2.3. Досвід країн у формуванні та реалізації інноваційної політики: інноваційна політика країн єс, Китаю, Японії, країн снд

Високий рівень розвитку держави та добробут її населення сьогодні однозначно пов’язується з науково-технічним прогресом. Ще в 50 роки минулого століття Нобелівський лауреат Роберт Солоу передбачив, а час підтвердив, що можливість зростання доходів населення досягається у тій мірі, в якій використовуються інновації і насамперед удосконалюються або розробляються нові технології. Нові технології можна купувати і адаптувати до умов певного регіону, а можна генерувати свої.

Інноваційні процеси носять специфічний характер і розвиваються під впливом національних особливостей економічного та соціально-політичного історичного розвитку. Саме тому не існує унікальної, оптимальної інноваційної політики. Навпаки, існують безліч НІС зі своїми сильними і слабкими сторонами, зумовленими відмінностями в економіці, політичних системах, а також географічним положенням.

Для реалізації нової технологічної політики, політики інновацій, найбільш економічно розвинені країни об’єдналися у 1961 році (сьогодні це 29 країн) в «Організацію економічного співробітництва та розвитку» (ОЕСР), однією з головних цілей якої є узгодження загальної інноваційної політики. Повсюдно в країнах ОЕСР активно удосконалюється управління інноваціями та інноваційна інфраструктура як реакція на необхідність здійснювати структурну перебудову з орієнтацією на створення постіндустріальної виробничої сфери, формування системи технологічного трансферу, здійснення прагнення до лідерства на світовому ринку.

Модель формування та реалізації інноваційної політики економічно розвинених країн (Китаю, країни Євросоюзу, Японія) передбачає створення нових знань, застосування їх усередині національної інноваційної системи, а також експорт створених знань. Для цього напряму характерні широкі фундаментальні дослідження і розвинена система поєднання великих корпорацій, що спираються на результати масштабних НДДКР з малим науково-технічним підприємництвом.

У Китаї спостерігається технологічна парадигма переходу до нестандартизованої продукції, починають освоювати виробництво стандартизованої продукції, користуючись своїми перевагами в дешевій робочій силі. Особливо гостра конкуренція спостерігалася в таких традиційних галузях, як сталеливарна, суднобудівна та освоєнні нових ринкових ніш шляхом розроблення і просування на ринок нових товарів. Водночас скорочується «життєвий цикл» товару, зростає значення постійного оновлення виробництва, підвищуються вимоги до гнучкості й мобільності приватних компаній.

Стратегічна мета європейської інноваційної політики була зафіксована в ході Лісабонського саміту Ради ЄС у березні 2000 року. Висновки саміту зводяться до двох основних вимог:

- з інновацій повинна бути залучена максимальна вигода;

- повинна бути створено сприятливе середовище для становлення та розвитку інноваційного бізнесу.

Для досягнення цих цілей Європейська комісія встановила п’ять напрямків активізації інноваційної діяльності:

- координація та моніторинг національної інноваційної політики;

- створення законодавчої бази з регулювання інноваційної політики;

- заохочення створення та розвитку інноваційних підприємств;

- поліпшення взаємодії ключових гравців інноваційної системи;

- посилення обізнаності суспільства про інноваційну політику і створення діалогу між усіма учасниками, включаючи громадськість.

Японія раніше, ніж США (вже в 60-і рр.), офіційно оголосила про широкомасштабні інноваційні програми. Всередині країни різко скоротили потужності з виробництва мінеральних добрив і синтетичні волокна внаслідок їх ресурсної депресії. Промислова стратегія цієї країни орієнтована на концентрацію сил і засобів у нововведеннях, які б забезпечували максимальний рівень якості і при цьому були б недорогі.

Слід зазначити, що спочатку Японія випливала стратегії «наздоганяючої економіки» (catch-up), суть якої зводиться до запозичення передових зарубіжних технологій, що дає можливість забезпечити високі темпи економічного зростання (в залежності від того, наскільки ефективно використовуються ці технології). Особливістю країн, які вдаються до такої моделі розвитку (Південна Корея, Китай, Тайвань, Малайзія та ін.), є відносно низький «стартовий» рівень: спочатку слабка економіка, заснована, як правило, на сільському господарстві, низький рівень освіти серед населення, а також недоступність самої освіти. Проте, країни, які застосували таку модель, як правило, досягали успіху (Японія, Південна Корея) і в даний час формують інноваційну економіку, засновану на принципах створення нового знання та його експорту.

