3. Лідерство і конформізм

Лідер та лідерство.

Помічено, що у виникаючих групах дуже швидко проявляється нерівність впливів, які можуть здійснювати на групу окремі її члени, а в організованих групах також очевидна нерівність владних прав, пов’язаних з певними статусами. Особливо характерним процесом є виділення в групах лідерів і конституювання керівних позицій.

Лідерство – це спонтанне (таке, що йде знизу) забезпечення одного з членів групи владними правами по відношенню до інших.

Лідер – це член групи, що має у ній більший вплив або владу, ніж інші.

Лідерство походить із трьох факторів, які пов’язані з певними владними правами. По-перше, це необхідність координації дій, спрямованих на досягнення групових цілей. По-друге, це необхідність інтеграції або цілісності групи. По-третє, це утвердження важливих для групи ідеалів та цінностей через індивідальні зразки. Саме цим суспільним потребам відповідає поява лідера групи. Іноді це може бути одна людина, яка буде здатна змусити інших членів групи діяти ефективно, створити між ними сильні узи та самій стати для них зразком поведінки. А іноді в групі з’являються лідери різних профілів. Хтось має більше знань і досвіду, щоб привести групу до успішної реалізації цілей («експертна влада»); хтось має таланти створення товариської атмосфери, взаємної довіри, може забезпечити цікаве дозвілля («влада організатора»); а хтось стає живим зразком для наслідування («влада моралізатора»). Основне призначення лідерства і лідера – регулювання між особових стосунків, що виникають у групі.

Питання, пов’язані з критеріями вибору групою своїх лідерів, піднімалися Вільямом Вайтом у книзі «Суспільство на куті вулиці» (1943), де досліджувалися бостонські молодіжні клани. Він виділяє зовнішні критерії, пов’язані зі статусом певної людини в ширшому суспільному контексті, за межами досліджуваної групи, та внутрішніми критеріями, пов’язаними з її діями в групі. Вступаючи в групу, людина приносить з собою ніби придане свій попередній, вже набутий нею соціальний статус. Він може забезпечувати їй шлях до позиції лідера. Наприклад, у групі бізнесменів будуть цінуватися багатство і вплив, у групі вчених – знання і науковий капітал, в групі артистів – професійний престиж і слава тощо. Але найважливішими будуть ті характеристики, які проявляє людина в процесі своєї діяльності всередині даної групи. До них можна віднести високий рівень впевненості в собі і домінуючий характер поведінки, товариські здатності, простота в спілкуванні, почуття колективу, особлива компетенція у справах групи, відповідність прийнятим у групі цінностям і нормам.

Позиція лідера відкриває можливості для зміцнення та розширення влади. Водночас неуспішні дії можуть достатньо швидко підірвати довіру до лідера і поставити його владу під сумнів. Довіра є «крихким», не міцним благом: її легко зруйнувати, а потім дуже важко відновити.

Типи лідерів.

У невеликих групах здебiльшого буває два типи лiдерів. Один тип лідера, який називають iнструментальним – це „спецiалiст по завданнях”. Лідер цього типу спрямований перш за все на, оцінювання проблем, що постають перед групою, та на організацію їх розв'язання, тобто на досягнення групових цiлей. Інший тип лідера, який називають експресивним – це, так би мовити, „спеціаліст по стосунках”. Лiдер цього типу спрямований перш за все на вирішення мiжособових проблем в групi, на розрядження напруги в групі та на сприяння солiдарностi її членів, тобто на пiдтримання злагоди та єдностi в групi.

Інструментальний лідер надає перевагу отриманню поваги в очах членів групи, а експресивний – прагне отримати більше особистої симпатії. У традиційній сім’ї два типи лідерства пов’язані з гендерною належністю. Інструментальними лідерами найчастіше виступають чоловіки, а експресивними – жінки. У результаті діти найчастіше поважають батьків, але тісніше прив’язуються до матерів. У деяких випадках одна й та ж людина виконує обидвi цi ролi, але частiше кожну з цих ролей виконує окрема особа. I жодна з цих ролей не є безумовно важливішою за iншу. Яка саме з них важливiша – залежить вiд ситуацiї.

Стилі лідерства.

