9.5. Порівняльний аналіз фінансової структури дослідницької діяльності в Україні, єс та інших країнах світу

За даними Інституту статистики ЮНЕСКО, у 2007 р. відбулася така реструктуризація загального обсягу фінансування науки: країни Північної Америки – приблизно 393 млрд. дол. у паритеті купівельної спроможності (ПКС) (або 35,5 % загального світового обсягу фінансування), країни Латинської Америки – 26 млрд. дол. (або 2,4 %), країни Африки та Середнього Сходу – 15 млрд. дол. (1,3 %), країни Азії – 343 млрд. дол. (або 31,1 %), та європейські країни – 313 млрд. дол. (або 28,2 %). Частка країн ЄС у 2007 р. склала 22,9 %, хоча в 2002 р. вона сягала 26,1 %. Ось чому розширення ЄС на схід досі не принесло бажаних результатів стосовно зміцнення конкурентоздатності Європи (хоча 12 нових членів ЄС сприяли зростанню цього індикатора в 2007 р. на 1,17 %). Частка України в загальносвітових витратах на наукові проекти впродовж цього періоду також зменшилася з 0,28 % до 0,24 %, однак відповідні співвідношення між обсягами фінансування науки в Україні та ЄС зменшилися відносно помірно: з 1,07 % до 1,05 %.

Аналізуючи всесвітній досвід фінансування науки стосовно його джерел, зазвичай вивчають співвідношення між фінансуванням науки з бюджету та з підприємницького сектору (промисловості). Незважаючи на загальну тенденцію до оберненого звязку між частками фінансування з бюджету і з промисловості, у деяких країнах проявляються певні особливості, спричинені різним значенням інших джерел фінансування у структурі фінансування науки, насамперед фінансових ресурсів з-закордону та фондів сектору вищої освіти. Більшість країн ЄС-27, і особливо деякі нові члени ЄС (Болгарія, Румунія, Польща, Литва та Словаччина) мають незначну частку фінансування науки з промисловості та подібну до України структуру фінансування науки.

Україна належить до групи країн зі значною часткою іноземного фінансування науки. Якщо не брати до уваги вкрай високі показники іноземного фінансування науки в недорозвинених країнах (в Уганді в 2007 р. – 50,7 %), тоді можна казати, що Україна за показником фінансування науки з-закордону подібна до Великої Британії (17,7 % в 2007 р. та 21,5 % в 2002 р.), Литви (19,6 % в 2007 р.), Австрії (16,3 % в 2007 р.) та Естонії (16,3 % в 2006 р.). Цікавим є той факт, що Україна за цим показником значно відрізняється від сусідніх країн Східної Європи: Польщі ( 6,7 % у 2007 р.), Російської Федерації (7,2 % у 2007 р. та 12,0 % (історичний максимум) у 2000 р.), Білорусі (5,3 % у 2007 р. та 12,5 % (історичний максимум) у 2000 р.), Угорщині (11,1 % у 2007 р.) та Румунії (4,1 % у 2007 р.) Таким чином, якщо виходити з гіпотези про гомогенність економічного середовища в країнах цього регіону стосовно інтенсивності фінансування з країн, що не входять до СНД, решта обсягу фінансування може бути пояснена тим фактом, що Україна значною мірою досі лишається у рамках пострадянського співробітництва стосовно науково-технологічної продукції (іноземні інвестиції в науку в Україні сягнули 22,3 % від загального обсягу фінансування в 2009 р., що не набагато менше історичного максимуму у 26,2 % в 2002 р.). Отже, вивчаючи «зміст» фінансування науки з різних джерел, необхідно враховувати не тільки рівень розвитку недержавного підприємницького сектору, а й історичні тенденції науково-технічного співробітництва у цьому регіоні.

 

Висновок-резюме до теми. Таким чином, стосовно джерел фінансування інновацій необхідно відзначити такі тенденції:

   впродовж усього періоду дослідження основним джерелом фінансування інноваційної діяльності в Україні залишалися власні кошти підприємств. Історичний максимум частки самофінансування був зафіксований у 2001 р. (83,90 %), а мінімум – у 2008 р. (60,56 %). На вартість частки фінансування впливає наявність альтернативних джерел фінансування, і таким чином можливо встановити чітку тенденцію у динаміці вартості цього показника. Аналіз абсолютних витрат підприємств у фіксованих цінах свідчить про їх постійне зростання впродовж 2002-2007 рр., після чого витрати зменшилися на 29,3 % у 2008 р. і на 56,5 % у 2009 рр. відносно рівня 2007 р.;