Третій напрям інноваційної політики має «перехідний» характер. Вона притаманна для постсоціалістичних країн і відрізняється концентрацією науково-дослідного потенціалу в спеціалізованих інститутах, що об’єднуються в організації академічного типу, і наявністю так званої «заводський» і «вузівської» науки, які виконують в основному адаптаційні функції.

Разом з тим, перспективи цих країн у формуванні інноваційної політики різні, і залежать від ступеня концентрації науково-технічного потенціалу в кожній з них. Так, основна частина науково-технічного потенціалу сконцентрована в Росії, Україні та Республіці Білорусь. Такі країни як Казахстан, Киргизія, Узбекистан і деякі інші, володіючи запасами природних ресурсів, не мають такої розвиненої виробничої та наукової бази як у європейських республіках. Отже, моделі побудови національних інноваційних систем також матимуть принципові відмінності. Якщо інноваційна система згаданих середньоазіатських республік повинна будуватися, швидше за все, на принципі моделі catch-up, то білоруська національна інноваційна система повинна бути спочатку орієнтована на виробництво і відтворення нових знань на базі вже наявного економічного потенціалу та освітнього рівня населення.

Для цього необхідно подолати недоліки, пов’язані з низькою активністю держави та підприємницького сектора у фінансуванні досліджень і розробок, а також слабкою взаємодією науки і реального сектора економіки. При цьому важливо зберегти і примножити позитивні риси, забезпечені високою кваліфікацією кадрів, яка є результатом функціонування високорозвиненої і доступної системи освіти.

Якщо розглядати питання розвитку власних технологій, то це вимагає значних державних вкладень і створення відповідної нормативно-правової бази, яка сприяла розвитку інновацій.

Сьогодні річний оборот на світовому ринку нових технологій та наукоємної продукції в декілька разів перевищує оборот на ринку сировини і досягає 3 трильйонів доларів США. Частка трьох держав США, Японії, Німеччини в цій гігантській цифрі становить близько 85 %.

У ЄС-15 високотехнологічний сектор включає 137000 підприємств. Продуктивність праці в ньому в 1,5 рази вище, ніж у середньому по промисловості. Лідерами у розвитку високотехнологічних виробництв є Німеччина (11 % зайнятих) і Словенія (8,9 % зайнятих), а в сфері високотехнологічних послуг – Швеція (4,9 % зайнятих) і Фінляндія (4,7 % зайнятих) Розвинені країни прагнуть забезпечити наукоємність (витрати на науково-дослідні дослідно-конструкторські роботи в загальному обсязі витрат з виробництва валового внутрішнього продукту (ВВП) на рівні 3 %. У 2003 році наукоємність ВВП в ЄС склала 1,93 %, в США – 2,59 %, в Японії – 3,15 %. Лідерами по наукоємності ВВП є Швеція – 4,3 % і Фінляндія – 3,5 %.

Особливу значимість у процесах формування інноваційної політики розвинених країн має організація передачі інновацій зі сфери одержання знань у виробництво. Досягається це за допомогою створення ринку об’єктів інтелектуальної власності та інноваційної інфраструктури. До останньої належать бізнес-інноваційні, телекомунікаційні та торговельні мережі, технопарки, бізнес-інкубатори, інноваційно-технологічні центри, консалтингові фірми, фінансові та інші структури. У країнах ЄС активно підтримується кооперація університетів та промисловості, реалізована за допомогою розвитку університетських інноваційних центрів, центрів трансферу технологій, агентств технологічного брокерства, регіональних центрів нових технологій.

Зростає значення фундаментальних досліджень, які формують особливі конкурентні переваги у створенні принципово нових товарів. Радянський Союз, який також був технологічним лідером, йшов своїм шляхом: технологічну політику в країні визначали три системні економічні характеристики: максимальна орієнтація на самозабезпечення (в умовах замкнутої економіки автаркії); особлива значущість високої обороноспроможності країни й виконання місії «парасольки» для країн соціалістичної орієнтації; висока ресурсомісткість продукції. Орієнтована на військову галузь економіка визначала й потребу у створенні особливої системи внутрішньої організації народного господарства – пропорції між галузями, співвідношення між постачанням сировини і комплектуючих, виробництвом і збутом цілковито регламентувалися державою. Будь-яка інновація створювала ризик невиконання плану, який визначався в тоннах і рублях. У західних джерелах наводився приклад, коли план подання нової техніки в Україні потребував внесення 2900 змін у плани поставок, виробництва та збуту.

