4. Спостереження та експеримент у соціологічному дослідженні

Сутність соціологічного спостереження.

Сучасна людина постійно спостерігає те, що відбувається навкруги, запам'ятовує, аналізує та пояснює побачене. Водночас спостереження – це один із найпоширеніших методів, який застосовується в дослідженнях багатьох наукових напрямків, зокрема спостереження незнайомих культур називають етнографічним.

Соціологічне спостереження – це метод збору первинної інформації, який полягає в безпосередньому, цілеспрямованому, систематичному сприйнятті та реєстрації фактів і подій, що відбуваються у соціальній реальності.

У соціологічному спостереженні (на відміну від буденного) наперед планується його організація, з’ясовуються методи фіксування, обробки та аналізу даних, що забезпечує певну надійність інформації. Тому для нього характерними є систематичність, планомірність та цілеспрямованість. Об’єктами спостереження в соціології є поведінка окремих індивідів, соціальних груп, умови їхньої діяльності тощо. А інформація збирається і фіксується за допомогою технічних приладів (кінокамера, фотоапарат, магнітофон, телевізійна та інша техніка).

Цінним є те, що спостереження дає змогу фіксувати реальні поведінкові факти. Воно дає змогу безпосередньо вивчати поведінку людей в конкретних умовах у реальному часовому просторі („саме те”, „саме тут”, „саме зараз”), має здатність давати насичені конкретними деталями, живі, безпосередні враження про об'єкт, а не спогади чи інтерпретації респондента. До того ж спостереження дає можливість одержати дані незалежно від вміння респондента описати словами свою поведінку, а також від того, чи бажає він взагалі щось говорити про свою поведінку.

Спостереження в соціологічному дослідженні найчастіше використовують на його розвідувальному етапі, коли відбувається загальне ознайомлення з об’єктом дослідження і розробляються гіпотези. Крім того, спостереження часто застосовується в комплексі з іншими методами збору інформації. Воно передбачає отримання ілюстративних даних, які суттєво доповнюють статистичний аналіз даних, одержаних за допомогою масового опитування.

Свої звіти про людей, за якими спостерігають у конкретному середовищі, соціологи називають кейс-стаді (case study).

Переваги та обмеження соціологічного спостереження.

Ефективне використання методів дослідження потребує знання їхніх переваг і вад. Це дає можливість визначати, коли і за яких умов використання того чи того методу буде найдоцільнішим.

Переваги:

• Здійснення спостереження одночасно з розгортанням і розвитком явищ, що їх досліджують (синхронність) та можливість безпосереднього сприйняття поведінки людей у конкретних умовах і в реальному часі.

• Можливість широкого охоплення події і опису взаємодії усіх її учасників (спостереження наводить характеристику об'єкта спостереження, описує місце проведення, типову поведінку членів групи, відхилення у ній, встановлює мету діяльності групи, описує соціально-психологічний клімат в групі, соціальну поведінку, мотиви і стимули діяльності її учасників тощо).

• Можливість встановлення частоти і тривалості елементів досліджуваної ситуації, її повторюваності, унікальності, типовості, і на цій підставі складання висновків щодо випадковості чи закономірності соціальної ситуації, яка підлягає дослідженню.

• Незалежність дій об'єктів спостереження від соціолога-спостерігача. Використання спостереження не залежить від здатності та готовності людини вести відверту розмову з питань, що цікавлять дослідника.

Обмеження:

• Вплив на якість отриманої інформації суб'єктивних оцінок спостерігача, його установок, стереотипів, настрою, стану здоров'я, інших ситуативних чинників. Від здібностей спостерігача, кваліфікації, наукової обізнаності і, врешті-решт, від його суто людських якостей: уміння знаходити спільну мову, доброзичливості, чуйності, ненав’язливості, делікатності – залежить успіх спостереження.

• Реагуючи на дії дослідника, людина може змінювати характер своєї поведінки, „підлаштовуватися” до того, що, на її думку, є нормою, а це спотворює реальну картину.

• Вадою методу спостереження є його велика трудоємкість.

