Тема 4. Формування та розвиток традиції одеської школи права в

РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД.

План

1. Державно-правові основи розвитку юридичної освіти в радянський період.

2. Розвиток юридичної освіти в Одесі впродовж 20 – 40 рр. ХХ ст.

3. Історія становлення юридичного факультету м. Одеси впродовж 20 – 40 рр. ХХ ст. як

продовжувача традицій Імператорського університету.

4. Особливості організації навчального процесу на юридичному факультеті м. Одеси впродовж

20 – 40 рр. ХХ ст.

5. Юридична освіта в Одесі наприкінці 40 – 80-х рр. ХХ ст.: відновлення, розвиток та

реорганізації юридичного факультету Одеського державного університету.

6. Основні наукові напрямки розвитку галузевих шкіл права на юридичному факультеті

Одеського державного університету.

Розвиток юридичної освіти радянського періоду ставав предметом дослідження, в основному, безпосередньо в радянський період. Зокрема, це загальні праці з історії університетів, які виходили у 1940 – 1950-х рр. Слід також підкреслити, що дослідження юридичної освіти радянської доби саме в Одесі не стало до цього часу предметом належної уваги й сучасних науковців, а представлені лише поодинокими працями, які присвячені окремим аспектам розвитку юридичної науки в Одесі в означений період часу. Серед них, наприклад, праці С. В. Ківалова «Історія Одеської національної юридичної академії», М. І. Скакун «Політико-правові засади формування і становлення радянської системи освіти у 1920-х - середині 1950-х рр.», О. В. Сурілова «Від ліцея – до юридичного інституту» та ін.

1. Державно-правові основи розвитку юридичної освіти в радянський період

Революція 1917 р., що зруйнувала становий лад, привела до демократизації вищої освіти. Від початку встановлення радянської влади здійснювалися спроби побудови принципово нової системи освіти – початкової, середньої, вищої. Важливе місце в цих процесах належало юридичній освіті, оскільки існуючі навчальні заклади, звичайно, не задовольняли потреб радянської влади.

Одним з головних органів нової влади в галузі освіти й науки був Народний комісаріат просвіти (Наркомпрос), структура якого постійно змінювалася.

Вже 2 серпня 1918 р. Рада Народних Комісарів (РНК) РРФСР приймає декрет «Про правила прийому до вищих навчальних закладів». Означений документ дозволив отримувати вищу освіту представникам робітничої та селянської верств, оскільки узаконив безкоштовність навчання та державну допомогу студентам. Для того щоб прискорити вступ до вищих навчальних закладів «потрібних» владі верств населення, при ВНЗ були створені робітничі факультети (робфаки).

У січні 1918 р., коли стали наочними труднощі з залученням наукової інтелігенції до викладацької роботи, у складі Наукового відділу Наркомпросу почав діяти Відділ мобілізації наукових сил. На початку 1919 р. була створена Державна Вчена Рада, яка проводила усі поточні затвердження професорсько-викладацького складу, планів та звітів.

У березні 1919 р. постановою Наркомпросу РРФСР «Положення про факультети суспільних наук», юридичні факультети в університетах були ліквідовані й замість них створені факультети суспільних наук (ФСН). Згодом були ліквідовані й історико-філологічні факультети, а їх студенти також переведені на ФСН. У складі ФСН були створені три відділення: 1) юридично-політичне, 2) економічне; 3) історичне.

На юридично-політичному відділенні ФСН повинні були викладатись такі курси: історія права і держави, еволюція політичної та юридичної думки, публічне право радянської республіки, соціальне право, кримінальна соціологія і політика, робітниче право і соціальна політика, історія міжнародних відносин та міжнародне право, соціальна гігієна та санітарія.

Велике значення для розвитку юридичної освіти мала постанова РНК РРФСР від 4 березня 1921 р. «Про порядок організації факультетів суспільних наук російських університетів». Згідно з цією постановою, юридично-політичні відділення ФСН були перетворені на правові відділення з двома циклами: судовим та адміністративним. Такі відділення функціонували в багатьох університетах.

З осені 1921 р. прийом до університетів здійснювався за класовою ознакою. Це призвело до того, що до університетів почали вступати робітники та селяни, які отримали підготовку на робітничих факультетах.

