6.4. Державна політика у забезпеченні результативності науково-технологічної діяльності корпоративних структур

У результаті досліджень виявлено чинники, що можуть сприяти утворенню та ефективному функціонуванню науково-технологічної діяльності корпоративних структур в Україні, які безпосередньо стосувалися б розвитку наукомісткого виробництва і забезпечення інноваційного розвитку економіки:

1. Динаміка зростання частки корпоративного сектору в ході приватизації. Кількість об’єктів корпоративного сектору економіки постійно зростає. У 1992-2004 рр. змінили державну форму власності 8756 об’єктів великої приватизації групи В і Г (група В – 13 %. цілісні майнові комплекси підприємств із середньообліковою чисельністю працюючих понад 100 осіб та вартістю основ­них фондів, достатньою для формування статутних фондів ВАТ; група Г – 13 %. цілісні майнові комплекси підприємств або пакети акцій ВАТ, що на момент прийняття рішення про приватизацію доміну­ють на загальнодержавному ринку товарів і послуг або мають стратегічне значення для економіки й безпеки держави). Нині 13 % – це кожне дев’яте підприємство в Україні.

Кількість корпорацій у світі давно вже переросла в якість, у масштабний і переважний державно-корпоративний уклад, чого не скажеш стосовно України.

Слід зазначити, що близько 75 % ВВП України формують 36 тис. АТ, з них 24 тис. – ЗАТ. В Україні, за даними рейтингу «Топ-100», реальний приріст ВВП в 2004 р. становив 12 %, а зростання валового доходу 100 великих компаній України – 52 %. Сумарний доход цих компаній зріс з 2003 до 2004 р. на 30 % і становив 336569 млн. грн., тобто 9,6 % від розміру номінального ВВП України. Сумарний прибуток 100 найкращих компаній становив 5 млрд. дол. Ринкова капіталізація компаній в ПФТС зросла в 2,8 рази й дорівнювала 71,08 млрд. грн., до того ж капіталізація високотехнологічної компанії ВАТ «Укртелеком» становила 13,72 млрд. грн. Таке домінування в рейтингу промислових компаній вказує на високу концентрацію великого бізнесу.

Корпоративна форма власності відтісняє приватну, яка хоч подекуди зберігається, та вже не спроможна впливати на перебіг інноваційного розвитку постіндустріальних країн. Стосовно України, то її показники в цій галузі не можна вважати задовільними.

2. Концентрація капіталу. Статистичні відомості останніх років свідчать про подальший розвиток конкурентних відносин в Україні, оскільки позитивні зміни відбуваються, зокрема в ринковій структурі. В Україні окреслилась тенденція щодо створення певного конкурентного середовища і спостерігається певна диференціація великих підприємств за основними показниками, які характеризують концентрацію їхнього капіталу.

3. Прибутковість акціонерних товариств. Для дослідження прибутковості вітчизняних підприємств використовували інформаційну базу сайту ДКЦПФР кіоск. Зокрема, аналіз норми прибутковості дає змогу твердити, що зростання кількості прибуткових АТ супроводжується підвищенням ефективності роботи власного капіталу.

Але водночас виявлено брак зваженого та методично обґрунтованого підходу до формування механізму дивідендної політики АТ, яка в багатьох випадках формується стихійно й без дотримання базових принципів. Причинами цього є: недосконалість чинного законодавства, що регулює виплату дивідендів; локальна політика оподаткування доходів акціонерів; слабкий контроль фондового ринку; низький інформаційний супровід дивідендної політики. Усунення цих недоліків сприятиме виробленню ефективної політики використання акціонерного капіталу й особливо тієї його частки, яка реінвестується у виробництво й визначає темпи інноваційного розвитку компаній.