Можна зробити ряд висновків щодо характеру розвитку інноваційної політики країн СНД за роки трансформаційних перетворень. Серед них за останні 10 років ми маємо такі реалії економічного розвитку:

- економіка включилася до глобального процесу обміну. При цьому рівень її відкритості досяг небезпечних розмірів, оскільки сумарно експорт і імпорт перевищують величину ВВП, що є недопустимим навіть для країн із розвиненою ринковою економікою. Особливо загрозливим є нееквівалентний і маломасштабний обмін високотехнологічною продукцією і залежність зокрема України в частині стабілізації внутрішнього попиту за рахунок імпорту товарів споживчого призначення;

- інновації не стали фактором зростання. Останнє мало місце і визначалося першочергово в окремих галузях за рахунок вільних потужностей та видів діяльності зі швидким оборотом капіталу за одночасним поступовим формуванням технологічної залежності від імпорту техніки і технологій, які не входять до числа високих, що формує майбутнє відставання також за рахунок підтримки низької конкурентоспроможності;

- банківська система, не маючи довгострокових фінансових ресурсів розвитку, не фінансує достатньою мірою наукомісткі виробництва, а зосереджується на кредитуванні переважно поточної діяльності (як на внутрішньому, так і зовнішньому ринках) і кредитування населення, що купує товари довгострокового користування, що поставляються часто по імпорту. При цьому гроші, внаслідок обмеженої пропозиції та високої ризикованості кредитування економіки при низькій капіталізації банківської системи, як і економіки в цілому, залишаються занадто дорогими для масового кредитування інвестицій інноваційного спрямування;

- поряд із подальшими змінами в банківській системи слід прискорити формування інвестиційних і пенсійних ресурсів, які реструктуризують фінансовий сектор економіки в прогресивному напряму;

- масштабні іноземні інвестиції за динамікою та ціною їх майбутнього надходження не здатні докорінно змінити ситуацію у сфері інвестування високих технологій, як у силу необхідних масштабних обсягів, так і посилення ризикованості, що очікується на майбутнє, і, що особливо важливо, – через силу обмеженості пропозицій для розвитку високих технологій. Наукові надбання та кадри часто стають здобутками інших країн і зарубіжних фірм;

- фінансування у сфері науки, техніки, технологій не відповідає загальноприйнятим тенденціям, що не може не звужувати сферу інноваційної діяльності в напряму розвитку та використан­ня високих технологій замість її розширення, враховуючи очікуване зростання попиту на нові базисні технології, що стануть довгостроковим ресурсом розвитку. На сьогодні ще не сформувалася національна інноваційна система, що має взяти на себе розв’язання основних завдань у сфері розробки та реалізації рішень інноваційного характеру на системному рівні;

- економічне зростання країн СНД, в тому числі України, відбувається на фоні за­гострення проблем у системі державних фінансів, стабільність яких у за останні роки підтримувалась і підтримується першочергово за рахунок коштів від приватизації та збільшення навантаження на бізнес;

- економічне піднесення країн СНД має місце в умовах відсутності обґрунтованих перспективних пріоритетів, які можуть бути локомотивом технологічних змін і стабільного економічного розвитку одночасно із визначенням реальних фінансових ресурсів нагромадження та використання цивілізованих способів залучення додаткових фінансових ресурсів;

- відсутність зміни в моделі зростання з експортноорієнтованої на імпортозамінну;

- модернізація економіки на основі інновативно-інноваційного шляху розвитку вимагатиме захисту внутрішнього ринку при переорієнтації капіталовкладень у розвиток науки, НДДКР та високотехнологічні виробництва;

- інноваційний характер розвитку потребує стартового капіталу. Без легалізації нагромаджених тіньовою економікою заощаджень за роки перехідного періоду та трансферу капіталу від експорту робочої сили, а також без підвищення рівня капіталізації економіки і активної підтримки імпортозаміщення, при активізації експортноорієнтованої стратегії інноваційного спрямування, прискорений стабільний характер розвитку в довгостроковому відношенні неможливий і обмежуватиметься до 3-4 % на рік;

- домінуюча стратегія модернізації на основі прискореного зростання капіталовкладень переважно в галузі, що працюють на задоволення споживчого попиту, є такою, що консервує техноло­гічні процеси і не забезпечує розвиток за рахунок процесів інноваційного характеру. Важливо в інноваційній моделі задіяти механізми перетоку капіталу у сфери, де намічаються радикальні нововведення. Прогноз появи і використання останніх має стати складовою інноваційного шляху розвитку.