ГОЛОВНІ РИСИ СВІТОВОГО РОЗВИТКУ В 1914 – 1939 РР.

XX століття стало важливим етапом у цивілізаційному розвитку людства. Світова цивілізація продовжила свій рух у напрямку подальшого становлення єдності світу в економічному, політичному та культурному плані. У порівнянні з попередніми століттями складається враження, що людство стало рухатися швидше. Це зумовлено тим, що завдяки прогресу в науці та техніці економіка, а за нею й інші галузі людського життя, стали розвиватися значними темпами. Навіть за життя одного покоління докорінно змінилося все: навколишнє середовище, побут, техніка, поведінка людей тощо. Так, людина, що бачила політ першого літака (1903 р.), стала свідком польоту людини в космос (1961 р.). Як і в попередньому столітті, у першій половині XX ст. найбільші зрушення відбувалися на Заході (Західна Європа і США), який продовжував відігравати роль локомотива історії. У цих країнах завершилося формування індустріального суспільства (машинне виробництво, масове виробництво, урбанізація, остаточне утвердження ринкових механізмів регулювання та ін.). Небачене до того зростання продуктивних сил і виробництва штовхало провідні країни світу до пошуку все нових ринків збуту і, відповідно, до гострої їх конкуренції. Переділивши між собою світ, вони у своїх колоніальних володіннях нещадно нищать традиційні системи господарювання, насильно втягують народи Азії, Африки, Латинської Америки у світове господарство. Така економічна експансія Заходу зумовила те, що економіки країн стають взаємопов'язаними. Свідченням цього стала Велика депресія 1930-х рр., яка розпочавшись у США, охопила майже всі країни світу. У першій половині XX ст. відбувається зміна лідерів. Якщо в XIX ст. провідною державою світу була Англія, яку на початку XX ст. потіснила Німеччина, то в 1920-ті роки остаточно утверджується економічне лідерство США. Перша світова війна й особливо економічна криза 1929 – 1933 рр. сприяли становленню систем державного регулювання економіки, етатизації (одержавленню). У деяких країнах відбулось повне одер-жавлення економіки (СРСР), в Італії, Німеччині та Японії був установлений жорсткий державний контроль. Проте в США, країнах Скандинавії був знайдений більш дієвий, опосередкований вплив держави на економіку, який не приводив до деформації її структури. Від початку століття вагоме місце в промисловості провідних країн поступово починають займати новітні галузі виробництва: хімічна, електротехнічна, автомобільна, авіаційна, нафтопереробна та ін. Проте виплавка чавуну та сталі, виробництво машин й обладнання, добування основних сировинних ресурсів лишаються головними показниками розвитку країни. Світова економіка продовжує розвиватися екстенсивним шляхом. Початок становлення індустріального суспільства супроводжується значним спрощенням соціальної структури суспільства попередньої феодальної доби. Головними прошарками суспільства стали промисловці й підприємці, з одного боку, і наймані робітники, з іншого. На початок ХХ ст. така соціальна структура зазнала докорінних змін. Серед промисловців і підприємців виділилась так звана «фінансова олігархія», яка стала значною впливовою силою у політичному житті й виробленні державного курсу. За ними не відставали представники колишніх могутніх аристократичних родів, що зберегли свої багатства і вплив. Разом ці дві групи складали еліту суспільства. Новим явищем стало формування середнього класу (середні й дрібні підприємці, чиновники, творча і технічна інтелігенція, високооплачувані робітники – усі ті, кому в разі соціальних потрясінь було що втрачати), від якого стала залежати внутрішня стабільність суспільства. Маючи свій бізнес, справу чи високооплачувану державну службу, вони були зацікавлені в проведенні такої внутрішньої політики, яка б унеможливила соціальні потрясіння. Цей прошарок суспільства на початку століття складав й основну масу виборців. У першій половині XX ст. найчисленнішою соціальною групою продовжували залишатися наймані робітники. Незважаючи на всі реформи кінця XIX – початку XX ст., вони лишалися найбільш безправними і соціально незахищеними. їх соціальна нестабільність найбільше проявлялась у роки економічних криз та інших потрясінь. Здобувши в запеклій боротьбі виборчі права, робітники стали впливовою силою у політичному житті. Робітництво складало основу масових партій і рухів. Уміння маніпулювати їхніми настроями стало невід'ємним атрибутом політичних лідерів першої половини XX ст., але робітництво у XX ст. вже не складало єдину соціальну верству. Серед робітників виділилася досить численна група робітничої ари-стократії (робітники з високими професійними навичками та із значними доходами). Відбулось розшарування серед робітників старих і нових галузей виробництва. Останні отримували значно вищі зарплати. Відбулось загальне покращення життєвого рівня робітників. Робочий тиждень скоротився із 70 – 60 до 40 годин. З'явилось робітниче законодавство, система охорони праці, оплачувані відпустки тощо. Проте ці позитивні зміни в основному торкалися країн Західної Європи і США. У решті країн становище робітників мало чим змінилося. У найгіршому становищу перебувало робітництво країн Азії, Африки та Латинської Америки. Принципово нова система соціальної структури сформувалась в СРСР. Тут зник прошарок власників. Привілейоване становище зайняла партійно-бюрократична еліта. Робітництво, яке було проголошено авангардом суспільства, гегемоном, не так вже багато отримало від революційних перетворень. Рівень життя в країні залишався низьким. Важливим явищем у соціальному розвитку стали значні темпи урбанізації. Кількість населення міст зростала значними темпами. Відповідно скорочувалось сільське населення. На кінець 1930-х рр. у більшості країн Європи міське населення перевищувало сільське. Найбільш радикальних соціальних змін зазнало селянство в СРСР. Відбулась насильна ломка селянського укладу. Було фізично знищено заможну частину селянства. Воно втратило право власності на землю й перетворилося на дешеву робочу силу в штучно створених колективних господарствах – колгоспах. У першій половині XX ст. розгорнувся процес емансипації жінок. У роки Першої світової війни жінки масово стали до станків. По війні майже в усіх країнах Європи вони отримали виборчі права. Проте продовжувала зберігатись дискримінація жінок: вони отримували меншу заробітну плату, ніж чоловіки, за аналогічну роботу, першими звільнялися з роботи в разі економічних негараздів, система соціального забезпечення жінок перебувала на початковій стадії тощо. Політична історія європейських країн і США першої половини XX ст. була наповнена боротьбою навколо соціальних питань і проблеми демократії. Різні політичні сили по-різному бачили вирішення цих питань: одні віддавали перевагу першому питанню, інші – другому. Перша світова війна загострила всі соціальні проблеми. В одних країнах накопичені проблеми вибухали революціями, в інших – правлячі еліти віддали перевагу проведенню досить глибоких політичних і соціальних реформ. На початку XX ст. після 44 років відносного миру (1871 – 1914 рр.), Європу знов поглинув вир війн і революцій. Основною рушійною силою революцій стали масові робітничі партії. Соціальні революції охопили Російську й Австро-Угорську імперії, Німеччину. Значні соціальні виступи відбулись у Болгарії, Італії. Спочатку в ході революцій формувалося прагнення створити демократичні республіки з більш справедливим соціальним устроєм. У той же час зневіра в існуючі органи влади і відсутність політичного досвіду породило прагнення створити систему прямого народовладдя у формі рад. Але спроби створення радянських республік обернулись обмеженням, а згодом ліквідацією демократичних інститутів влади, встановленням жорстких диктатур (диктатура пролетаріату в радянській Росії). Спроби побудувати соціально справедливе (соціалістичне, комуністичне) суспільство обернулись становленням тоталітарної системи радянського зразка. По мірі поглиблення революцій наростала і хвиля контрреволюції, яка у більшості випадків призвела до втрати демократичних