6.2. Напрями реалізації інноваційної політики корпоративних структур

Ринкові перетворення в Україні дають можливість дедалі активніше застосовувати зовнішні чинники для розв’язання внутрішніх завдань. Вони також зумовлюють вибір шляхів для пошуку нового місця країни в структурі міжнародних економічних відносин. Один із таких шляхів – послідовний перехід на прийняті у світовому діловому спілкуванні стандарти. Особливо наголошується на розвитку співробітництва з міжнародними організаціями, регіональними та субрегіональними торгово-економічними об’єднаннями.

Термін «корпорація» походить від латинського слова соrроrаtіо, що означає об’єднання, союз, товариство. В українському праві будь-які колективні утворення – суб’єкти цивільного права – тлумачаться за допомогою категорії «юридична особа» (ст. 23 ЦК).

У країнах континентальної правової системи (Франція, Німеччина, Швейцарія, Росія, Україна тощо) термін «корпорація» безпосередньо в законодавстві вживається рідко. Головним чином це поняття використовується в літературних джерелах. До корпорацій при цьому відносять: різні види господарських товариств (повні та командитні товариства), акціонерні та інші товариства, учасники яких несуть обмежену відповідальність за зобов’язаннями товариства, господарські об’єднання (концерни, синдикати, холдинги тощо), кооперативи, орендні та інші підприємства, а також різні негосподарські спілки та асоціації.

У країнах англосаксонської правової системи термін «корпорація» має ширше застосування – фактично його вживають як синонім юридичної особи. Так, у США звичним є поділ усіх корпорацій (юридичних осіб) на: публічні (урядові); непідприємницькі, підприємницькі: під корпорацією також розуміють лише комерційну юридичну особу, учасники якої несуть обмежену відповідальність за зобов’язаннями.

За нормами вітчизняного законодавства термін «корпорація» використовується у специфічному значенні – для визначення одного з видів об’єднань підприємств. У ст. 3 Закону України «Про підприємство» корпорація визначається як договірні об’єднання, створені на основі сполучення виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників. Таким чином, корпорація в різних правових системах розглядається як: будь-яка юридична особа, утворена кількома учасниками (членами), тобто та, що має корпоративний устрій; будь-яке господарське товариство, учасники якого несуть обмежену відповідальність за борги товариства.

У Господарському кодексі України зазначено, що залежно від утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні й корпоративні.

Корпоративне підприємство утворюється зазвичай двома і більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їхнього спільного управління справами, на основі корпоративних прав, зокрема й через органи, які створюються ними; участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються як господарське товариство, а також інші, зокрема й засновані на приватній власності двох або більше осіб (ст. 63 «Види та організаційна форма підприємств»).

Корпорація визначається як договірне об’єднання, що створюється на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, які об’єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації (ст. 120 «Організаційно-правові форми об’єднань підприємств»).

Прагнення до розвитку зовнішньоекономічної діяльності як форми бізнесу пояснюється цілою низкою причин, основними з яких є:

- прагнення до збільшення кінцевого прибутку;

- необхідність удосконалення й модернізації продуктивних сил;

- прагнення до виходу за межі вузького внутрішнього ринку;

- можливості подолання нестачі національних природних ресурсів;

- засіб отримання доступу до сучасних ефективних технологій;

- потреба у збільшенні життєвого циклу промислової продукції;

- можливість за допомогою іноземного партнера розподілити ризики та витрати на організацію нових підприємств.

Формування нового типу відносин України із зовнішнім діловим світом за часом свого розвитку збіглося з докорінними змінами у світі. Йдеться про глобалізацію, під якою розуміють передусім дедалі більшу взаємозалежність економік різних країн внаслідок зростання трансграничних переміщень товарів, послуг і капіталу, а також інтенсивного обміну інформацією й технологіями. Можна вважати, що сформувався такий економічний простір, де галузева структура і географія розміщення продуктивних сил визначаються з урахуванням глобальної кон’юнктури, а економічні піднесення й спади набувають всесвітніх масштабів.

Глобалізація економіки – процес поширення інформаційних технологій, продуктів і систем по всьому світу, результатом чого є економічна й культурна інтеграція. Це найвищий, ефективний і перспективний ступінь розвитку інтернаціоналізації господарської діяльності, який поєднує два напрями:

- створення й розвиток транснаціональних корпорацій, діяльність яких дає змогу подолати численні перешкоди (за рахунок здійснення трансфертних поставок з використанням внутрішніх цін, сприятливих умов виробництва, повнішого врахування ринкової ситуації, оптимального розподілу та використання прибутку тощо);

- узгоджені міждержавні заходи щодо цілеспрямованого формування єдиного світового ринкового (економічного, правового, інформаційного, психологічного та політичного) простору.

У системі міжнародних відносин визначальним стало також формування та розвиток потужних регіональних коаліцій, які мають спільні господарські, культурно-цивілізаційні, а нерідко й політичні та військові інтереси.