Курс навчання на ФСН було розраховано на три роки. До програми були включені дисципліни, які повинні були створити цілком новий, адаптований до радянської системи тип науковця-викладача – історичний матеріалізм, політична економія, історія соціалізму, історія Комуністичної партії. На основі цих наук, спільних для всього ФСНу, студенти правового відділення вивчали такі юридичні дисципліни, як загальна теорія та історія права, кримінальне право, господарче право, трудове право, державне право, римське право, права іноземних держав, цивільний процес, судоустрій.

Студенти, які виконали навчальний план, повинні були складати іспити у державній іспитовій комісії – з політичної економії, історичного матеріалізму та юридичної дисципліни (з обраної спеціальності). З 1925 р. замість іспитів було впроваджено захист дипломної роботи.

Головний контингент студентів правового відділення складали робітники радянських закладів, партійні працівники, робітники. Всі вони навчалися без відриву від виробництва. Тому заняття проводилися у вечірній час.

Проголошення комуністичного виховання означало визначення ідеологічних пріоритетів радянської політичної системи не лише серед молоді, а й в суспільстві загалом. У 1919 - 1921 рр., коли в Україні точилася національно-визвольна боротьба, принципи комунізму як теорії не мали поширення в освітніх закладах, тому що вся система освіти перебувала на стадії радикальної руйнації.

В цьому контексті, головною проблемою для радянської влади лишалася нестача професорів з потрібною ідеологічною підготовкою. У зв’язку з цим 11 лютого 1921 р. було запроваджено інститут червоної професури. На інститути покладалося завдання підготовки професорів та викладачів з соціально-економічних дисциплін для вищої школи, у тому числі й з права та радянського будівництва. В основному це були вихідці з родин педагогів, дрібних службовців, священиків. Вони стали «червоними», оскільки пристосувалися до нових умов.

У 1921 р. радянське керівництво приділяє значну увагу структурі управління навчальними закладами. Так, у «Положенні про вищі навчальні заклади РСФСР» від 2 вересня 1921 р. зазначалася необхідність скасування адміністративної автономії вищої школи, передбачалося управління на основі централізації. Усі вищі навчальні заклади підпорядковувалися Наркомпросу (безпосередньо його Главпрофобру).

З переходом до НЕПу вимоги до юристів суттєво підвищилися. Розширення сфери діяльності державного апарату, виникнення банківської мережі та системи фінансових закладів, діяльність судових установ, розвиток торгівлі, господарчі зв’язки між окремими закладами промисловості - все це вимагало підготовки фахівців, які були б добре обізнані на певній галузі правознавства. Крім того, кодифікація радянського законодавства (починаючи з 1922 р. були видані Карний, Цивільний, Карно-процесуальний, Цивільно-процесуальний та інші кодекси) спричинив виникнення такої кількості нормативного матеріалу, засвоїти який у короткочасні терміни за допомогою вечірнього навчання стало неможливим. Відповідно підвищувалися й вимоги до наукової кваліфікації викладачів, до змісту надрукованих ними статей та монографій.

На території України розвиток юридичної освіти відбувався,в основному на тих самих засадах. У 1918 р. була заснована Академія наук Української СРР. У складі соціально-економічного відділу академії було створено два наукових заклади з правових наук: постійна комісія для вивчення західно-руського та українського права та постійна комісія для вивчення звичаєвого права України. Першу комісію з 1920 р. очолив Н. П. Василенко, обраний академіком АН УСРР за спеціальністю історія західно-українського права, другу – академік О. І. Левицький, а згодом О. О. Малиновський.

У 1927 р. у складі соціально-економічного відділу запроваджується ще один науковий правовий заклад – комісія для вивчення радянського права, очолювана професором А.Е. Кристером.

У 1932 – 1933 рр. багато чисельні комісії у складі АН УСРР змінювалися науково-дослідними інститутами. На базі правових комісій було створено кабінет радянського будівництва і права, який було ліквідовано у середині 30-х рр. ХХ ст.

У 1927 р. при Українському інституті Маркса, Енгельса, Леніна була створена комісія права, реорганізована у 1928 р. у кафедру права. Вона працювала в контакті з правовим факультетом Харківського інституту народного господарства. На базі кафедри права у 1930 р. було засновано Науково-дослідний інститут радянського будівництва і права, дві третини співробітників якого складали викладачі колишнього правового факультету Харківського інституту народного господарства, реорганізованого у тому ж році у навчальний інститут радянського будівництва і права.