завоювань перших днів революцій: установлення авторитарних режимів (Угорщина та ін.), або до домінування консервативних сил у подальші роки (Німеччина, Фінляндія та ін.). У тих країнах, де вдалось уникнути революцій (Англія, Франція, Скандинавські країни та ін.), були проведені реформи, спрямовані на подальший розвиток ліберальної демократії: розширення виборчих прав, розвиток інститутів громадянського суспільства, розширення системи соціального захисту тощо. Щоправда, у 1930-ті рр. цим країнам не вдалось уникнути тенденції деякого обмеження демократичних прав, які були продиктовані посиленням втручання державних інститутів влади в економічну та інші сфери життя суспільства, проте це не стало домінуючою тенденцією. Повоєнне загострення соціальної й політичної боротьби, криза існуючих інститутів влади призвели до виникнення нового політичного явища – фашизму. Фашисти теж запропонували свої шляхи подальшого розвитку суспільства, але з повним запереченням демократії, із насадженням тоталітарної системи фашистського типу. Таким чином після Першої світової війни перед світом відкрилися три перспективи подальшого розвитку: розвиток ліберальної демократії, будівництво соціалізму (комунізму), фашистська модернізація. Зміст розвитку світу в 1920 – 1930-ті рр. полягав у боротьбі цих напрямків. Зрештою два останні виявилися тупиковими гілками розвитку людства і довели, що розвиток демократії і ринкової економіки не має альтернативи. Значний вплив на політичне життя у міжвоєнний період справляли національно-визвольні рухи. Народи, які були поневолені або зазнавали національних утисків, прагнули самостійно вирішувати свою долю. Спроби розв'язати національні проблеми після Першої світової війни не були успішними. Вони лише породили безліч нових проблем. Методи, якими намагались вирішити національні проблеми у 1920 – 1930-ті рр. (від масового знищення народів до спроб знайти порозуміння), засвідчили, що єдиний шлях вирішення національних проблем – надання права самовизначення, або врахування інтересів національних меншин і створення такої системи міжнаціональних відносин, яка б забезпечувала вільний розвиток всіх народів без втрати їхньої національної ідентичності.

Німеччина 1918 – 1939 рр.

У результаті Листопадової революції Німеччина стала республікою. 1918 р. в Берліні відбувся з'їзд Рад народних уповноважених, який прийняв рішення про скликання Установчих зборів. Першочерговим завданням новоутвореної республіки було укладення миру зі своїми переможцями. Німецька делегація прибула на Паризьку мирну конференцію (1919 р.), де вирішувалася доля країни, але до вироблення тексту договору не була залучена. Вручаючи німецькій делегації умови миру, лідери Паризької конференції обмежили їх обговорення в уряді і Рейхстазі коротким терміном (2 тижні). У разі непідписання договору союзники погрожували ввести свої війська на територію Німеччини. 28 червня німецька делегація поставила підпис під Версальським мирним договором. Німеччина була змушена поступитися територіями на користь сусідніх держав, вугільні шахти Саару передавались Франції на 15 років, Східна Пруссія відокремлювалася від Німеччини «польським коридором», втрачала всі заморські колонії, віддавала Ельзас і Лотарингію Франції, повертала всі землі, захоплені на сході в результаті поразки Росії. Західна частина Німеччини вздовж обох берегів Рейну перетворювалася на демілітаризовану зону, де заборонялось тримати німецькі війська, чисельність солдат і офіцерів не повинна була перевищувати 100 тис. чоловік, заборонялося мати підводні човни, військово-повітряні сили. На Німеччину покладалася одностороння вина за розв'язання світової війни і на неї накладалися великі репарації для відшкодування воєнних збитків союзникам, головним чином Франції. Консервативні сили, невдоволені капітулянтської позицією соціал-демократів, з одного боку, і ліворадикальних сил, керованих Карлом Лібкнехтом і Розою Люксембург, з іншого, здійснювали тиск на уряд соціал-демократів. За таких умов уряд в особі міністра Носке