• Дослідження ускладнюється й неможливістю повторення ситуації. Соціальні явища і процеси незворотні, їх не можна знову повторити, щоб дослідник міг перевірити та зафіксувати моменти, котрі його цікавлять.

• Обмеженість і частковий характер кожної ситуації, яку спостерігають. Використання спостереження обмежується часом здійснення події. Тому фіксують лише ті події, що мали місце в момент спостереження. Багато подій залишається непоміченими. Це означає, що отримані висновки можуть бути узагальнені і поширені на масштабніші ситуації лише з великою обережністю.

• Спостереженням фіксуються лише факти реальної поведінки людини. Хоч про людину судять за її діями, але в діях людини за певних обставин виявляється лише частина її внутрішнього світу, решта прихована і виявлятиметься за інших обставин. Для того щоб мати повне уявлення про людину, потрібно дуже довго спостерігати за її поведінкою в різних ситуаціях. А це не завжди можливо.

Приклад соціологічного спостереження: „Суспільство на куті вулиці”.

У кінці 1930-х рр.. молодий аспірант Гарвардського університету Вільям Фут Вайт (1914-2000) дуже зацікавився вуличним життям, яке відбувалося в бостонських нетрях. Ця цікавість спонукала його чотири роки практикувати включене спостереження в даному районі, який він назвав „Корнервіллем”. У 1943 р. вийшла праця „Суспільство на куті вулиці”, яка стала класикою соціології.

У той час Корнервілль був домом для італійських іммігрантів першого та другого поколінь. У Бостоні Корнервілль вважався місцем. яке треба обходити стороною: нетрі, населені рекетирами. Книга В. Вайта описує Корнервілль як високоорганізовану спільноту з чіткою системою цінностей, складними соціальними нормами та особливими соціальними конфліктами.

На початку свого дослідження В. Вайт відчув проблеми. Передусім гарвардському аспіранту з вищих верств середнього класу важко було вписатися в життя Корнервілля. Він зайшов у місцевий бар, розраховуючи пригостити кого-небудь випивкою і налаштувати на розмову про Корнервілль. Але, придивившись, він не побачив жодної одинокої жінки. Тоді він підійшов до чоловіка, який сидів з двома жінками і попросив підсісти. Спочатку чоловік виявив здивування, а потім запропонував спустити В. Вайта зі сходів.

Для В. Вайта лід скрес тоді, коли він познайомився у місцевому соціальному агентстві з хлопцем на прізвисько Док. Останній взяв дослідника під своє „крило” і незабаром В. Вайт „примелькався” в окрузі. Отже, спочатку треба відшукати ключового інформатора. Док дав йому пораду: „Полегше зі словами „хто”, „що”, „чому”, „коли” і „де”. Якщо ти будеш задавати такі питання, з тобто ніхто не буде розмовляти. Якщо люди тебе приймають, ти можеш просто „отиратися” біля них і рано чи пізно отримаєш всі відповіді, навіть не питаючи”. Через деякий час В. Вайт зрозумів, що йому потрібно знати, коли говорити, а коли просто дивитися, слухати і вчитися. Надалі він познайомився з життям в Корнер віллі і навіть одружився на жінці звідти, з якою провів все життя. Загалом, книга В. Вайта являє собою захоплюючий матеріал про справи, сподівання і розчарування однієї з етнічних меншин.

Сутність і методика соціологічного експерименту.

У соціологічному дослідженні експеримент спрямований, головним чином, на доведення або спростування гіпотез дослідження. Він передбачає пошук причинно-наслідкових відносин між досліджуваними явищами через активне втручання у функціонування об'єкта. Дослідник створює певну ситуацію, приводить у дію гіпотетичну причину і спостерігає за змінами у природному перебігу подій, фіксує їх відповідність чи невідповідність власним передбаченням, гіпотезам. При цьому, в ході соціологічного дослідження експеримент може поєднуватися з усіма іншими методами.

Соціологічний експеримент – це метод збирання інформації про зміну соціального об'єкта під впливом заданих і керованих чинників.

