Висновок

Інтеграція країн Латинської Америки неминуча. Їх об'єднує іспанська мова (за винятком, звичайно, що говорить на португальському Бразилії), католицька релігія, загальні історичні коріння і подібна культура, в тому числі політична. До того ж всі країни регіону протягом більшої частини своєї історії перебували під зовнішнім впливом - спочатку це була європейська метрополія - ​​Іспанія або Португалія, потім неформальне панування США. Виникнення Європейського союзу в другій половині ХХ століття пожвавило мрію про інтеграцію за тим же зразком Латинської Америки. Практичні кроки не змусили себе довго чекати. Найбільш важливими з них були створення на півдні континенту спільноти МЕРКУОСУР, в Центральній Америці - ЦАОР (пізніше ЦАІС), а після і такого великого політичного об'єднання, як Група Ріо, і ось тепер - УНАСУР. На жаль, на шляху до успішного та ефективного функціонування, цих блоків коштує кілька перешкод:  · Територіально-ресурсні відмінності, блокові і національні розбіжності в цілях розвитку, переважання частнопредпрінімательскіх суб'єктивних інтересів учасників об'єднань;  · Недоліки організаційно-практичної роботи в розподілі витрат виробництва і вигод від інтеграції, при формуванні колективної схеми поділу праці всередині спільнот; відсутність синхронізації в об'єднавчих зусиль і здійсненні прийнятих рішень;  · Традиційне політичне і фінансово-економічний тиск з боку США, насамперед через мережу своїх дочірніх підприємств, особливо в ключових галузях господарства;  Головна проблема полягає в тому, що жодна велика країна регіону - Мексика, Аргентина, Бразилія - ​​не є центром тяжіння регіональних сил, що протистоять гегемонії Вашингтона. Зазначені держави ведуть обережну політику щодо США, жодним чином не намагаючись викликати конфронтації з могутньою державою, або йдуть у фарватері Білого дому. Носіями ж ідеологічних проектів, спрямованих на припинення засилля США в Латинській Америці і перетворення регіону в самостійний центр сили, є поки країни, що знаходяться в іншій ваговій категорії. Це Венесуела, Куба, Нікарагуа, Болівія, останнім часом - Еквадор, Уругвай, Парагвай. Їхній потенціал непорівнянний з ресурсами провідних країн Латинської Америки. Крім того, вони територіально роз'єднані і не можуть створити ефективний геополітичний блок.  І, тим не менш, накопичений створеними блоками досвід неоціненний і, так чи інакше, має привести до повноцінного виходу Латиноамериканського регіону на Світову сцену. Доказом тому може послужити розширення економічних зв'язків південноамериканських країн з Європейським союзом, країнами АТЕС, Африки, а також з Росією.  Треба думати, що при можливих майбутніх труднощах і навіть відступах економічна інтеграція країн Латинської Америки буде носити в цілому незворотний характер. 

   3.  Особливості економічної інтеграції країн Африки, Азії, арабських країн      Азіатські країни, особливо країни тихоокеанського поясу, характеризуються найвищими в світі показниками економічного піднесення. Про це свідчать ріст рівнів доходу на душу населення, швидке впровадження нової техніки і технологій, покращення соціальних показників.      Стратегією економічного розвитку країн цього великого за розмірами регіону є економічна інтеграція. Так, у 1967 році була створена Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), яка включає 10 найрозвинутіших держав регіону - Індонезію, Малайзію, Камбоджу, Лаос, М’янма, Філіппіни, Таїланд, Сінгапур, Бруней-В'єтнам. У свій час АСЕАН створювалася як зона периферійної торгівлі на основі угод закріплених у Бангській декларації, яку було прийнято в 1967 році на зустрічі групи азіатських країн на рівні міністрів. У 1992 році була прийнята декларація про створення вільної торгівлі промисловими товарами в рамках АСЕАН.      Система управління складається із Ради міністрів іноземних справ і Секретаріату АСЕАН (штаб-квартира знаходиться у Джакарті).      Потрібно відмітити, що тепер інтеграційні процеси вже вийшли за рамки Азії і, оскільки країни Північної Америки залишаються основним ринком для країн тихоокеанського поясу, а Австралія і Нова Зеландія орієнтують свої міжнародні відносини на Азію, то можна говорити про процес формування Тихоокеанського співтовариства, який розпочався в 1989 році, коли було створено Організацію азіатсько-тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС), і куди ввійшли Австралія, Бруней, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Індонезія, Філіппіни, Нова Зеландія, Папуа-Нова-Гвінея, Тайвань, Гонконг, Японія, Південна Корея, Китай, Канада, США, Мексика, Чилі. У 1998, одночасно з прийомом до АТЕС трьох нових членів - Росії, В'єтнаму і Перу - введено 10-річний мораторій на подальше розширення складу членів Форуму. Заяви на вступ до АТЕС подали Індія і Монголія. Система управління цієї організації складається із 10 робочих груп, Секретаріату, спеціального комітету з торгівлі та інвестицій.      