Тема 6. Інноваційна політика корпоративних структур

 

6.1. Корпоративні структури в інноваційній моделі економічного зростання.

6.2. Напрями реалізації інноваційної політики корпоративних структур.

6.3. Механізми реалізації інноваційної політики корпорацій.

6.4. Державна політика у забезпеченні результативності науково-технологічної діяльності корпоративних структур.

6.5. Політика формування корпоративних інноваційних систем. Механізм підтримки інноваційної діяльності.

6.6. Зарубіжний досвід компаній у формуванні та реалізації інноваційної політики.

 

6.1. Корпоративні структури в інноваційній моделі економічного зростання

Підвищення конкурентоспроможності промисловості за рахунок її технологічного переозброєння і піднесення наукомістких галузей виробництва, що створюють високу додаткову вартість – одна з найактуальніших проблем української економіки. Тому виникає гостра потреба в отриманні підприємствами доступу до передових технологій. Одним із шляхів розв’язання цієї проблеми є опертя на власний науково-технологічний потенціал. Цей шлях є найперспективнішим, оскільки активізує потенціал і сприятиме інноваційній активності вітчизняних підприємств. Водночас такий шлях потребує подолання цілої низки фінансових та організаційно-управлінських перешкод.

Слід звернути увагу на світовий досвід функціонування системи розподілу зусиль щодо отримання та використання нових знань між державою, великими корпоративними структурами, малими інноваційними фірмами приватного сектору, вищими навчальними закладами та безприбутковими організаціями.

У сучасних умовах економічного розвитку Україні довелося зіткнутися із проблемою структурних перетворень у національній економіці, які визначаються не лише вимогами становлення ринкових відносин, а й складністю її геополітичного положення та необхідністю «вписатися» у розвиток світової господарської системи. Доцільно зауважити, що сучасна економічна наука й донині не готова пояснити інтеграційні процеси, визначити межі розвитку великого корпоративного капіталу, з’ясувати методи злиття та внутрішньої організації сукупності підприємств і установ, що становлять різні функціональні форми капіталу.

Накопичений досвід світової господарської практики засвідчує, що зрушити національну економіку з мертвої точки, подолати напруженість фінансування інвестиційного процесу та забезпечити поширення нових технологій і науково-технічних досягнень може лише висококонцентрований капітал.

Незважаючи на вимогу ринкової економіки – створення конкурентного середовища за наявності безлічі виробників, – саме велике виробництво формує в сучасній економіці попит і пропозицію на ринку, визначає умови ціноутворення, реалізує значущі програми капіталовкладень. Лише великі виробники спроможні здійснити значні НДДКР, глобальне впровадження у виробництво нововведень. Тому структуру сучасної ринкової економіки представляють великі підприємства, які є національною гордістю провідних країн світу.

Нині розвинуті країни прагнуть не придушувати велике виробництво, а використовувати його переваги. Особливо це виявляється в політиці стосовно наукомістких галузей і технічних винаходів. Навіть маючи сильне антимонопольне законодавство, владні структури прагнуть на певний термін обмежити конкуренцію в цих галузях. Закони про патенти забезпечують тимчасову монополію на технічні винаходи і створюють стимули для корпорацій, що вкладають свої засоби в розвиток нової техніки, ризикуючи своїм капіталом.

Сьогодні два принципові моменти визначають провідне місце корпоративних структур в інноваційній моделі економічного зростання розвинутих країн:

1)   масштаби ресурсів, що використовуються, та масштаби отриманих результатів;

2)   економічна відповідальність за створення й комерційну реалізацію науково-технічних досягнень.

Важливим елементом системного реформування підприємств є зміна пріоритетів у структурі промисловості країни і відповідно управлінської ідеології. У вітчизняній економіці й нині представ­лено здебільшого галузеву структуру виробництва. Ринкова економіка промислово розвинутих країн характеризується наявністю корпоративних форм господарювання.

Складність ситуації в українській економіці полягає в тому, що темпи концентрації та інтеграції капіталу, що покладений в основу великого виробництва, недостатньо високі. Необхідність запобігання деградації промисловості та стимулювання розвитку національ­ного науково-технічного потенціалу потребували зусиль, спрямованих на збільшення масштабів виробництва.