Як науковий метод експеримент має свою логіку, котра була розроблена у XІX ст. Дж.С. Міллем і приписує подвійне правило різниці у згоді: якщо в експерименті за групою подій А, В, С слідує подія а, але за В і С не слідує а, то А є причиною а. Перша з двох груп подій розглядається як експериментальна, а друга – як контрольна. Цей класичний план проведення експерименту з часом був доповнений факторним планом експерименту, який передбачає декілька незалежних змінних.

Характерною ознакою соціологічного експерименту є виділення у ньому, як правило, двох видів об'єктів (одиниць): контрольної та експериментальної груп.

Експериментальна група – це група, на яку здійснюють вплив за допомогою експериментального фактора (незалежної змінної). Крім загальної вимоги вибору об'єкту (репрезентативність у класі досліджуваних об'єктів), до експериментальної групи пред'являються вимоги відносної стабільності складу на період експерименту, можливості вести систематичне контрольоване спостереження; у ряді випадків потрібна згода групи на участь в експерименті.

Контрольна група – ідентична експериментальній за заданими параметрами, але не зазнає впливу експериментального фактора (незалежної змінної). За наявності контрольної групи підвищується чистота соціологічного експерименту внаслідок того, що дія побічних параметрів однаковою мірою вірогідна як в експериментальній, так і в контрольній групі.

Позитивним у соціальному експерименті є те, що реципієнт у ньому посідає активну позицію. Створюючи певні умови, він має можливість повніше враховувати визначальні чинники, чітко передбачувати їхній вплив на об’єкт дослідження; змінюючи послідовно одну умову і залишаючи без зміни інші, він може з’ясовувати причини і зміни соціальних явищ; багаторазово повторюючи дослід, нагромаджувати кількісні характеристики, за якими можна робити висновки про типовість чи випадковість соціальних явищ.

Негативним у використанні соціального експерименту є те, що навмисно створені умови можуть порушити природність перебігу соціального явища, що досліджується.

Приклад експерименту: «Хоторнський експеримент».

Багато досліджень замовлялися підприємцями, яким не потрібні були безкінечні одноманітні ряди даних про те, як, куди і коли ходила конкретна людина або що вона робила в робочий і в неробочий час. Підприємцю потрібні були пояснювальні конструкції: чому робітник веде себе певним чином і що треба зробити, щоб він вів себе інакше. Найбільш яскравий приклад в цьому відношенні – Хоторнський експеримент. У кінці 1930-х рр. Західна електрична компанія найняла дослідників під керівництвом Елтона Мейо, щоби вивчити продуктивність праці робітників на Хоторнському заводі телефонних апаратів біля Чикаго. Робота на заводі в основному велася на конвеєрних лініях, і застосовувався тейлорівський підхід до робітника. Близько 3000 робітників, переважно це були жінки, повинні були ідеально відповідати ролі придатку до складної апаратури.

Керівництво компанії було стурбоване високим рівнем незадоволеності працівників, хоча за матеріальними та соціальними умовами це була одна з прогресивніших компаній: за рівнем заробітної плати, соціальної допомоги хворим, рівнем пенсійного забезпечення та іншими формами соціального забезпечення.

Дослідники намагалися діяти відомими на той час методами. Перш за все, вони виділили експериментальну групу робітниць і почали змінювати години початку та закінчення роботи, тривалість та частоту перерв, рівень освітлення робочих місць і таке інше. Але результат експериментів виявилися дуже несподіваними і здивували дослідників. Коли вони збільшили тривалість перерв для відпочинку – продуктивність праці зросла. Це не було несподіванкою. Але потім, коли тривалість перерв стали скорочувати, продуктивність праці ще більше зросла. Це було першою несподіванкою. А коли дослідники повернулися до початкового режиму праці та відпочинку, продуктивність зросла ще більше. І це було абсолютно незрозумілим. Тим більше, що такі самі результати були отримані при змінах рівня освітлення, способу оплати праці й інших чинників та стимулів.

