1 Нематеріальні активи: патенти, ліцензії, ―ноу-хау‖, товарні знаки тощо

ти гроші, розраховуючи зберегти або примножити їх вартість і забезпечити позитивну величину доходу. Інвестор — це той, хто при закупівлі цінних паперів думає насамперед про мінімізацію ризику.

На відміну від інвесторів, спекулянт готовий іти на розрахований ри-зик¹, а гравець — на будь-який ризик.

Цінні папери або фондові цінності — це інструменти вкладання гро-шей, які являють собою чиї-небудь боргові зобов’язання або які забезпе-чують право участі в компанії в якості власника. На цій підставі вони поді-ляються на портфельні інвестиції і прямі інвестиції (ПІІ). Портфельні інве-стиції складаються з короткострокових вкладень (кредитні векселі і т. ін., строком до одного року і менше) і довгострокових вкладень (придбання акцій в зарубіжному підприємстві, яке не належить і непідконтрольне інве-стору). Прямі зарубіжні інвестиції — це довгострокові вкладання на строк понад один рік або безстрокові (придбання облігацій і акцій в зарубіжному підприємстві, яке в значній мірі є власністю інвестора або під його контро-лем). Отже, інвестиції пов’язані або з інтересами кредитора (портфельні), або з участю капіталу в якості власника (прямі).

Таким чином, розрізняють:

• реальні та фінансові інвестиції;

• державні й приватні інвестиції;

• короткострокові й довгострокові інвестиції;

• прямі й портфельні інвестиції.

Які ж цілі інвестування? Основними цілями інвесторів є:

• безпека вкладень;

• збільшення поточних доходів;

• накопичення коштів для великих витрат;

• накопичення коштів на пенсійний період;

• зростання вкладень;

• ―приховування‖ доходів від податків;

• ліквідність вкладень.

Під безпекою вкладень розуміють невразливість інвестицій від пот-рясінь на ринку інвестиційного капіталу і стабільність отримання доходу. Безпека звичайно досягається на шкоду доходності і зростанню вкладень. Найбільш безпечними вважаються вкладання в облігації державних позик. Найбільш ризикованими — вкладення в акції молодої наукомісткої компа-нії, котрі можуть бути найбільш вигідними за доходністю і зростанням ін-вестицій. Максимізація доходу на інвестиції зазвичай пов’язана з низьким рівнем безпеки.

Оптимальне поєднання безпеки і доходності досягається ретельним добором і періодичною ревізією цінних паперів.

1 Спекуляція — це операція купівлі і продажу фінансових інструментів, вартість і доходність яких у май-бутньому є невизначеними величинами.

Нарощувати вкладення можуть лише тримачі звичайних акцій. За ак-ціями лише частина приросту капіталу зараховується в доход інвестора і обкладається звичайним прибутковим податком.

Інтерес до зростання капіталу породив цілий клас цінних паперів, які іменуються паперами зростання. Основними видами доходів з правом на податкові пільги є: відсотки з безподаткових муніципальних облігацій та цінних паперів Казначейства, доходи з акцій з податковим захистом. Пос-тійний доход дає аннуітет — рентний контракт, який дає право аннуітанту на отримання довічної ренти.

Деякі інвестори при виборі цінних паперів віддають перевагу їх лік-відності або ринковості. Під ліквідністю розуміється можливість швидкого і беззбиткового для інвестора перетворення цінних паперів у гроші.

Жодний цінний папір не має таких якостей, які забезпечували б дося-гнення всіх перерахованих цілей. Механізм ринку цінних паперів діє так, що коли цінні папери справді надійні, то доходність буде низькою, оскіль-ки підвищення попиту на них підніме ціну і зіб’є доходність. Аналогічним чином складається відношення між такими якостями цінних паперів, як пе-рспектива зростання капіталу і доходність.

Оптимальність портфеля цінних паперів досягається диверсифі-кацією вкладень, коли капітал розподіляється між численністю різних цін-них паперів, а також регулярним переглядом портфеля. Заведено обмежу-вати інвестиції в один вид цінних паперів 5-10% від загальної вартості портфеля.

Фондовий ринок — це механізм для укла-дення угод між тими, хто пропонує цінні папери, і тими, хто пропонує гроші. В операції купівлі-

продажу на фондовому ринку продавцем вважається той, хто продає цінні папери, а покупцем — власник грошей. Цінний папір протистоїть грошам як особливий товар, випуск якого в обіг називається емісією.