4. Проведення внутрішньокорпоративних досліджень. Перші експериментальні та науково-дослідні лабораторії з’явилися в промисловості Німеччини й США в XIX – на початку XX ст. До 1920 р. власні підрозділи наукових досліджень і розробок (НДДКР) мали провідні концерни хімічної та електротехнічної промисловості світу. Великі корпорації, що працювали на олігополісних ринках, стали основними джерелами технологічних нововведень. Нововведення, своєю чергою, стали основним джерелом прибутків, економічного зростання та структурних зрушень.

Важливі фундаментальні положення теоретичних досліджень про економічне значення корпоративних НДДКР полягають у тому, що:

- розвиток наукових досліджень створює потенціал наукових відкриттів і нових технічних можливостей;

- сильний науково-дослідний підрозділ, що належить компаніям, може забезпечити випереджальне перетворення результатів наукових досліджень або винаходів на нововведення, а отже, створити основу для довгострокової конкурентоспроможності компанії.

Досвід провідних корпорацій з організації власних наукових досліджень засвідчує можливість досягнення як мінімум двох цілей: підвищення стійкості в умовах зростання конкуренції та зміцнення ринкових позицій за рахунок технічних і технологічних нововведень. Відповідно до статистичних відомостей США, в корпоративному секторі, який отримує приблизно 95 % державних замовлень на прикладні науково-технологічні розробки, чисельність науково-дослідного персоналу більша, ніж сумарна його кількість за межами сектору, включаючи широку сферу університетської науки. В розвинутих країнах прикладну науку зосереджено у великих корпораціях, тоді як в Україні її винесено за межі виробничого сектору. У нашій країні загалом питома вага осіб з вищою освітою велика, але в матеріальному виробництві показник її низький.

Наукові дослідження є першим етапом інноваційного циклу, отже вони найбільшою мірою віддалені від моменту одержання при­бутку з реалізації інноваційної продукції. Тому такі дослідження пов’язані здебільшого з довгостроковим вкладенням коштів, їх можуть дозволити собі лише компанії, що мають достатній запас ліквідності й платоспроможності для здійснення виробничої діяльності. Незважаючи на це, багато компаній світу збільшують обсяг наукових досліджень, витрачаючи на них величезні кошти. Сім найбільших компаній, що представляють комплекс ІТ, випереджають лідерів виробництва медикаментів за сумою наукових витрат, але витрати ІТ компаній стабілізувалися, а фармацевтика продовжує неухильно зростати. Науково-дослідні підрозділи таких компаній є провідниками загальнокорпоративної стратегії. Вони вносять свою частку в реалізацію цільових настанов підприємницької активності, а науково-дослідна стратегія компаній є складовою загальнокорпоративної стратегії.

Саме робота на зовнішніх ринках змушує сьогодні українські компанії, дбаючи про свою конкурентоспроможність, здійснювати наукові дослідження.

Нерідко компанії є монополістами на ринку саме завдяки проведенню досліджень і впровадженню їх результатів у виробництво. Ексклюзивне використання результатів власних досліджень дає можливість виробляти унікальну продукцію й мати монопольний прибуток. Саме бажання одержувати монопольно високий прибуток одразу після виходу з новинкою на ринок, поки конкуренти ще не створили аналогу, а імітатори не виготовили копій, змушує компанії приділяти велику увагу НДДКР. Таким чином, лише вітчизняні експортери складної високотехнологічної продукції мають нині потребу й реальну зацікавленість у проведенні НДДКР, зокрема внутрішньокорпоративних досліджень. На відміну від промислово розвинутих країн в Україні проведення НДДКР не розглядається більшістю компаній як необхідна умова успішного функціонування в ринковому середовищі.

Останніми роками ознакою національного наукового сектору є погіршення механізму взаємодії промислових підприємств із науково-дослідними організаціями та ліквідація власних науково-дослідних і конструкторських підрозділів. Питома вага наукових організацій заводського сектору на початок 2006 р. становила 6 %. Доки українські виробники матимуть конкурентні переваги низького рівня – дешеву робочу силу, сировинну спрямованість тощо, навряд чи можна чекати від підприємств реалізації іншої інноваційної стратегії (за рахунок проведення НДДКР власними силами і впровадження нововведень). Пояснюється цей факт незатребуваністю впровадження нововведень, що дають принципові довгострокові переваги (переваги високого рівня) у конкурентній боротьбі як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринках.