Зокрема, в ході експерименту науковці вирішили перевірити гіпотезу про те, що продуктивність праці можна підвищити шляхом покращення освітлення. Спочатку вони виміряли продуктивність праці (залежна змінна, наслідок). Потім вони встановили нові світильники (незалежна змінна, причина) і знову виміряли продуктивність. Остання підвищилась, підтверджуючи гіпотезу. Але інженери були не зовсім задоволені своєю роботою і спробували іншу систему освітлення. Продуктивність праці підвищилася ще більше. Продовжуючи різні виправлення та налагодження апаратури, інженери звернули увагу на те, що продуктивність праці продовжує зростати. Заради експерименту застосували ще декілька варіантів, які не дуже відрізнялися між собою, – продуктивність продовжувала зростати. Тоді керівник групи розпорядився прибрати все, що було змонтовано нового, і привести освітлення в попередній стан. Продуктивність не тільки не впала, але й продовжувалася тенденція до подальшого її зростання.

Тоді соціологи провели інтерв’ю з працівниками і виявили: ріст продуктивності був обумовлений зовсім не технічним покращенням умов праці. Робітниці зізналися, що з моменту початку роботи по переобладнанню освітлення від конвеєрів були усунені наглядачі, – завжди неприємно налаштовані. Навпаки, до них прийшли прості, добрі люди, які турботливо ставились до їх самопочуття і постійно питали: „А от так вам зручно? Можливо, буде зручніше, якщо ми зробимо от так?” Робітниці відчули себе набагато комфортніше, ніж раніше, зросла їх самооцінка. Працювати стало приємніше, зручніше і веселіше. І саме цей факт призвів до підвищення продуктивності. Але був і додатковий фактор: робітниці дуже добре були налаштовані до інженерів, їм хотілося зробити цим людям щось приємне. Вони розуміли, що у випадку підвищення продуктивності праці компанія повинна оцінити роботу інженерів як вдалу і добре її оплатити.

Подальші дослідження показали, що жінки, обрані для експерименту відчували задоволення тою увагою, яка приділялася їм дослідниками. Це їх об'єднало у тіснопов'язану діючу групу. Вони стали вважати, що набули особливого статусу, що тепер належать до свого роду „еліти”. Водночас, вони знали, для чого організовано експеримент, і відповідно з цим вони намагалися працювати краще й краще – у відповідності (як їм здавалося) з очікуваннями дослідників.

Між іншим, соціологи, які після цього „сиділи” на даному підприємстві близько двох років, виявили для себе ще один фактор, важливий з точки зору методології і методики опитування: вони відкрили терапевтичний ефект інтерв’ю. Сам факт опитування впливає на відчуття та настанови опитуваного. Частіше самооцінка опитуваного підвищується (хоча може й понизитися) – у всякому випадку відбувається зрушення в його світосприйнятті і ставленні до людей взагалі. У науку ввійшло поняття „хоторнський ефект”, яке означає зміну поведінки суб’єкта, викликане простим усвідомленням того, що його вивчають. Іншими словами, факт дослідження групи впливає на поведінку її членів більше, аніж інші фактори, якими маніпулюють дослідники.

З цього дослідження було зроблено висновок, що „людський фактор” відіграє важливу роль у трудовій діяльності кожного працівника. Маються на увазі його особисті стосунки із співпрацівниками й начальниками. Дослідники виявили також важливість для організації виробництва створення невеликих чітко організованих груп робітників. Дослідження американських та японських соціологів показують, що велику роль первинні групи мають у японських концернах – вони забезпечують формування та відтворення корпоративної моралі та корпоративних цінностей.

Це було принципове відкриття щодо сфери міжособистісних відносин на виробництві. Соціологи констатували, що до людини треба ставитися по-людськи. Це не лише етично, гуманно і вимагається з точки зору моральних заповідей, але й вигідно – навіть з точки зору чистого виробництва. Встановлене таким чином явище отримало назву „людські відносини” і ввійшло в науку.

Приклад експерименту: „Стенфордський тюремний експеримент” (1971).