Лідерство в групі може бути реалізоване різними способами. Цей аспект лiдерства вперше був висвiтлений у класичних експериментах Курта Левiна ще у 1930-х рр. У цих дослідженнях дорослi лiдери, працюючи з групами 11-рiчних хлопцiв свiдомо притримувались одного з трьох стилiв лiдерства: авторитарного, демократичного та потурального (ліберального, толерантного). Вибір стиля лідерства залежить від особистих якостей лідера, а також від зовнішніх обставин, від контексту, в якому він діє. Наприклад, футбольна команда може вважати природним автократичний характер керівництва, а група науковців будуть вимагати демократичного керівництва. Коли стиль лідерства не відповідає певному соціальному контексту, він може зустріти спротив, відмову підкорятися.

При авторитарному стилi лiдер визначає полiтику групи, дає детальнi вказiвки всiм її членам так, щоб вони знали, що мусять робити, призначає партнерiв по роботi, суб'єктивно схвалює та критикує їх дiї, i за власним розсудом усуває вiд участi у груповiй дiяльностi. Авторитарний керівник здійснює владу самостійно і монопольно, він стоїть над групою.

При демократичному стилi керiвництва лiдер дозволяє членам гурпи брати участь у прийняттi рiшень, окреслюває лише загальнi цiлi, пропонує на вибiр рiзнi способи дiї, дозволяє членам групи працювати з тими, з ким вони бажають, оцiнює об'єктивно i приймає участь у дiяльностi групи. Демократичний керівник турбується про координацію, намагається пояснити свої рішення членам групи, він веде себе як «перший серед рівних».

При потуральному стилi керiвництва лiдер займає пасивну позицiю невтручання, надає матерiали, пропозицiї i допомогу тiльки тодi, коли його просять, i уникає коментувати будь-яким чином роботу членів групи. Потуральний керівник реалізує рішення, які вільно приймає сама група і обмежує свою власну участь у прийнятті цих рішень. Він виступає лише як «невидимий порадник», діючи в інтересах групи.

Дослiдники виявили, що авторитарне лiдерство спричиняє високий рiвень фрустрацiї i ворожих почутiв до лiдера. Продуктивнiсть залишається високою тiльки у присутностi лiдера та вiдразу ж повзе вниз при його вiдсутностi. При демократичному лiдерствi члени групи почуваються щасливішими та дружними, пiклуються про групу, виявляють бiльше самостiйностi (особливо у вiдсутностi лiдера), i мають низький рiвень мiжособової агресивностi. Потуральне лiдерство веде до низької продуктивностi групи та до високого рiвня мiжособової агресивностi. Коментуючи цi висновки, американськi соцiологи зауважують, що дослiдження проводились з американською молоддю, призвичаєною саме до демократичного способу дiй. I вони вважають, що за iнших обставин, в iншому культурному середовищi перевага могла бути на боцi авторитарного лiдерства. Той факт, що авторитарнi лiдери часто зустрiчаються у країнах, якi розвиваються, примушує деяких соцiологiв припускати, що за стресових умов люди надають перевагу директивному стилю лiдерства. Хоча це можна пояснити i тим, що за таких обставин авторитарному лiдеру легше захопити та утримати владу. Практичний досвiд також свiдчить, що демократичне лiдерство не завжди стимулює краще виконання роботи або вищий рiвень продуктивностi. Деяким людям (як показують данi дослiджень) бiльш подобається, щоб їм казали, що треба робити, нiж брати участь у прийняттi рiшень. Отже, не існує однозначної відповіді на питання, який стиль лідерства є найкращим. Ефективності групи зазвичай сприяє автократичне керівництво, а задоволення від самого членства в групі значно вище при демократичному керівництві. Кожен тип лідерства має свої переваги і недоліки.

Конформiзм та його емпіричне дослідження.

З експериментального дослідження інших на людину розпочинає свій відлік соціальна психологія як наука. Одночасно кілька дослідників (Н. Тріплет, В. Бехтєрєв, Ф. Олпорт) зазначили, що що людина по-різному поводиться залежно від того, чи здійснює вона певні дії самостійно, перебуваючи в ізоляції, чи, навпаки, реалізує певний вид діяльносі в оточенні інших. Відтак усю сукупність ефектів між особової взаємодії можна розділити на 3 групи: 1) ефекти співприсутності; 2) ефекти групового впливу; 3) ефекти групової інтеграції. Ми докладно розглянемо лише такі різновиди ефектів групового впливу, як конформізм і групове мислення.