Питаннями права займались також Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). У 1926 р. на базі Харківської, Київської та Одеської лабораторій судової експертизи були створені інститути судової експертизи.

Для України були характерні ті ж самі тенденції в галузі науки й освіти, що й для інших територій, де діяла радянська влада. Ставлення влади до колишньої інтелігенції було загалом негативним, а взаємини з нею досить напруженими. Ліквідувати схему і структуру вищої школи виявилося справою легшою, ніж навернути до нової системи освіти професорсько- викладацький склад дореволюційної підготовки. Для них створювали науково-дослідні кафедри, яких у 1925 р. налічувалося 85 з різних галузей знань. Активна радянізація вищої школи виявилася для професорського складу несподіваною, а її організаційні й особливо концептуальні підвалини викладачі спочатку не сприймали. їх матеріальне становище було жахливим, а, так звана, зарплата в умовах економічної кризи і руїни засвідчувала лише працездатність та зайнятість колишніх професорів, звиклих до певних привілеїв і гідного життя.

Так, впродовж 20 - 30-х рр. XX ст. була здійснена перебудова системи підготовки юристів та організації юридичної науки, яка повинна була забезпечувати радянське державне будівництво. Відповідно до цього були розширені масштаби підготовки юристів для судово-прокурорських органів та органів державної влади та управління з цією метою у 30-х рр. XX ст. юридичні факультети були виділені зі складу університетів та перетворені на самостійні юридичні інститути.

В межах усього Радянського Союзу у 1930-х рр. набуває розвитку заочна юридична освіта.

Для розвитку заочної юридичної освіти велике значення мала постанова РНК СРСР від 29 серпня 1938 р. «Про вищу заочну освіту». Цією постановою було заборонено складання іспитів у заочних інститутах за письмовими роботами і впроваджене обов’язкове очне складання іспитів та заліків з усіх дисциплін навчального року.

У 1940 р. усі юридичні інститути, що перебували у віданні республіканських наркоматів юстиції, були передані під безпосереднє управління Наркомату юстиції СРСР.

Впродовж 1938 - 1941 рр. було видано багато підручників з теорії держави і права, історії держави і права СРСР, земельного права, колгоспного права, міжнародного приватного права, радянського судоустрою тощо.

Після Другої світової війни певна кількість навчальних закладів знову перейшла до складу університетів, оскільки потреба радянського керівництва в лояльних до влади юристах була забезпечена.

Починаючи з 1950-х рр. державне регулювання юридичної освіти набуває ще більшої централізації. Зокрема, про це свідчить впровадження у 1954 р. єдиної спеціальності «правознавство»; затвердження єдиного учбового плану для всіх вищих юридичних навчальних закладів; створення журналу «Правознавство», який набув рис координатора наукової діяльності юристів усього СРСР. Коло наукових досліджень радянських юристів становили питання соціалістичної законності, вдосконалення роботи державного апарату.

Важливим аспектом юридичної освіти, починаючи з 1960-х рр., було створення широкої мережі вищих юридичних закладів МВС СРСР, які були важливою складовою загальнодержавної системи юридичної освіти. На забезпечення максимально можливого контролю над всіма фахівцями - юристами СРСР було спрямовано й переважання системи заочної юридичної освіти (ВЮЗІ) впродовж практично всього періоду існування радянської влади.

У другій половині 1980-х рр. розвиток вищої освіти, зокрема юридичної, визначався постановою ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР про перебудову вищої школи. Так, з початком доби перебудови радянським керівництвом була зроблена спроба надати більше самостійності навчальним закладам, підвищити роль самоврядування у керівництві навчально-методичною роботою у вищій школі, проте ці заходи вже не встигли здійснитися в межах радянської системи.

Таким чином можна стверджувати, що радянське керівництво намагалося винайти найбільш сприятливу для себе модель освіти, яка б забезпечувала підготовку передусім лояльних владі фахівців. Державна політика щодо юридичної освіти в СРСР була визначена на початку існування радянської влади й лишалась практично незмінною впродовж всього її існування, зобов’язуючи юристів виконувати функцію формального юридичного обґрунтування державної політики.