Відсутність в Україні затверджених державних методик розрахунку ефективності вкладень в інноваційні проекти, що відповідали б правилам світової практики, і фахівців відповідної кваліфікації, здатних зробити аналіз ефективності витрат на НДДКР, також не сприяє вибору компаніями інноваційного шляху розвитку.

5. Ефект масштабу. У країнах зі стабільною економікою великий бізнес перебуває в центрі уваги державної промислової політики. Сьогодні економія на масштабах виробництва стала найважливішим чинником конкурентоспроможності великих фірм на світовому ринку, особливо в наукомістких галузях.

Для України ефект масштабу відіграє особливу роль, адже, наприклад, тільки в машинобудуванні налічується 1500 підприємств, що належать до категорії великих.

6. Створення системи внутрішніх ринків. В Україні сьогодні майже відсутні узагальнені дослідження стану вертикальної та горизонтальної інтеграції промислових підприємств. Варто зауважити, що така інтеграція ще не відбулася в масовому масштабі, немає й передумов для формування внутрішньофірмового (тим більше міжнародного) ринку робочої сили. Цей напрям потребує особливої уваги з боку науковців і відповідних державних органів, що покли­кані розв’язати проблеми регулювання структури промислового виробництва.

7. Трансакційні витрати. Зарубіжний досвід діяльності доводить, що контрактні відносини інтеграції часто є причиною високих трансакційних витрат. Укладення відповідних контрактів потребує значних коштів на проведення переговорів. Тому ефектними варіантами забезпечення необхідним ресурсом за таких умов є формування власних структурних підрозділів, механізм злиття чи поглинання, перехресне володіння акціями тощо.

До специфічних українських чинників, що спонукають підприємства до об’єднання у великі структури, можна віднести й такі, як зростання трансакційних витрат внаслідок відмови від прямого державного управління та зміни характеру взаємовідносин між підприємствами в ході економічних реформ. Відтворення зруйнованих виробничо-технологічних зв’язків і структурна перебудова підприємств неможливі без координації діяльності всіх ланок технологічного ланцюга і залучення великих фінансових ресурсів.

Відповідно до теорії трансакційних витрат найважливішим інтеграційним чинником є так звані специфічні активи взаємодіючих підприємств, тобто конкретні характеристики ресурсного потенціалу (основних фондів, кадрів, «ноу-хау»), що забезпечують ефективність кооперації. До них може належати, зокрема, наявність взаємодоповнювальних спеціалізацій робочої сили та кооперації у сфері НДДКР. Згодом відносини контрактації (за умови їх довгострокової вигоди для сторін) переходять у відносини взаємоучасті в капіталі. Тому низку положень трансакційної концепції потрібно враховувати, аналізуючи ефективність українських структур, що перебувають у стані інтеграції. А саме, слід розглядати технологічні умови суб’єктів господарювання – ініціаторів інтеграції; доцільне ретельне опрацювання системи контрактних взаємовідносин, що охоплюють основні аспекти спільної діяльності (фінансової, науково-технічної, збутової тощо). Потрібно також усвідомити той факт, що наявність спільної власності виступає гарантом реалізації контрактних відносин, а з показників економічної ефективності інтеграції, очевидно, неможливо виключити максимізацію прибутку та мінімізацію витрат.

8. Державна підтримка великих підприємств. Навряд чи мають рацію деякі економісти, які віддають перевагу стимулюванню лише дрібного та середнього бізнесу і вказують на необхідність дроблення, хоч і великих, але єдиних господарських комплексів. Великі інтегровані структури не є антагоністами дрібного й середнього бізнесу. Навпаки, вони залучають його в орбіту свого впливу й можуть стати для нього надійними провідниками державної економічної політики за умови дотримання об’єктивності інтеграційних процесів, а не формального об’єднання підприємств.