Конформізм (від «подібний», «згідний») – це підпорядкування власної поведінки і способу мислення до поведінки і мислення інших членів певної соціальної групи. При цьому панівна позиція не обов'язково повинна бути виражена явно або навіть взагалі існувати в реальності. Властивість особистості, що виражається в схильності до конформізму, називається «конформність».

Експеримент С. Аша. Дослідження конформiзму активно розпочалося у 1952 р. з відомих експериментів психолога Єльського університету Соломона Аша. Використавши метод «підставної групи», вiн пропонував студентам, що брали участь у експериментах, визначати лiнiї однакової довжини на двох зображеннях. Вчений просив членiв групи з дев'яти осiб говорити вголос, якi лiнiї вони вважають однаковими. Однак, всi члени експериментальної групи – крiм одного – були помiчниками Аша, i свiдомо давали домовлену невiрну вiдповiдь. I хоча вiрна вiдповiдь була очевидною, майже 32% вiдповiдей пiддослiдних повторювала ту невiрну вiдповiдь, яку давала бiльшiсть групи. У цих випадках пiддослiднi всупереч тому, що бачили, погоджувалися з твердженнями бiльшостi членiв групи. Таке погодження i отримало назву конформiзму, а вiдповiдна схильнiсть iндивiда – назву конформностi. Пiзнiші iнтерв'ю з пiддослiдними показали, що тiльки деякi з них сприймали вибiр бiльшостi як правильний. Бiльшiсть не вважали цей вибiр правильним, але не хотiли вiдрiзнятися. Такi експерименти наочно довели здатнiсть групи викликати конформну поведiнку.

Експеримент С. Мігрема. Стенлі Мілгрем, учень С. Аша, здійснив свої власні експерименти по вивченню конформності у Єльському університеті. У своєму дослідженні (1963) він пояснював чоловікам, що вони приймуть участь у дослідженні по вивченню впливу покарання на навчання. Насправді С. Мілгрем хотів вияснити: до якої ступені жорстокості може дійти людина, якщо її дії санкціоновані авторитетом.

Одному суб’єкту за іншим він доручав виконувати роль „вчителя”, а ще одного чоловіка – насправді помічника вченого, професійного актора – садив у сусідню кімнату в якості „учня”.

Вчитель дивився, як учня садять в устрій, схожий на електричний стілець. Дослідник змащував руки „учня” гелем, кріпив до них електроди і затягував їх у шкіряні ремені. При цьому, він запевняв „вчителя” в тому, що процедура не спричинить „незворотнього враження тканин”. Після цього дослідник відводив „вчителя” у сусідню кімнату, де стояв „шоковий генератор”, на якому був диск регулювання напруги від 45 до 450 В.

„Вчителю” пропонували зачитувати вголос пари слів. Потім він повторював перше слово, а „учень” мав згадати друге. При кожній неправильній відповіді „вчитель” був зобов’язаний застосувати електрошок. Дослідник наказував „вчителю” починати з найслабшого току (15 В) і з кожною помилкою підвищувати напругу ще на 15 одиниць.

Попередньо він попросив групу відомих психіатрів дати прогноз щодо можливих результатів експерименту. Всі зійшлись на думці, що найбільше процентів двадцять досліджуваних, коли побачать страждання жертви, перейдуть рубіж у 150 Вольт. Таких, хто доведе силу удару до максимуму, за загальну думку, серед нормальних людей взагалі не знайдеться. Ну, можливо, один процент.

У результаті жоден із 40 „вчителів” навіть не засумнівався в процедурі, поки напруга не досягали 300 В, а 26 (65%) – проходили весь шлях до кінця, закінчуючи справу 450 В. Готовністю, з якою люди підкорялися владним фігурам, був здивований навіть сам С. Мілгрем. Коментуючи експеримент, Мілгрем зазначив: „Якщо б у Сполученних Штатах була створена система таборів смерті за зразком нацистської Німеччини, відповідний персонал для цих таборів легко можна було б набрати в будь-якому американському містечку”.

