Особливості політичного та економічного розвитку арабських країн у 1918 – 1939 рр.

На початку XX ст. всі арабські країни перебували в колоніальній залежності від кількох метрополій. Найбільша частина арабських земель була окупована Османською імперією. Країни Магрібу – Марокко, Алжир та Туніс контролювала Франція. Великобританія володіла Єгиптом та низкою дрібних еміратів Перської затоки та півдня Аравійського півострова. Після перемоги в італо-турецькій війні 1911 – 1912 рр. Італія захопила територію Лівії, яка раніше належала Туреччині. Унаслідок розпаду Османської імперії частина арабських володінь Туреччини отримала незалежність (Недж, Хіджаз, Джебель-Шаммар, Асір та Ємен), а інші країни стали підмандатними територіями Великобританії (Палестина, Трансйорданія, Ірак) та Франції (Сирія, Ліван). Незадоволене таким рішенням місцеве населення не припиняло боротьби за створення незалежних суверенних держав. Після семилітньої визвольної війни в 1920 р. незалежним став імамат Оман, 1922 р. незалежність проголосив Єгипет, 1932 р. – Ірак, 1943 р. – Сирія та Ліван. Надаючи незалежність цим країнам, Лондон та Париж нав'язували їх урядам двосторонні угоди, що мали гарантувати політичні та економічні інтереси колишніх метрополій. Об'єднані навколо Неджу країни Аравійського півострова (Хіджаз, Джебель-Шаммар та Асір) у 1932 р. проголосили себе Саудівською Аравією. Країна обрала типовий для ортодоксального ісламу шлях розвитку. У Саудівській Аравії встановився жорсткий авторитарний режим, що сповідував ригористичне дотримання всіх норм мусульманського віровчення та побутової практики. В країні зміцнювалася влада короля та його уряду. З 1938 р. на узбережжі Перської затоки були знайдені родовища нафти, які за домовленістю з аравійським урядом розробляла американська компанія АРАМКО. У 20 – 30-х рр. ХХ ст. в арабських країнах, які перебували під мандатним управлінням або під політичним контролем Великобританії та Франції, відбувалися складні та значною мірою суперечливі процеси. Завдяки втручанню європейців, в економіку цих країн було запроваджено елементи капіталістичних економічних відносин, розбудовувалася соціальна інфраструктура, почалося формування місцевих кадрів. З іншого боку, Лондон та Париж дбали про власні політичні та економічні цілі в арабському світі, які часто суперечили інтересам місцевого населення. Так, 1920 р. Англія надала деяке самоврядування Іраку. У 1921 р. Ірак став монархією на чолі з хашимітським еміром Фейсалом, влада якого була обмежена складеною англійцями конституцією. У 1930 р. Англія відмовилася від мандату на управління Іраком, надавши йому незалежність. Сирія і Ліван були підмандатною територією Франції. Сирія під владою французів була спочатку поділена на декілька напівавтономних територій, підпорядкованих французькому комісару в Бейруті, який був і головою Лівану. У 1926 р. Ліван був проголошений республікою. В Сирії створені Установчі збори, які підготували проект Конституції, що передбачала незалежність країни (1928), але він затверджений не був. Лише у 1936 р. уряд Народного фронту в Парижі обіцяв надати незалежність Лівану і Сирії. Але з його падінням французи змінили своє рішення. Складно відбувалися процеси формування політичної системи новопосталих арабських країн. Спроби запровадити у Сирії та Лівані демократичну систему управління наштовхнулися на серйозні перешкоди. Релігійна строкатість та нерівномірний рівень соціального розвитку різних районів призводили до постійних політичних криз. 1921 р. англійці створили емірат Трансйорданію, який знаходився під їхньою зверхністю. Зверхність англійців зберігалася і за мандатом Ліги націй у Палестині. Окрему групу серед арабських країн становили арабські країни Північної Африки. Протягом міжвоєнного періоду Франція та Італія активно заселяли свої північноафриканські володіння європейськими колоністами. На початок 20-х рр. європейці складали 7% населення Тунісу і майже 10% – Алжиру. Створені в цих країнах європейські громади контролювали найважливіші сфери адміністративного управління та промисловості. Колоністи служили надійною соціальною базою для реалізації колоніальної політики. Поряд із традиційним для арабських країн Африки економічним сектором виник новий модерний капіталістичний сектор, який в конкурентній боротьбі нещадно руйнував господарський уклад арабських сусідів. Така економічна експансія спричинила різкий опір місцевого мусульманського населення соціальним та господарським перетворенням. Лише невелика частина корінних мешканців Північної Африки змогла інтегруватися в запропоновану європейцями нову економічну модель. У 1936 р. уряд Народного фронту у Франції розпочав переговори із представниками залежних від Парижа арабських країн. Париж пообіцяв поступово лібералізувати свою колоніальну політику у Сирії, Лівані, Алжирі, Марокко та Тунісі. Однак, після відставки