Аналіз проблем глобалізації показує, що вона має цілу низку позитивних ознак:

- полегшення господарської взаємодії між державами;

- створення умов для безперешкодного доступу країн до передових досягнень людства в економічній та науково-технічній сферах;

- вирівнювання параметрів розвитку різних регіонів.

Водночас для багатьох держав, зокрема й України, глобалізація створює чимало труднощів. Це насамперед:

- різке зниження економічного потенціалу країни, спричинене переходом економіки з планових на ринкові принципи;

- дезінтеграційні процеси на постсоціалістичному просторі;

- недостатня підготовленість національних економічних, адміністративних і правових систем.

Нерівність сил нерідко змушує слабші країни приймати правила гри сильніших учасників господарського обміну.

Головним завданням реалізації інноваційної політики України має бути створення таких умов, щоб результати глобалізації стали максимально доступними і водночас, щоб несформована ще економіка була захищена від перепадів світової економічної та фінансової кон’юнктури.

У процесі розвитку зовнішньоекономічної діяльності постає потреба врахування конкретних економічних, політичних, соціально-культурних та інших особливостей країн. Найскладнішою є проблема, пов’язана з існуванням різноманітних форм міжнародного бізнесу, коли реалізується широкий комплекс відносин економічного, валютно-фінансового, правового характеру. При цьому значний вплив справляє саме міжнародне середовище.

Процес формування єдиного світового господарського простору багатогранний і суперечливий. По-перше, відбувається глобалізація та уніфікація діяльності, що, своєю чергою, приводить у дію тенденцію до згортання різноманіття форм бізнесу. По-друге, діють локальні тенденції, що сприяють розмаїттю культур, норм поведінки, а також зростанню відмінностей у способі життя. Таким чином, міжнародний бізнес являє собою багаторівневу, гнучку та відкриту систему, яка постійно розвивається під дією різних чинників – від найпростіших форм (зовнішньоторговельний бізнес) до складних утворень (глобальний бізнес).

Проблема реалізації інноваційної політики пов’язана з формуванням у межах провідних західних країн замкнутої господарської системи. Цей процес потрібно аналізувати за чотирма напрямами:

- концентрації в постсоціалістичному світі більшої частки інтелектуального й технологічного потенціалу людства;

- зосередження торговельних оборотів у межах розвинутих країн;

- замкнутості інвестиційних потоків;

- різкого обмеження міграційних процесів з «третього світу» до розвинутих регіонів планети.

Сьогодні більшість західних соціологів висувають концепцію формування інноваційної політики корпоративних структур в міжнародному аспекті фактично як єдину парадигму дослідження. Вони вва­жають, що існує три процеси, які визначають інноваційну політику корпоративних структур:

- відхід від державного регулювання на користь ринкового механізму;

- подолання національних кордонів у ході інтеграції окремих економік;

- розвиток нових інформаційних технологій.

Саме ці процеси здатні забезпечити господарське зростання та розквіт країни.

Розширення зовнішньоекономічних зв’язків виявляється передусім у підвищенні ролі та збільшенні масштабів діяльності транснаціональних корпорацій (ТНК).

Транснаціональна корпорація – це доволі складне явище, яке постійно розвивається в системі світогосподарських зв’язків; це структура, що використовує у своїй діяльності міжнародний підхід і передбачає формування транснаціонального виробничого, торгового та фінансового комплексу з єдиним центром прийняття рішень у країні базування та філіями в інших країнах.

Транснаціональні корпорації дедалі більшою мірою стають визначальним чинником вирішення долі тієї чи іншої країни в міжнародній системі економічних зв’язків. Активна виробнича, інвестиційна, торговельна діяльність ТНК дає їм можливість виконувати функцію міжнародного регулятора виробництва та розподілу продукції.

Діяльність транснаціональних корпорацій характеризується величезними масштабами. Деякі ТНК володіють засобами, які перевищують розмір національного доходу багатьох суверенних національних держав, а міжнародний характер операцій ставить їх практично поза контролем будь-яких національних органів влади.

Критерії, за якими корпорацію відносять до транснаціональної:

- кількість країн, у яких діє компанія (відповідно до різних підходів мінімум становить 2-6 країн);

- певна мінімальна кількість країн, у яких розміщено виробничі потужності компанії;

- певний розмір, якого досягла компанія;

- мінімум питомої ваги іноземних операцій у доходах або продажах фірми (здебільшого 25 %);

- не менш як 25 % «голосуючих» акцій у трьох або більше країнах – мінімум участі в іноземному акціонерному капіталі, який забезпечує фірмі контроль над економічною діяльністю зарубіжного підприємства і становить прямі іноземні інвестиції;

- багатонаціональний склад персоналу компанії та її вищого керівництва.