У подальшому він модифіковував свій дослід, але результати виявилися подібними. Аналогічні експерименти, проведенні як у США, так і в інших країнах (Австралія, Йорданія, Іспанія, Німеччина), дозволили стверджувати, що виявлена С. Мілгремом закономірність носить універсальний характер.

У 1976 р. компанією CBS був створений двогодинний художній фільм „Десятий рівень”, в основу сюжету якого був покладений психологічний експеримент С. Мілгрема.

«Групове мислення».

Соцiальний психолог Iрвiн Дженiс (1972) стверджував, що груповому тиску піддаються й спеціалісти. Він наполягав, що ряд помилок США у зовнішній політиці, стали результатом групової конформності у вищих політичних колах. Здоровий глузд підказує нам, що групові дискусії сприяють прийняттю рішень. Але І. Дженіс стверджує, що члени групи часто прагнуть до консенсусу, що виключає інші точки зору. Він назвав цей процес «груповим мисленням» – процес прийняття рiшень, що вiдбувається у таких мiцно згуртованих групах, у яких їх члени настільки сконцентровані на зміцнені групового консенсусу, що придушують критичне мислення.

Ефект «групового мислення» має місце тоді, коли в групі панує атмосфера емоційної ейфорії, злагоди, позитивних емоцій, що генеруються сприятливим розвитком подій. За таких обставин суб’єкти схиляються применшувати значущість негативних наслідків і перебільшувати значущість виграшних. Це явище І. Дженіс iлюстрував прикладом прийняття рiшення адмiнiстрацiєю Д. Кенедi про вторгнення на Кубу у Затоцi Свиней у 1961 р. Пiзнiше, аналiзуючи негативнi наслiдки цiєї акцiї, Дж. Кенедi запитував: „Як ми могли бути такими дурними?”.

В умовах групового мислення члени групи подiляють iлюзiю невразливостi своєї логiки, що веде до надупевненостi i готовностi ризикувати без достатнiх пiдстав. Спiвучасники групового мислення беззастережно вiрять у внутрiшню правоту своєї справи – у випадку з адмiнiстрацiєю Дж. Кенедi – у необхiднiсть скинути силою режим Ф. Кастро. У ситуацiї групового мислення члени групи вимагають згоди, i застосовують тиск на тих, хто висловлює якийсь сумнiв щодо запропонованого напрямку дiй. Вони вiдвертають розходження у думках i практикують самоцензуру. Пiзнiше з'ясувалося, що Державний секретар i мiнiстр оборони зовсiм по-рiзному розумiли план вторгнення, хоча брали участь у тих самих засiданнях.

Проаналiзувавши 19 головних мiжнародних криз за 35 рокiв пiсля Другої свiтової вiйни I. Дженiс прийшов до висновку, що у 37% ситуацiй адмiнiстрацiя США демонструвала у значнiй мiрi прояви групового мислення. Воно зустрiчається також в iнших галузях соцiального життя – у корпорацiях та iншiх великих органiзацiях.

Дослiдження групового мислення засвiдчили наявнiсть у групах потужного соцiального тиску, що породжує конформiзм. Хоча цей тиск якiсно впливає на поведiнку людей, вони часто навiть не пiдозрюють про це. У дослiдженнях Музафера Шерiфа вплив групи на особисте сприйняття був показаний на прикладi оптичної iлюзiї. Суть цих дослiджень така. Коли люди дивляться на маленьку нерухому пляму свiтла у темнiй кiмнатi, вони сприймають її як таку, що рухається хаотично у рiзних напрямках. При цьому, уявлення рiзних людей про те, наскiльки далеко пляма відхиляється, – рiзнi. М. Шерiф протестував рiзних людей поодинцi i зафiксував їх уявлення. Потiм вiн зiбрав в одну групу тих людей, чиї бачення найбiльше вiдрiзнялися один вiд одного. Вiн попросив їх знову подивитися на свiтлову пляму i голосно розповiсти, що вони бачать. За таких умов сприйняття людей наближалося до групового усередненого. Пiзнiше, знову на самотi, вони вже не поверталися до свого попереднього бачення i продовжували притримуватися стандарту групи. Цiкаво, що бiльшiсть із них стверджували, що прийшли до такого висновку самостiйно, i група не мала на них жодного впливу.