звернувся до вищих чинів армії із закликом навести в країні порядок. У 1919 р. військові частини увійшли в Берлін. Лібкнехт і Люксембург були вбиті, Листопадова революція задушена. Рішуче були придушені спроби утвердити радянську владу в Баварії навесні 1919 р., а також збройні виступи робітників у Бремені, Дрездені, Гамбурзі. У серпні 1919 р. вступила в силу прийнята Установчими національними зборами у м. Веймар нова конституція. За Веймарської конституції Німеччина проголошувалася демократичною республікою. Тепер держава повинен був очолювати президент, якого обирали строком на 7 років. Президент призначав канцлера і міністрів, отримував повноваження, коли він отримував вотум довіри від парламенту. Рейхстаг обирався терміном на 4 роки і діяв на партійній основі – приймав загальнодержавні закони, контролював політику уряду. Республіка набувала статусу федеральної держави, оскільки кожна з колишніх союзних монархій стала називатися автономною землею, якою управляв місцевий уряд, призначений земельним парламент (ландтаг). Федеральний парламент складався з двох палат: Рейхстагу, що обирався шляхом загальних виборів, і Рейхсрат, куди кожна земля делегувала обраних ландтагами депутатів. Нової конституції було введено загальне, пряме, рівне виборче право для всіх громадян, які досягли 20 років. Після війни Веймарська республіка опинилася в скрутному економічному становищі. У зв'язку з втратою вугільної та металургійної бази німецькій промисловості гостро бракувало сировини і матеріалів. Заборона виробництва важкого озброєння вразила машинобудівну й металургійну промисловість. Скорочення промислового виробництва викликало масове безробіття, зниження заробітної плати. До того ж Німеччина мала виплатити країнам-переможницям репарацій в обсязі 132 млрд. золотих марок. Все це посилювало в країні соціальну напругу. 1920 р. після перших виборів до Рейхстагу до влади прийшов уряд з представників буржуазних партій. У 1922 р. в Рапалло був підписаний договір між Німеччиною і Радянською Росією. Протягом 1919 – 1929 рр. Німеччина перебувала у стані хронічної кризи та політичної нестабільності. 1923 комуністи Гамбурга підняли повстання, а восени 1923 р. нацисти, очолювані Адольфом Гітлером, генерал Е. Людендорф, Г. Герінгом, спробували вчинити переворот у Баварії, відомий як «пивний путч». Повстання комуністів було придушене, а путч штурмовиків розігнаний поліцією. Гітлер потрапив у в'язницю. Незначний економічний підйом в другій половині 20-х рр. був наслідком того, що Німеччина отримала фінансову допомогу у розмірі 20 млрд. марок згідно з планами Дауеса та Юнга. З обранням президентом П. Гінденбурга (1925 р.) стабілізувалася і політична ситуація в країні. У Німеччині економічна криза 1929 – 1933 рр. виявилася особливо гостро. Обсяг промислового виробництва скоротився майже на 50%, реальна заробітна плата становила половину офіційного прожиткового мінімуму. Чисельність безробітних перевищувала 7 млн. чоловік. Уряду не міг подолати економічні та соціальні наслідки кризи. 1930 р. відбулися вибори до Рейхстагу. На них Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини (НСДАП) уперше заявила про себе як загальнонімецька політична сила, вона зібрала 6,5 млн. голосів. На виборах в 1932 р. нацисти одержали майже 14 млн. голосів. 1932 президентом Німеччини вдруге був обраний Пауль Гінденбург. Уряд сформував Ф. фон Папен. Політична криза в країні загострювалася. Кожна з трьох основних політичних сил (нацисти, комуністи і соціал-демократи) закликала своїх прихильників «на вулиці». У 1932 р. відбулися нові вибори до Рейхстагу, на яких комуністи дістали 6 млн. голосів, а кількість нацистів і соціал-демократів у парламенті дещо скоротилася. Комуністи спільно з соціал-демократами могли сформувати коаліційний уряд, але вони не довіряли один одному. 