. М. Драгоманов виступав проти революційних перетворень.

Україна також має бути федеративним утворенням, яке складається з 20 земель (Київської, Одеської, Харківської, Поліської та ін.) і, у свою чергу, входити до побудованої на федеративних засадах Росії. У зв’язку з цим М. Драгоманов відкидав націоналізм і сепаратизм, виступаючи з позицій інтернаціоналізму.

18. Народницький напрямок в українській історіографії.

НАРОДНИЦЬКИЙ НАПРЯМ В ІСТОРІОГРАФІЇ, народницька течія в історіографії — термін для позначення неформальної інституціоналізації укр. істориків 2-ї третини 19 — поч. 20 ст., які відводили народу провідну роль у концептуальному представленні минувшини. Розрізняють романтично-народницьке історіописання (30-ті — 60—70-ті рр. 19 ст.) у ностальгічній, героїко-легендарній та етногр. формах з містично-реліг. і морально-етичною мотивацією творчості й позитивістсько-народницьку (80-ті рр. 19 — поч. 20 ст.) історіографію, яка спирається на різноманітні методологічні й теор. засади.

Інституціоналізація народницького напряму в укр. історіографії відбувалася поступово й нині уявляється як складний, не позбавлений суперечностей процес. На межі 18—19 ст. укр. історіописання містило строкате, іноді еклектичне сполучення провіденційних, просвітницьких та преромантичних складових. Зокрема, початки преромантизму деякі дослідники знаходять уже в «Історії Русів».

На поч. 19 ст. виникають і нові університетські центри секуляризованої від схоластичних догматів науки та культури «німецького типу» — у Харкові, а пізніше в Києві та ін. містах. Упродовж 1830—40-х рр. Харків став інтелектуальним осередком шеллінгіанства, під впливом якого сформувалися світосприйняття й погляди відомих укр. науковців, які належали до народницького напряму, зокрема М.Костомарова. Інституціоналізація народницького напряму в укр. історіографії частково відбувалася й за рос. посередництва, наприклад, за впливу відомих моск. інтелектуалів на М.Максимовича – філос. «вечори любомудрів» кн. В.Одоєвського, який разом із шеллінгіанцем В.Кюхельбекером видавав альманах «Мнемозина» (1824—25), лекції професора фізики та агробіолога М.Павлова й ін. Важливу роль у формуванні народницького напряму відіграла хвиля етногр. дослідів і студій з вивчення укр. фольклору, міфології 2-ї пол. 1820-х — 1850-х рр., зокрема збірки «Малороссийские песни» (Москва, 1827), «Украинские народные песни» (Москва, 1834), «Сборник украинских песен» (Київ, 1849), укладені й видані М.Максимовичем, «Украинские народные предания» (Кн. 1. Москва, 1847) та «Записки о Южной Руси» (Т. 1—2. С.-Петербург, 1856—57), зібрані й опубліковані П.Кулішем, магістерська дисертація М.Костомарова «Об историческом значении русской народной поэзии» (Харків, 1843) і його студія «Славянская мифология» (Київ, 1847), літературно-фольклористичний збірник «Запорожская старина» (1833—38), який видавався за редакцією І.Срезневського, та ін. Заразом публікувалися укр. літописні й істор. пам’ятки. Важливу роль у цьому процесі відіграв О.Бодянський, який був секретарем Моск. т-ва історії та старожитностей російських і редактором його «Чтений». У цьому періодичному виданні було видруковано низку праць і матеріалів з укр. історії, зокрема «Історія Русів» (1846). Завдяки етногр., мовній та літ. практиці спершу відбулося  відкриття мистецько-естетичних та морально-етичних, а пізніше осягнення етносоціальних цінностей укр. народу/нації як масового, колективного героя на сцені історії. Саме вони окреслили канони істор. праць репрезентантів народницького напряму 1830—60-х рр., зокрема виняткову увагу щодо побутування нац. традицій, виявлення героїчних постатей минулого, масштабних явищ і процесів, переломних, критичних і драматичних епох укр. історії (Хмельниччина), апології творчої думки народу, славетних звершень і діянь, трагізму й легендарності істор. буття, руйнівних рухів (Гайдамаччина), декодування нар.образів і знаків (козац. могили — символ смерті й слави) тощо. Водночас фольклористичні та етногр. захоплення визначили не тільки творчі пріоритети істориків-народників, а й гол. об’єкт народницького історіописання — історія знизу, народ/нація в єдиному етнокульт. та етногеогр. просторі минулого, сьогодення і майбуття. Відтак реалізувалася «мовна програма» романтизму, яка через «словесні» (етнографія, фольклористика, мовознавство, література) практики відкрила екзистенцію народу/нації як духовної субстанції. Тоді ж в істор. працях впроваджується низка базових дихотомій: народ—аристократія, егалітаризм—елітаризм, федерація—єдинодержавність, народоправство—єдиновладдя, сила—безсилля, внутрішнє—зовнішнє, індивідуальне—загальне, якими оперують у своїй творчості репрезентанти народницького напряму. Крім того, саме поняття «держава» історики-народники зазвичай ототожнювали з централістично-бюрократичною абсолютистською Російською імперією, в якій признавали втілення єдинодерж. ідеалу, котрий пов’язували з соціокульт. впливом монголо-татарської навали (М.Костомаров). Проте певні ознаки єдинодержавності вбачали й у Великому князівстві Литовському. Власне, істор. досвід перебування укр. земель в імперії Романових уважався підставою для негативного ставлення представників народницького напряму щодо відтворення історії д-в, зокрема в сенсі побутування відомої антитези: народ—держава. Заразом ця негативна настанова істориків-народників досить часто генералізувалася й гіперболізувалася, особливо в істор.та суспільно-політ. думці 1-ї третини 20 ст., і штучно відокремлювалася від широких інтелектуальних контекстів і соціокульт. координатів їхньої творчості.

Важливий вплив у стано­влен­ні на­родниць­ко­го на­пря­му спра­ви­ли соціокульт. імпульси й інтелектуальні новації 2-ї пол. 19 ст., зокрема Відродження слов’ян. народів, революц. та національно-визвол. рухи в Зх. і Центр. Європі. Саме вони спричинилися до початку нового етапу укр. Відродження, пов’язаного з кирило-мефодіївськими братчиками на Наддніпрянщині та «Руською трійцею» в Галичині. Невипадково тодішній укр. рух порівнюють з «Молодою Європою» (1834), заснованою Дж.Мадзіні, а «Книгу буття українського народу», автором якої вважають М.Костомарова, — із «Книгами польського народу і польського паломництва» (1832) А.-Б.Міцкевича та «Книгою народу» (1838) франц. політ. діяча, проповідника християн. соціалізму, абата Ф.-Р. де Ламенне. Зокрема, у середовищі київ. молоді початку 1840-х рр., згодом серед кирило-мефодіївських братчиків ширяться ідеї укр. месіанізму, панславізму, федералізму й егалітаризму. Приміром, М.Костомаров обстоював ідею рівності людей, станів та етнонац. спільнот, нац. гармонії, що спиралася на трансцендентальні цінності християнства й морально-етичні відчування нар./нац. духу, актуалізовані постулати народоправства і федеративний спосіб організації сусп-ва, витоки якого він вбачав в удільно-вічовому укладі Київської Русі й демократ. традиціях козацтва.