Крім того, створено Південно-Азіатську асоціацію регіонального співробітництва, членами якої є Індія, Пакистан, Шрі-Ланка, Бангладеш, Мальдіви. Бутан, Непал. У 1992 році на четвертій зустрічі на вищому рівні була прийнята декларація про створення зони вільної торгівлі промисловими товарами в рамках АСЕАН. На цій зустрічі глави держав АСЕАН постановили реорганізувати Східноазіатську економічну групу (САЕГ), створену 1990 року в Східно-азіатську економічну раду (САЕР), куди увійшли всі країни Східної та Південно-Східної Азії.      Інтеграційні процеси в Африці не відзначаються таким різноманіттям, великою кількістю угрупувань, як у Латинській Америці, чи масштабністю, як у Західній Європі й Азії, але попри все стратегічні напрямки розвитку африканських країн ґрунтуютьсяь на створенні економічних інтеграцій. У загальному вигляді цей процес викладений у Договорі про створення Африканського економічного товариства, прийнятого главами африканських країн 1991 року. До таких інтеграційних об'єднань належить Південно-Африканський Комітет Розвитку, який був утворений у 1972 році на основі угоди, підписаної 15-ма високорозвинутими країнами світу, і до якого входять Ангола, Ботсвана, Лесото, Малаві, Мозамбік, Маврикій, Намібія, ПАР, Свазіленд, Танзанія, Зімбабве; Західно-Африканський економічний і валютний союз, до якого входять Кот д'Івуар, Буркіна-Фасо, Нігерія, Того, Сенегал, Бенін, Малі.      Метою створення Африканського Комітету (Фонду) Розвитку є фінансування програм економічного розвитку, торговельного обміну між країнами Африки та країнами світу, Допомога в діяльності Африканського Банку Розвитку, який був створений у 1963 році на основі рішень Організації Африканської Єдності (ОАЄ).      У 1964 р. був утворений митний і економічний союз Центральної Африки (ЮДЕАК) із штаб-квартирою у м.Бангі (ЦАР). До нього входять: Габон, Камерун, Конго, ЦАР, Чад, Екваторіальна Гвінея (з 1983 р.). У рамках ЮДЕАК функціонують такі фінансові організації: Фонд солідарності, Банк розвитку, Банк держав Центральної Африки. Вищим органом ЮДЕАК є Рада глав держав.       Економічне співтовариство держав Західної Африки (ЕКОВАС), утворене в 1975 році, об'єднує 16 держав і є торговельним та валютним угрупуванням, орієнтованим на координацію економічних програм, створення спільних об'єктів, поступове зменшення розбіжностей між країнами-членами в економічній та гуманітарній сфері. Правовою основою функціонування ЕКОВАС є щорічна конференція глав держав і урядів, - вищий орган спільноти. Виконавчий секретаріат є постійним адміністративним органом. Штаб-квартира знаходиться у м. Логос (Нігерія).      У серпні 1992 року учасники зустрічі на вищому рівні в рамках Конференції з координації економічного розвитку Південної Африки затвердили Співдружність з питань розвитку Південної Африки (САДК), куди ввійшли Ангола, Ботсвана, Лесото, Малаві, Мозамбік, Маврикій, Намібія, ПАР, Свазіленд, Танзанія, Зімбабве. Мета співдружності включає забезпечення розвитку і економічного росту, взаємодоповнення стратегій і програм.      У 1989 р. був утворений Союз арабського Магрібу з участю Алжиру, Лівії, Мавританії, Марокко, Тунісу. Ведеться робота щодо створення Африканської економічної спільноти (АФЕС), угода про яку вступила в силу в травні 1994 року. Програму створення АФЕС намічається реалізувати протягом 34 років.       Африканський Союз (АС, офіційне скорочення AU англійською мовою і UA рештою робочих мов) — міжурядова організація, що складається з 53 африканських країн. Організація була заснована 9 липня 2002 року як спадкоємиця об'єднаних Африканської Економічної Спільноти (AEC) і Організації Африканської Єдності (OAU). Адміністративний центром організації є місто Аддис-Абеба, столиця Ефіопії. Метою Союзу є допомога забезпечення в країнах Африки демократії, прав людини і стабільної економіки та, особливо, забезпечення припинення всіх міжафриканських конфліктів та створення ефективного спільного ринку.       