уряду Народного фронту переговори було перервано. Процес звільнення країн арабського світу від колоніальної залежності, що розпочався у міжвоєнний період, поклав початок вагомим змінам геополітичного характеру. Спроби західних країн утримати нові незалежні арабські держави в орбіті своєї політики призвели до посилення в цих країнах радикальних націоналістичних сил, які поступово почали усувати від влади лояльні до колишніх метрополій помірковані прозахідні уряди. Після того як у 1914 р. над Єгиптом було встановлено протекторат Великої Британії, там активізувався націоналістичний опір, що в 1923 р. політично втілився в націоналістичній партії «Вафд» (аль-Вафд аль-Місрі), очолюваній Сайфулою Саадом. У 1922 р. Велика Британія зголосилася надати Єгипту незалежність за умови збереження в країні британської військової присутності та англійського комісара. У 1923 р. Єгипет став конституційною монархією й одержав внутрішню автономію, хоча за конституцією зберігалася британська військова присутність. До того ж Лондон зберіг за собою і право вето в єгипетських справах, що стало приводом до антибританської націоналістичної агітації з боку нового лідера партії «Вафд» Нахаза. Відповідно до англо-єгипетського договору 1936 р. британська окупація Єгипту формально припинялася, але військова присутність Британії зберігалася вздовж Суецького каналу. Договір також передбачав введення до Єгипту британських військ у разі війни. Король Фуад І Ахмед всіляко протидіяв формуванню вафдистського уряду в країні, тим не менше партія «Вафд» завдяки підтримці виборців продовжувала досягати значних успіхів. У 1929 р. вона нарешті прийшла до влади. Проте радість перемоги була затьмарена труднощами, які спричинилися «Великою депресією», що не обійшла й Єгипет. Особливе місце серед арабських країн, що перебували протягом міжвоєнного періоду під мандатним управлінням, посідала Палестина. Встановлення британського мандату над Палестиною створило сприятливі можливості для активізації єврейської імміграції на Близький Схід. 1917 р. позначився появою документа, який зміцнив віру євреїв у те, що Британія на їхньому боці у справі створення єврейської держави в Палестині – «Декларація Бальфура». У листопаді 1917 р., коли до Палестини, де на той час проживали 700 тис. арабів, почали приїздити євреї (третя хвиля еміграції), став відомий зміст листа міністра закордонних справ Великої Британії в уряді Д. Ллойд Джорджа Артура Бальфура до лідера британських сіоністів лорда Лайонела Ротшильда, в якому йшлося про те, що в Палестині буде створено єврейську державу «без заподіяння шкоди громадським і релігійним правам неєврейського населення (арабів) у Палестині». «Декларація Бальфура» – свідчення головної суперечності в тогочасній британській політиці щодо Палестини, адже виходило, що з одного боку, Англія давала обіцянку визнати правителями Палестини лідерів Арабського повстання 1916 р., з іншого ж – заявляла про підтримку таких же домагань євреїв. Одночасно з появою «Декларації Бальфура» Британія заохочувала арабський націоналізм, зокрема через відомого симпатика арабської справи, письменника, учасника Арабського повстання Томаса Лоуренса. У підсумку Лондон розчарував як тих, так і інших, оскільки в 1918 р. взяв на себе управління Трансйорданією (тепер Йорданія), Іраком і Палестиною як підмандатними територіями. Франції ж на таких само правах дісталися Сирія й Ліван. У 1920 р. Ліга Націй оформила статус Палестини відповідним мандатом. Унаслідок значної єврейської еміграції вже на початку 1920-х рр. у ній почався гострий етнічний конфлікт між арабським та єврейським населенням. Побоюючись, що територію Палестини буде перетворено на «єврейський осередок», араби всіма силами намагалися завадити збільшенню єврейського населення країни та створенню євреями економічної та соціальної інфраструктури. Великобританія, яка володіла мандатом на управління Палестиною, безуспішно намагалася запобігти конфліктові. Природно, що як серед арабів, так і серед євреїв було достатньо прихильників пошуку компромісу, хоча не бракувало й тих, хто виступав з войовничих позицій. Особливо єврейська еміграція набрала значного розмаху внаслідок вибуху нацистського антисемітизму в Німеччині й Австрії. Араби вважали небезпечною для себе діяльність таких добре організованих єврейських установ у Палестині, як «Гістадрут» («Єврейська генеральна федерація праці»), «Сахнут» («Єврейське агентство»), «Мапай» (пізніше Ізраїльська партія праці), численних кібуц (трудових комун). На кінець 1930-х рр. Лондон змушений був визнати, що всі спроби інтеграції арабського та єврейського населення були безрезультатними, й надалі країну доведеться розділити на дві держави, в яких окремо б проживали араби та євреї. Палестинська проблема на десятки років стала не лише незагоєною раною Сходу, а й проблемою міжнародної нестабільності у світі в цілому.