В’язниці – це середовище, де панує насилля, але чи пов’язане це з тим, що в них зібрані „погані люди”? Або, як запідозрив Філіп Зімбардо, сама в’язниця якимось чином породжує поведінку, пов’язану з насиллям? Ця гіпотеза привела до експерименту, який був профінансований військово-морським флотом США для того, щоб пояснити конфлікти у його виправних закладах та в морській піхоті. Ф. Зімбардо наполягав, що до насилля схильні навіть емоційно здорові люди, якщо вони потрапляють у в’язницю. Тому він описав тюремне середовище як незалежну змінну, а схильність викликати насилля – як залежну змінну.

Для перевірки гіпотези команда Ф. Зімбардо спочатку спорудила на базі психологічного корпусу Стенфордського університету правдоподібну „в’язницю”. Потім вони дали рекламне оголошення в газету міста Пало Альто, пропонуючи молодим чоловікам за гроші прийняти участь у двотижневому дослідницькому проекті. Кожного з 70, які відгукнулися, вони піддали серії фізичних та психологічних тестів, після чого відібрали 24 найздоровіших.

Наступним етапом став довільний розподіл чоловіків на дві рівні категорії – „ув’язених” і „охоронців”. За планом вони мали провести два тижні у фальшивій в’язниці. Ув’язені приступили до своєї частини експерименту, коли поліція Пало Альто „арештувала” їх у власних домівках. Коли чоловіків обшукали і закували в кайданки, поліція доправила їх у місцевий поліцейський відділок, де в них зняли відбитки пальців. Потім поліція переправила їх у Стенфордську в’язницю, де їх закрили охоронці. Ф. Зімбардо встановив відеокамери і став спостерігати, що буде далі.

Незабаром і охоронці, і ув’язненні перейнялися відчуттями злоби й ворожості. Охоронці принижували ув’язнених, доручаючи їм чистити туалети голими руками. Ув’язненні чинили спротив і ображали охоронців. Через чотири дні дослідники вилучили 5 ув’язнених, у яких відмічалися „крайня емоційна пригніченість, плач, ярість і тривога”. Ситуація погіршилася настільки, що дослідники на шостий день перервали експеримент.

Дослідження підтвердило припущення Ф. Зімбардо про те, що тюремне насилля вкорінене в соціальній природі самих тюрем, а не в особистості охоронців і ув’язнених. Результати експерименту використовувалися для того, щоб продемонструвати сприйнятливість і покірність людей, коли присутня виправдовуюча ідеологія, підтримана суспільством і державою. Також їх використовували в якості ілюстрації до теорії когнітивного дисонансу і впливу влади авторитетів.

За мотивами Стенфордського тюремного експерименту було знято два фільми: у 2001 р. вийшов фільм «Експеримент» німецького режисера Олівера Хіршбігеля, який базувався на романі «Black Box» Маріо Джордано, а в 2010 р. у США режисером Полом Шойрінгом був відзнятий рімейк вищеназваного фільму з однойменною назвою.

Коли у березні 2004 р. вибухнув скандал в Абу-Грейб (знущання і тортури над ув'язненими в Американській військовій в'язниці в Іраку), багато експертів відразу помітили його схожість із Стенфордським тюремним експериментом, – серед них Ф. Зімбардо, який дуже зацікавився подробицями цієї історії. Його стурбувало, що зусилля офіційних військових і уряду були спрямовані на те, щоб звинуватити у зловживаннях кілька «паршивих овець» замість того, щоб визнати це як системні проблеми офіційно встановленої військової системи виконання покарання. Фактично, Ф. Зімбардо опинився в команді юристів, що захищала одного з наглядачів в'язниці Абу-Грейб штаб-сержанта Айвена «Чіп» Фредеріка. Він мав доступ до всіх слідчих документів та документів з обмеженим доступом, а також свідчив як свідок-експерт на військовому трибуналі Фредеріка, що був засуджений до восьми років ув'язнення (жовтень 2004 р.). Ф. Зімбардо використовував свій досвід у справі Фредеріка при написанні книги «Ефект Люцифера: Осмислення перетворення добрих людей на злих» в якій передбачає, що між Стенфордським експериментом і зловживаннями в Абу-Грейб є багато спільного.