Нині в розвитку ТНК склалися такі тенденції:

- вони контролюють близько половини промислового виробництва у світі, дві третини міжнародної торгівлі, приблизно 4/5 патентів і ліцензій на нову техніку, технологію та «ноу-хау»;

- поступово збільшується обсяг зарубіжних інвестицій у сферу послуг і в технологічно інтенсивне виробництво. Водночас зменшується частка в добувній промисловості, сільському господарс­тві, ресурсомісткому виробництві. В зарубіжному рейтингу перед ведуть компанії, пов’язані з електронікою, виробництвом комп’ютерів та програмного забезпечення, телекомунікаціями та Інтернет-бізнесом.

Щодо рейтингу українських компаній, то лідерами об­сягів валового доходу є монополісти – компанії нафтогазової галузі та металургії. З великою перевагою перше місце посіла компанія НАК «Нафтогаз України», друге й третє місця – «Індустріальний союз Донбасу» та Маріупольський металургійний комбінат. Щодо високих технологій, то це одна із найдинамічніших галузей України, її особливістю є широка сегментація ринку, що охоплює такі напрями, як розробка програмного забезпечення, системна інтеграція та консалтинг, виробництво й продаж комп’ютерної техніки. За останній час темпи розвитку галузі інформаційних технологій істотно прискорились порівняно з попередніми роками – за підрахунками експертів, український ІТ-ринок зростає приблизно на 30 % за рік.

Аналізуючи світову практику, варто звернути увагу на внутрішньокорпоративний для ТНК ринок технологій – 70 % платежів на світовому ринку обміну технологій здійснювалося між головною та дочірніми компаніями ТНК; у США їхня частка становила 80 %, у Великій Британії – 90 %.

Передання технологій відбувається як у межах власне ТНК, так і міжнародних стратегічних альянсів. Особливу зацікавленість викликає політика ТНК США в галузі НДДКР. Важливим напрямом передання технологій є створення дослідницьких центрів за кордоном і передання їм технології материнських компаній.

Водночас трансфер технологій (зокрема управлінський) зі своїх зарубіжних філій є особливістю діяльності ТНК країн, що розвиваються. Слід також зауважити, що міжнародний трансфер технологій у межах ТНК пов’язаний із внутрішньогалузевою торгівлею в міжнародних компаніях, особливо при трансфері технологій із розвинутих країн у країни, що розвиваються. Трансфер технологій на внутрішніх ринках стає підґрунтям для міжнародних структур нового типу, так званих олігополій знань. На ТНК припадає приблизно половина світового виробництва, 63 % зовнішньої торгівлі. Вони контролюють до 80 % патентів і ліцензій на нову техніку, технології і «ноу-хау». Половину експортних операцій США здійснюється американськими іноземними ТНК, у Великій Британії цей показник становлять 80, у Сінгапурі – 90 %.

Понад 40 % активів 100 найбільших компаній світу розташовані поза країнами розміщення материнських компаній. На транснаціональні корпорації припадає понад чверть світового валового продукту. Річний оборот цих компаній становить близько 6 трлн дол.; 500 найпотужніших ТНК реалізують 80 % усієї продукції електроніки та хімії, 95 % – фармацевтики, 76 % – продукції машинобудування, 85 % із них контролюють 70 % всіх іноземних інвестицій.

Наявність великої кількості ТНК, що функціонують на світовому ринку, характеризує водночас високий рівень його монополізації. Таке становище особливо помітне в наукомістких галузях виробництва, що пояснюється їх потребою у великих інвестиціях та висококваліфікованих кадрах. Провідна роль монополій-гігантів на світовому ринку визначається тим, що вони є лідерами не лише у виробництві та комерційному експорті, а й у торгівлі патентами та ліцензіями, наданні технічних послуг, здійсненні підрядних робіт, оскільки в них зосереджено основну частину науково-технічних досягнень і передового виробничого досвіду. Потрібно враховувати той факт, що, незважаючи на загальну тенденцію до зростання відповідності політики ТНК запитам країн, які розвиваються, вплив цих компаній на технічний прогрес у таких державах неоднозначний. Навіть у промислово розвинутих країнах передача технологій досить обмежена, за винятком виробництва ЕОМ, напівпровідників та телекомунікаційного обладнання. У деяких випадках спостерігається передання нових технологій кра­їнами, що розвиваються, і пов’язане воно з електронікою й телекомунікаціями. В цих галузях ТНК передають нові технології компаніям, що є їхньою цілковитою власністю. Внутрішній попит країн, що розвиваються, на продукцію електроніки значною мірою задовольняється через дочірні компанії ТНК. Виняток становлять деякі країни Східної Азії, Бразилії та Індії, де виробництво таких товарів на місцевих підприємствах значно зросло. Основна частина інвестування ТНК в електроніку країн, що розвиваються, здійснюється в процесі збирання і виробництва компонентів на «офшорних» підприємствах.