В країнах арабського регіону теж існує ряд інтеграційних угрупувань, найбільшим з яких є Ліга арабських країн; Арабський валютний фонд, куди входять Алжир, Бахрейн, Джибуті, Єгипет, Йорданія, Ірак, Ємен, Катар, Кувейт, Ліван, Лівія, Мавританія, Марокко, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Палестина, Саудівська Аравія, Сирія, Сомалі, Судан, Туніс. Основними завданнями Арабського валютного фонду є: стабілізація обмінних курсів валют країн-учасниць і створення умов для їх взаємного обігу; ліквідація в рамках організації валютних обмежень і створення ефективного механізму взаємних розрахунків, а також єдиної валюти. Розрахунковою одиницею Фонду є арабський динар. Арабський валютний фонд створений з метою розширення торгівлі між нафтодобувними та іншими арабськими країнами. Ця організація має вплив на створення різних інтеграційних угрупувань. Географічно вони концентруються у трьох районах: Союз арабського Магрібу (Алжир, Лівія, Мавританія, Марокко, Туніс); район Перської затоки (Об'єднані Арабські Емірати і Саудівська Аравія); Рада Арабського Співробітництва (Єгипет, Іран, Йорданія, Ємен).       На Середньому Сході з 1981 року активно функціонує Рада співробітництва арабських держав Перської затоки, яка об'єднує Саудівську Аравію, Кувейт, Катар, Бахрейн, Об'єднані Арабські Емірати й Оман. З 1960 року існує Організація, країн-експортерів нафти (ОПЕК), в яких зосереджено майже 61% сумарних запасів вуглеводневої сировини.      У 1996 році на самміті арабських держав було прийняте рішення про підготовку програми створення Арабської зони вільної торгівлі (АФТА). Договір про створення такої зони підписали 18 держав, на які припадає 95% торгового обороту всього арабського світу. Реалізація програми розпочалась з 1 січня 1998 року. Процес формування АФТА повинен бути завершений протягом 10 років.      Найбільшими перспективними напрямами розвитку регіону є послаблення регіональної напруги і посилення зв'язків з Європейським Союзом.

 Економічні наслідки інтеграції країн      Безумовно, інтеграційні процеси в міжнародній економіці мають низку позитивних наслідків.      По-перше, є можливість вирішити проблеми торговельної політики. Інтеграційні об'єднання дають змогу створити більш стабільне і прогнозоване середовище для взаємної торгівлі та взаємодії у рамках таких інституцій, як Світова організація торгівлі.      По-друге, з'являються передумови використання переваг економіки масштабу. Це досягається завдяки розширенню ринку, зменшенню трансакційних витрат тощо.      По-третє, виникає обмін досвідом структурної перебудови економіки в трансформаційні періоди. Більш розвинені країни підключають своїх сусідів до здійснення економічних реформ.      По-четверте, стає можливою підтримка молодих галузей виробництва, оскільки інтеграційні об'єднання є водночас і широким регіональним ринком, на якому можуть знайти попит товари цих галузей.      В рамках міжнародної економіки інтеграція має оцінюватись з такої позиції: чи є вона кроком на шляху розвитку вільної торгівлі, чи, навпаки, є перепоною для торговельних потоків.      Для оцінки відповідності створення інтеграційного угрупування інтересам міжнародної економіки в цілому в першій половині 90-х р. XX ст. спеціалісти світового банку сформулювали ряд критеріїв:      регіональні торговельні угоди мають охоплювати всі без винятку галузі економіки;      лібералізація торгівлі на умовах режиму найбільшого сприяння має передувати утворенню будь-якого нового інтеграційного угрупування або супроводжувати його, особливо якщо початкові тарифи є високими;      перехідний період не повинен перевищувати 10 років і включати чіткий графік лібералізації торгівлі в окремих галузях;      загальний митний тариф, що впроваджується в межах митного союзу, не повинен перевищувати найнижчий тариф, що діє в країнах, щодо яких застосовується режим найбільшого сприяння;      правила вступу нових членів в інтеграційне угрупування мають бути досить ліберальними і не перешкоджати його розширенню;      правила визначення країни походження товару мають бути прозорими і не використовуватись для протекціонізму всередині угрупування;      необхідний швидкий перехід до більш розвинених форм інтеграції, які є більш привабливими порівняно з менш розвиненими, оскільки забезпечують більш раціональний розподіл і використання факторів виробництва;      після створення інтеграційного угрупування антидемпінгові правила не повинні використовуватись у відносинах з її членами, а щодо третіх країн мають бути встановлені прозорі правила їх використання.      В кінцевому підсумку інтеграційне угрупування має сприяти зростанню добробуту не тільки членів угрупування, але і третіх країн.       Підвищення добробуту в країні відбувається в тому випадку, коли виробництво в цій країні - члені митного союзу заміщується дешевим імпортом іншої країни - учасниці цього союзу. Допустимо, що всі економічні ресурси використовувались повністю, як до, так і після створення митного союзу. Це збільшує добробут країни-члена, оскільки в дію вступає принцип порівняльної переваги і зумовлена ним спеціалізація у виробництві. Як уже наголошувалось, виграють і треті країни, оскільки діє мультиплікативний ефект.