Продавці цінних паперів (вони ж є і споживачами інвестиційного ка-піталу) називаються емітентами, а покупці цінних паперів (вони ж є пос-тачальниками інвестиційного капіталу і тримачами цінних паперів) — ін-весторами. Емітент — лише перший продавець цінних паперів, котрий ви-пускає їх для отримання грошей, необхідних йому для своєї діяльності. Він випускає цінні папери від свого імені і несе відповідальність за них. Але емітент може продати цінні папери не кінцевому тримачеві цінних паперів, а посереднику (перекупнику), котрий спочатку виступає як покупець, а по-тім — як продавець цінних паперів. А відтак поняття ―емітент‖ і ―прода-вець‖ співпадають лише на первинному ринку цінних паперів. На вторин-ному ринку, де відбувається їх перепродаж, ці поняття не співпадають.

Єдиним джерелом інвестиційного капіталу є заощадження. Заоща-дження виникають, коли доходи підприємств, уряду й окремих громадян

перевищують їх витрати. Найбільшими постачальниками інвестиційного капіталу є індивідуальні заощадники. Особисті заощадження (у формі бан-ківських депозитів, сертифікатів пенсійних фондів, облігацій державних позик, корпоративних цінних паперів, страхових полісів тощо) досягають 20-30% всіх заощаджень.

Нефінансові корпорації є головними творцями інвестиційного фонду (приблизно 60% в розвинутих країнах), але їх заощадження в основному, набуваючи форми нерозподіленого прибутку й амортизаційних відраху-вань, залишаються всередині корпорації. Фінансові потреби корпорацій, як правило, перевищують їх заощадження. А тому на ринку інвестиційного капіталу підприємницький сектор виступає в якості чистого кінцевого по-зичальника-споживача інвестиційного капіталу. Державний сектор також звичайно виступає чистим позичальником.

За конституцією багатьох країн, місцеві органи влади можуть випус-кати цінні папери як для власних, так і для закордонних інвесторів. Вар-тість муніципальних цінних паперів визначається здатністю місцевих орга-нів виплачувати відсотки і дотримуватись строків погашення боргу.

Інституціональними постачальниками інвестиційного капіталу є ко-мерційні банки, траст-компанії, страхові і пенсійні фонди. Комерційні бан-ки проводять фінансові операції в основному на грошовому ринку, де вони виступають покупцями і продавцями казначейських білетів та інших дер-жавних цінних паперів зі строком погашення не більше трьох років. На ри-нку інвестиційного капіталу їх роль не так значна. Банки можуть випускати свої акції. Траст-компанії виконують агентську функцію по управлінню і зберіганню індивідуальних портфелів цінних паперів, передачі акцій. Траст може бути опікуном корпоративних облігацій тощо. Інвестиційна діяль-ність страхових компаній і пенсійних фондів лежить у сфері високодохід-них довгострокових цінних паперів. Страховий бізнес є величезним трима-чем інституціональних заощаджень. Пенсійні фонди також є великими по-купцями високодохідних державних і корпоративних цінних паперів, оскі-льки доход на інвестиції пенсійних фондів не обкладається податком.

Іноземний сектор (іноземні корпорації, уряди й окремі громадяни) може бути і чистим позичальником, і чистим заощадником по відношенню до даної країни. Якщо іноземний сектор має від’ємний баланс руху капіта-лу з даною державою, то він по відношенню до неї є чистим кредитором, якщо баланс є позитивним, — то чистим боржником.

Особливе місце на ринку займає центральний банк. Центральний банк випускає державні облігації, виплачує з них відсотки і погашає їх. Для управління урядовими депозитами центральний банк має особливий раху-нок для вкладання надлишку урядових доходів у цінні папери (звичайно самого ж уряду).

Одним із завдань центрального банку є управління державним бор-гом: визначення властивостей облігацій, умов їх випуску, місця розміщен-ня, зміна складу боргу.

Державний борг являє собою кумулятивний (за всі роки) дефіцит державного бюджету. Він складається з ринкових облігацій і неринкових облігацій.

Ринкові облігації:

• казначейські векселі, котрі продаються Міністерством фінансів центрального банку за його заявкою. Строк їх погашення — до одного року;

• казначейські ноти і казначейські облігації, які мають купони, на котрих вказано відсоток і дату їх виплати. Строк погашення —

від 2 до 30 років.

Неринкові облігації:

• заощаджені облігації та інші, котрі реєструються на ім’я тримача і не можуть бути продані. Заощаджені облігації можуть бути продані за номінальною вартістю в будь-який час, що робить їх високоліквідними.

Періодично уряд випускає облігації, які деноміновані в іноземній ва-люті для розміщення за кордоном. Основна мета таких випусків — забез-печити стабільність валютного курсу.