1933 р. президент призначив канцлером Адольфа Гітлера. Прийшовши до влади, нацистська партія розпочала будувати унітарну державу: землі позбавлялися федерального статусу, ландтаги так само, як і Рейхстаг, втрачали право контролювати виконавчі органи. Відповідно до закону про перебудову імперії ліквідувалися всі земельні виборні органи, а землі підпорядковувалися безпосередньо імперському кабінету. З усіх міністерств і відомств усувалися входять нацистської партії. Був прийнятий закон «Про забезпечення єдності партії і держави». 1933 р. Гітлер ліквідував багатопартійну систему. Першою була заборонена комуністична партія. Для цього Гітлер організував підпал Рейхстагу і на Лейпцігському судовому процесі звинуватив у ньому комуністів. Після заборони СДПН він змусив «добровільно розпуститися» усі буржуазно-ліберальні і консервативні партії. Така ж доля спіткала й німецькі профспілки. Був створений Німецький трудовий фронт, який об'єднав усі без винятку профспілки під керівництвом НСДАП, організації «Гітлерюгенд», Союз німецьких дівчат, «Юнгфольк», що виховували молодь на основі фашистської ідеології. У країні були створені таємна поліція (гестапо), концентраційні табори для утримання небажаних режиму осіб, були скасовані основні політичні права громадян – свобода слова, зборів, недоторканність житла, таємниця листування. У серпні 1934 р. помер президент Гінденбург. У той же день, спираючись на підтримку військового міністерства і командування армії, Гітлер проголосив себе фюрером і рейхсканцлером, а також головнокомандувачем збройними силами. Так було завершено формування нацистського режиму. Протягом 1933 – 1935 рр. було прийнято низку законів, які встановили державне регулювання економікою. Створювалися «імперські групи» з управління промисловістю, енергетикою, торгівлею, транспортом, банківською справою. Різко зросла мілітаризація країни. У 1936 р. було прийнято 4-річний план розвитку німецької індустрії, підпорядкованої військовим цілям. Зовнішньополітична програма нацистів з самого початку була спрямована на перегляд Версальського договору. На час приходу нацистів до влади Німеччина вже не платила репарацій, була учасником Локарнского угод, які гарантували стабільність в Європі, членом Ліги Націй. Однак в 1933 р. Німеччина вийшла з Ліги Націй. У країні були в наявності всі ознаки мілітаризації: створювалася військова авіація («люфтваффе»), введена загальна військова повинність, військові частини увійшли на територію демілітаризованої Рейнської зони. Все це було порушенням Версальського договору, але не зустріло опору з боку Англії і Франції. Зміцнивши військовий потенціал, Гітлер поставив за мету домогтися зміни меж для входження до складу Німеччини всіх регіонів, де жили німці. Першою жертвою вже відвертої агресії стала Австрія. Навесні 1938 р. відбувся аншлюс – приєднання її до Німеччини. Після цього Гітлер висунув претензії до Чехословаччини, вимагаючи приєднання до Німеччини Судетської області, де переважно жили німці. Однак Чехословаччини мала боєздатну армію і договори про співробітництво з Францією і СРСР. Тому Гітлер вирішив досягти відокремлення Судет з допомогою Англії та Франції, шантажуючи їх загрозою нової війни. Англія і Франція пішли на це. Підписана в 1938 р. в Мюнхені угоду, що зобов'язує Чехословаччину передати Судети Німеччині, фактично була перемогою Німеччини. Навесні 1939 р. Гітлер окупував Чехію і Моравію. Словаччина проголосила себе незалежною державою. Через тиждень німецькі війська окупували частину литовської території (м. Клайпеда). Англія і Франція, намагаючись зупинити експансію Німеччини, надали Польщі гарантії, що в разі нападу на неї Німеччина опиниться у стані війни з ними. Міжнародні відносини різко загострилися. 1936 р. Німеччина і Японія підписали угоду про спільну боротьбу проти Комінтерну (реально – проти СРСР). 1937 р. до них приєдналася Італія. Особливо інтенсивно розвивалися німецько-італійські відносини. Німеччина та Італія домовилися про розподіл сфер впливу на Балканах, уклали Договір про військовий союз. Німеччина перетворилася в сильну європейську державу: за промисловим виробництвом випереджала Англію і Францію, мала найсильнішу армію в Західній Європі. Це стало основою початку нової війни.