4.6. Державні пріоритети в сфері науки і технологій

Встановлення пріоритетів – це питання не лише на рівні загальної інноваційної політики держави, а більшою мірою завдання, яке однаково непокоїть окремі органи, що надають фінансування, дослідницькі організації, університети та інших ключових дійових осіб в інноваційній системі. Як наслідок, забезпечення узгодженості між різними стратегічними рівнями та між дійовими особами стає дедалі складнішим завданням, але в той же час вирішальним. Отже, необхідно мати чіткий та прозорий поділ праці між різними організаціями.

Стосовно доречного рівня централізації чи децентралізації процесів встановлення пріоритетів не існує жодної єдиної моделі або гарної практики. Не зважаючи на цю різнорідність можна виділити деякі загальні настанови. Рівень національної політики краще залишити за визначенням загального ступеня пріоритетності, що надається інноваціям в контексті загальної держаної політики, що також відображається у видатках бюджету на дослідження і розроблення. Національний рівень також найкраще підходить для визначення загальносистемних проблем, таких як ПІВ, підтримка малих та середніх підприємств та регуляторна діяльність. Зазвичай, національний рівень також найкращим чином підходить для встановлення загальних функціональних та тематичних пріоритетних сфер, таких як соціальні питання (наприклад, довкілля, охорона здоров’я), а також тих, що націлені на ринок або системну помилку в національній інноваційній системі та залишити його посередникам (агенціям донорам, установам з передачі технологій, тощо), а виконавцям досліджень (університети, дослідницькі центри, підприємства) доручити переформулювати ці стратегічні пріоритети у більш конкретні дії та операційні пріоритети.

Ґрунтуючись на досягненнях у процесі встановлення пріоритетів, сьогодні в інноваційній політиці існують різні види пріоритетів:

   пріоритети орієнтовані на цілі;

   функціональні пріоритети (стосується розвитку особливих функцій у національній інноваційній системі, таких як мобільність фінансової підтримки або мобільність дослідників);

   тематичні пріоритети (часто пов’язані із конкретною технологічної або господарською сферою, такою як нанотехнології, сфера послуг або еко-інновації).

Процес встановлення пріоритетів різниться залежно від ієрархічного положення інституцій, що встановлюють пріоритети. Крім цього, встановлення пріоритетів істотно відрізняється залежно від характеру процесів встановлення пріоритетів. Встановлення пріоритетів може мати переважний низхідний або висхідний підходи. Воно може бути більш спільним, залучати широке коло учасників, або може обмежуватись малою групою експертів. Також, можуть існувати різні степені формалізації, встановлення цілей та процедур оцінки, що включаються до процесу встановлення пріоритетів.

Україна має певний досвід у визначенні пріоритетів в галузях науки і техніки, інноваційного та технологічного розвитку. У першому українському законі, що регулює галузі науки, техніки та інновацій, «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності» (1991) відзначено, що уряд підтримує розвиток науки як основного джерела економічного зростання і невід’ємної частини національної культури та освіти. Держава створює необхідні передумови для реалізації інтелектуального потенціалу громадян України в галузі науки і техніки; забезпечує застосування українських і світових наукових досягнень для вирішення соціальних, економічних, культурних та інших проблем.

Парламент України встановив такі стратегічні пріоритетні області інноваційної діяльності в Україні на 2003-2013 роки:

   модернізація електростанцій, нових та відновлюваних джерел енергії, нових технологій збереження ресурсів;

   машинобудування та виготовлення інструментів як основа для високотехнологічного відновлення усіх галузей промисловості;

   розвиток високоякісної металургії;

   нанотехнології, мікроелектроніка, інформаційні технології, телекомунікації;

   удосконалення хімічних технологій, нових матеріалів, розвиток біологічних технологій;

   технологічний розвиток сільськогосподарської та сільсько-обробної промисловості;

   системи транспортування: будівництво та реконструкція;

   охорона здоров’я та довкілля ;

   розвиток інноваційної культури у суспільстві;

   розвиток наземних, повітряних та водних засобів перевезення та відповідного обладнання і його комплектуючих;

   розвиток та застосування нових технологій для їх монтажу (вироблення).

На практиці дуже важко упевнитися у тому, що пріоритети для інноваційного та технологічного розвитку були вірно встановлені. Проте, існує декілька шляхів вирішити цю складність:

По-перше швидкі темпи технологічних та соціальних змін довели, що необхідно уникати дуже вузького визначення тематичних пріоритетів, оскільки останні можуть призводити до безперспективності. В той же час, занадто широкі пріоритети не спрямовують інноваційну політику достатнім чином. Одним із шляхів уникнення цієї проблеми – це більша концентрація на функціональних пріоритетах та рамкових умовах, а також надання можливості механізмам підприємництва та ринку зробити вибір. Звичайно, ця стратегія потребує різного типу інструментів, таких як тематичне встановлення пріоритетів. Це може включати, наприклад конкурентне фінансування досліджень і розроблень, що ґрунтується на високій якості в порівнянні з тематичним відбором, а також різноманітні механізми підтримки НДР в приватному секторі.

Іншим механізмом є використання програм та проектів, як інструменту реалізації замість постійних структур та існуючих організацій. Це дозволяє швидко розпочати нові види діяльності, а також швидко припинити їх, якщо пріоритетна сфера виявилася хибною.

Пов’язаною із цим підходом потребою є належний моніторинг та механізм оцінки потреб та функціональності кожного інструменту та механізму, що використані у реалізації пріоритетів. Цей підхід не убезпечує від неправильного вибору, але надає можливість швидких змін у реалізації політиці. Через те, що інноваційна політика має багато горизонтальних елементів, а отже охоплює декілька секторів, в багатьох випадках ефективним стало встановлення процесів належного управління для оптимізації встановлення пріоритетів для кожної дійової особи.

Встановлення пріоритетів може бути здійснено різними методами, такими як планування експертними групами (наприклад, дослідницькими радами), відкритими консультаціями учасників та різними формами стратегічного планування. Типовим методом, що використовується в більшості країн сьогодні є процес стратегічної участі, що складається з експертів високого рівня, урядових посадовців, а також груп учасників, таких як представники приватного сектору, а також закладів вищої освіти та державних дослідницьких інститутів.

Встановлення пріоритетів зазвичай є частиною більш всеохоплюючої науки та процесу розробки стратегії технологічної політики. Такий стратегічний процес став дуже популярним, або навіть обов’язковим в багатьох країнах, де відбуваються реформи державного управління, що вимагають більшої відповідальності а також регулярного моніторингу та оцінки політики. Типові проблеми, що з’являються у цьому відношенні, це існування великої кількості стратегічних документів, що накладаються один на одного та велика кількість координуючих органів, що наглядають за реалізацією стратегій.

Таким чином, дуже важливо, щоб процес реалізації регулювався організацією або органом, який має гарні зв’язки із основними організаціями, що проводять реалізацію (міністерства, агенції), а також можливості впливати на їхню поведінку. Можливість не повинна розумітися як формальна влада, а моє полягати у підтримці на високому рівні та/або ресурси, що можуть бути використані для прискорення процесу реалізації. Оскільки встановлення пріоритетів відбувається на багатьох рівнях та в багатьох організаціях, дуже важливим є мати здатність до чіткого посилання на загальну стратегію інноваційної політики на кожному рівні.