Особливості політичного та економічного розвитку японії та китаю у другій половині хх ст.

Становище Японії після Другої світової війни було тяжким: економіка виснажена війною, країна окупована американськими військами. Окупаційна влада відновлювала в Японії демократичні інститути. Були розпущені мілітаристські організації, відновилася діяльність демократичних політичних партій. У 1946 р. були проведені демократичні парламентські вибори. Ухвалено нову конституцію, яка обмежувала імператорську владу, закріплювала демократичні свободи, а головне – проголошувала відмову Японії від ведення війн як засобу політики. В тому ж 1946 р. була проведена аграрна реформа, яка мала на меті ліквідацію поміщицького землеволодіння. Землі за викуп передавалися орендарям. «Холодна війна» перетворила Японію з ворога на союзника США у боротьбі проти СРСР. 1951 р. США одночасно з мирним договором у Сан-Франциско підписали договір безпеки з Японією, що залишав американцям можливість тримати на її території воєнні бази. СРСР відмовився підписати мирний договір з Японією. З середини 1950-х рр. в Японії розпочався період бурхливого економічного зростання, що дістав назву японського «економічного дива». Воно характеризувалося стрімким розвитком електронних технологій, автоматизацією праці, використанням нових матеріалів, розвитком новітніх засобів зв'язку. За темпами розвитку Японія обігнала Велику Британію, Францію, ФРН і посіла друге місце у світі після США. У внутрішньополітичному житті другої половини XX – початку XXI ст. провідну роль відграє Ліберально-демократична партія. Хоча японські уряди мінялися досить часто, вплив її все ж таки залишається вирішальним. З 2001 р. лідером ліберальної партії та прем'єр-міністром країни став Д. Ноїдзумі. Його уряд проводить реформи, спрямовані на зміцнення провідної ролі країни у світовій економіці, а також намагається реформувати правлячу партію. У зовнішній політиці Японія прагне лідерства в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, підтримує США в боротьбі з тероризмом, розвиває стосунки з Китаєм. Вона також підтримує ідею утворення азійського воєнно-політичного блоку. Після Другої світової війни Китай поділився на дві частини. На північному сході, звільненому у серпні 1945 р. радянськими військами, влада належала комуністам на чолі з Мао Цзедуном, інша територія контролювалася Гомінданом, головою якого залишався Чан Кайші. Між цими політичними угрупованнями у 1946-1949 рр. велася громадянська війна. Завдяки могутній підтримці з боку СРСР гомінданівські війська зазнали поразки і, будучи витіснені з материкового Китаю, переправилися на Тайвань, де було засновано гомінданівську демократичну державу. 1 жовтня 1949 р. в Пекіні було проголошено створення комуністичної Китайської Народної Республіки. Китайські комуністи провели аграрну реформу та колективізацію сільського господарства. За підтримки СРСР почалася активна індустріалізація. Успіхи КНР підштовхнули Мао Цзедуна до планів ще більш прискореного розвитку. У другій половині 1950-х рр. було висунуто ідею «великого стрибка» з метою побудови комуністичного суспільства в найкоротші терміни. Головним засобом побудови комунізму стала безкоштовна (комуністична) праця. Замість невеликих кооперативів були створені величезні «народні комуни» (в середньому по 20 тис. селян). В них усуспільнювалося все, в тому числі й присадибне господарство, впроваджувалася зрівняльна система розподілу благ. Життя селян було жорстко регламентоване, вони строєм ходили на роботу, харчувалися разом у їдальнях. У промисловості прискорення індустріалізації відбувалося шляхом створення дрібних підприємств з напівкустарною технологією, де також панувала «комуністична» праця. «Великий стрибок» зазнав краху. Хоча,за рівнем виплавки металу Китай обігнав Велику Британію, але цей метал годився лише на металобрухт. Виробництво ж сільгосппродукції знизилося так, що в деяких районах КНР почався голод. Наслідком «великого стрибка» стала опозиція курсу Мао всередині КПК. Мао зробив головним знаряддям антиопозиційної боротьби молодь, закликавши її до революційного насильства, руйнування всього, щоб звільнитися від залишків старого суспільства в Китаї і побудувати комунізм. Ця кампанія, розпочата 1965 р., дістала назву «культурної революції». «Червоні охоронці» (хунвейбіни) та бунтарі (цзяофані), керовані Мао та його однодумцями, громили партійні комітети і міністерства, захоплювали підприємства і вузи, руйнували пам'ятки культури. Багато представників інтеліґенції були вислані в села на «перевиховання». У зовнішній політиці КНР в кінці 1950-х рр. відмовилася від співробітництва з СРСР. Мао засудив хрущовську відлигу. З 1964 р. Китай став ядерною державою. Після смерті Мао Цзедуна 1976 р. економіка КНР так занепала, що знадобилося негайне реформування. У боротьбі за владу перемогу над маоїстами здобуло реформаторське крило КПК на чолі з Ден Сяопіном. У країні розпочалися економічні ринкові реформи: земля була роздана селянам у формі сімейного підряду, легалізована приватна власність, заохочувався розвиток приватного бізнесу. Нормалізація відносин з розвинутими країнами та створення у Китаї вільних економічних зон сприяло залученню іноземних інвестицій. З 1980-х рр. у Китаї спостерігається бурхливе економічне піднесення. КНР стала однією з провідних країн світу. Однак разом із тим комуністична ідеологія і влада КПК збереглися. Політична сфера країни й досі залишається тоталітарною. У зовнішній політиці КНР нормалізував стосунки з більшістю країн світу. 1997 р. за договором з Великою Британією під юрисдикцію КНР відійшов Гонконг, який на наступні 50 років здобув господарську та суспільно-політичну автономію за принципом «Одна країна – дві системи». Наболілою проблемою зовнішньої політики КНР є проблема Тайваню – економічно розвинутої демократичної держави, де й зараз при владі Гоміндан. КНР домоглася формального визнання міжнародним співтоварист-вом Тайваню китайською територією. Однак фактично острів залишається окремою китайською державою незважаючи на те що, за прийнятим у березні 2005 р. законом, КНР передбачає навіть застосування сили з метою приєднання цієї самопроголошеної держави.