У зміні функцій промислового капіталу значну роль відіграє акціонування власності, оскільки капітал, вкладений у промисловість через акціонерні товариства (АТ), стає суто грошовим капіталом. Акціонування, корпоратизація дають українській економіці змогу сформувати життєздатні утворення, спроможні забезпечити розвиток усіх форм капіталу та відповідних форм господарювання, що передбачає перерозподіл прав власності з метою підвищення ефективності всього реального сектору.

Акціонування – це реорганізація юридичної особи внаслідок перетворення її на акціонерне товариство. При акціонуванні змінюється форма власності, що є однією з форм роздержавлення підприємств.

Корпоратизація – процес акціонування, що передбачає розподіл акцій між засновниками компанії або її інвесторами відповідно до зроблених ними вкладень.

Корпоратизм – організація діяльності союзу підприємців або найманих працівників, за якої провідну роль відіграє одна з цих соціальних інституцій.

Подальший розвиток ринкових відносин передбачає появу різних форм взаємодії капіталів, зумовлює глибокі зміни в механізмах формування та функціонування структур, які вже склалися, потребує виявлення реальних пріоритетів інноваційного розвитку української економіки.

Поняття корпорація через різні економічні обставини потребує уточнення з позицій не лише організаційно-правових, а й організаційно-господарських. Економісти вважають, що терміни «корпорація», «корпоративна структура» тотожні лише поняттю акціонерне товариство, яке тлумачиться як товариство, що має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номіналь­ної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства.

Значення корпорацій, які завжди розглядалися як носії елементів новизни на противагу пануванню традиції, підкреслюється поширеним у літературі ототожненням індустріального секто­ру з тією частиною господарської системи, яка перебуває поза їх контролем.

У зв’язку з цим Д. Гелбрейт наголошував, що доки немає точнішого терміна, ту частину економіки, яка характеризується діяльністю великих корпорацій, для зручності він буде називати індустріальною системою.

В умовах формування постіндустріального суспільства корпорацію розглядають не як підприємство, що створює певний кінцевий продукт, а як спільноту, пронизану елементами творчості, яка відтворює їх у розширеному масштабі. Таке визначення тісніше пов’язане з процесом корпоратизму.

Думку Д. Гелбрейта розвиває М. Хаммер: корпорація являє собою щось більше, ніж набір продуктів та послуг, і навіть щось більше, ніж асоціація людей, які працюють, вона є також людською спільнотою. Як і всі спільноти, вона породжує специфічні форми культури – у цьому разі корпоративну культуру.

Отже, можна говорити про акціонерно-корпоративну форму як інституціональний спосіб відокремлення управління від власності, яка підкріплює той факт, що адміністративна та підприємницька функції управління стали самостійним і активним чинником розвитку виробництва. В такій ситуації можна говорити в найкращому разі про сумісність, а не про ототожнення інтересів фірми та її власників-акціонерів.

Поступово у процесі економічного розвитку домінувати починає корпоративна як колективно-приватна форма власності. До того ж корпорація є демократичнішою формою власності.

Особливу роль відіграє соціально-інтегрувальна функція кооперації. Якщо приватна власність у її класичному вигляді дезінтегрує суспільство, породжуючи складні соціальні проблеми, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови суспільної інтеграції, часткового подолання відчуження людини від засобів виробництва, його результатів, від участі в управлінні. У процесі функціонування корпорації відбувається так звана деперсоніфікація великої приватної власності на засоби виробництва, що виражається у втраті окремими власниками капіталу персонального контролю над його функціонуванням. Об’єктивно постає потреба створення особливих структур, які могли б узяти на себе виконання підприємницьких функцій.

В економіці країн Заходу корпорації (акціонерні товариства) перетворилися на найдинамічнішу провідну структуру. У США їх частка становить близько 90 % загального обсягу реалізованої продукції. Загалом у розвинутих країнах Заходу на корпоративну форму власності припадає 80-90 % загального обсягу виробництва.

Недостатньо обмежитись визначенням лише організаційно-правової сторони сутності корпорації. Не кожна корпорація – акціонерне товариство, а АТ як організаційно-правова форма може використовуватись у великому виробництві, що й дає підстави визначити його як корпорацію.