   у кінці 2000 р. важливим джерелом фінансування стають банківські кредити. Якщо до 2001 р. включно їхня частка помірно зростала, досягнувши 6,26 % загального обсягу фінансування, у 2008 р., після періоду стагнації у 2004-2006 рр., вона збільшилася до третини загального обсягу фінансування. Той факт, що у 2006-2008 рр. частка банківських позик у структурі фінансування підвищилася з 8,48 % до 33,72 % (історичний максимум), демонструє інтенсивність кредитного буму. Слід зауважити, що глобальна фінансова криза та реформа банківського сектору у 2009 р. призвели до різкого зниження значення цього показника на майже 22 відсоткові пункти або на 79,5 % у фіксованих цінах. Інтенсивність позичання на інноваційну діяльність безпосередньо пов’язана з рівнем загального економічного розвитку, оскільки найбільші структурні частки позичання спостерігалися у 2003-2004 рр. та 2007-2008 рр.;

   впродовж 2009 року припинилася довгострокова тенденція до мінімізації ролі іноземних інвесторів. Якщо у 2008 р. їхня частка у фінансуванні досягла історичного мінімуму у 0,96 %, то у 2009 р. було зафіксовано історичний максимум у 19,03 % (коли фіксовані ціни зросли у 11,8 разів), внаслідок чого це джерело фінансування знову посіло друге місце за важливістю (вперше це було в 1998 р., коли його частка складала 12,32 %);

   однак національні інвестори не слідували цій тенденції, і їхня частка досягла відносно високого рівня у 3,66 % лише в 2003 р. Решту часу вона змінювалася у межах 0,2-1,5 %. У 2009 р. вона зменшилася більше ніж на 1 відсоткову одиницю і впала до рівня 0,39 % загальних витрат;

   подібні тенденції спостерігалися у бюджетному фінансуванні інноваційної діяльності, частка якого була у 1999 р. другою за важливістю серед усіх інших джерел (10 %). Після цього частка бюджетних витрат лише один раз (у 2003 р.) перевищила рівень 3 % і стала лише інструментом підтримки деяких виробництв. Як і частка національних інвесторів, ця частка також впала до незначного рівня – 1,69 % у 2009 р.;

   після ліквідації Державного інноваційного фонду (який функціонував упродовж 1995-1999 рр. і в 1998 р. забезпечив 4,72 % загального обсягу фінансування) його функції підтримки інноваційної діяльності в достатній мірі не виконувалися. Як наслідок, частка фінансування з небюджетних джерел зросла до 0,21 % у 2002 р., а у подальший період різко впала майже до нульового рівня.

Придбання засобів виробництва є головним компонентом у структурі напрямків інноваційної діяльності (частка фінансування на ці потреби складає 55-74 % від загального обсягу інноваційних витрат, її динаміка має складну хвилеподібну форму, а її мінімум припадає на 2004-2006 рр.). На відміну від кінця 1990-х рр., частка коштів підприємств на впровадження результатів власних і замовних науково-технічних робіт, сягнувши історичного максимуму в 16,12 % у 2006 р., потім зменшилась до 10-11 %, хоча протягом 2007 р. вона непомітно, але стабільно зростала. Частка витрат на придбання нових технологій з-закордону, сягнувши максимуму на початку 2000-х рр. (6,32 %), надалі стабілізувалась на рівні 3-4 %, а у 2009 р. впала до історичного мінімуму (1,46 %). Аналіз решти напрямків ускладнюється через значну кількість переглядів статистичних форм, в результаті яких усі ці напрямки після 2006 р. було об’єднано в одну групу «інші напрямки», яка включила маркетинг і рекламу та додаткові («інші») напрямки. На цю групу припадає майже чверть усіх витрат на придбання нових технологій.

Характеризуючи інноваційні кошти, необхідно встановити їхній зв’язок зі шкалою інноваційної продукції, яка сама по собі є метою інновацій. Аналіз даних показує, що частка продажів інноваційної продукції у загальному обсязі продажів продукції у 2000-2009 рр. складала 4,8-7,0 %, а перед світовою фінансовою кризою вона залишалася в межах 6-7 %, різко зменшившись до 4,8 % лише у 2009 р.

Співвідношення між обсягом продажів інноваційної продукції та витратами на інноваційну діяльність відображає економічну ефективність інноваційних витрат. Упродовж усього періоду спостереження рівень віддачі з кожної вкладеної гривні коливався від 3,71 грн. у 2007 р. до 6,90 грн. у 2000 р. Таким чином, зростання продажів інноваційної продукції у період стабільного економічного розвитку спостерігалося на тлі значного скорочення ефективності інноваційних витрат, що можна пояснити передбачуваним і дещо надмірним характером інвестицій в інноваційну діяльність та зусиллями компаній на підвищення прибутку від не інноваційної продукції. Слід зазначити, що у критичному 2009 р. віддача від інноваційних витрат дещо зросла – до 3,95 грн. на 1 грн. витрат, що означало початок структурної реорганізації ринкових стратегій виробників. Ці дані свідчать про наявність оберненого зв’язку між динамікою рівня зростання ВВП і динамікою ефективності інноваційних витрат.