Країни середнього сходу в міжвоєнний період.

Країни Середнього Сходу – Туреччина, Іран та Афганістан – становлять особливу групу мусульманських держав Азії. На початок XX ст. Туреччина та Іран зуміли зберегти політичну незалежність, а Афганістан, хоча й був обмежений у своїй зовнішній політиці Великобританією, усе ж мав головні ознаки державності – власний уряд, армію, податкову та судову системи тощо. Одразу після завершення Першої світової війни країнам Середнього Сходу довелося вирішувати складні зовнішньополітичні завдання. Туреччина та Іран були змушені давати відсіч зазіханням на свій національний суверенітет та територіальну цілісність, а Афганістану довелося воювати із Великобританією, яка не бажала визнати проголошеної в 1919 р. у Кабулі незалежності колишнього протекторату. Протягом міжвоєнного періоду у Туреччині, Ірані та Афганістані відбувалися подібні за своїм характером модернізаційні процеси, які, однак, призвели до зовсім різних наслідків. Найбільшою та найвпливовішою країною регіону була Туреччина. Оскільки Стамбул належав до табору переможених в Першій світовій війні країн, найважливішим питанням перших повоєнних років для нього стало укладення мирної угоди із державами Антанти. Підписання Туреччиною 1920 р. Нейського договору перетворило її на напівколонію західних країн. Значну частину її території окупували англійські, грецькі, італійські і французькі війська. Нав'язані Туреччині переможцями умови миру були настільки важкими та принизливими, що спричинили зростання патріотичних настроїв серед значної частини турецького населення. Обурення турок вилилося в масовий національний рух, очолений Мустафою Кемалем. У 1919 р. націоналісти домоглися ухвалення палатою депутатів у Стамбулі Національного пакту, за яким усупереч планам Антанти турецькі області в Європі та Азії мусили скласти незалежну турецьку державу. Англійці у відповідь зайняли Стамбул і розігнали палату депутатів. Тоді Кемаль закликав депутатів зібратися в Анкарі, на неокупованій території в глибині Малої Азії. З них були утворені Великі національні збори Туреччини (меджліс), який сформував уряд на чолі з Кемалем. Спішно почала формуватися армія. Кемаль 1922 р. підготував велику наступальну операцію проти грецьких військ в районі Смірни (Ізміра), витіснивши їх з Туреччини. Визнавши врешті провал своїх планів щодо Туреччини, Антанта 1923 р. підписала з нею мирний договір, що визнавав незалежність країни. 1923 р. в Туреччині був ліквідований султанат, вона стала республікою. У ході війни за збереження територіальної цілісності Туреччини надзвичайно високий авторитет здобув лідер націоналістів Мустафа Кемаль. Спираючись на створені в ході патріотичного та революційного руху структури та особисту популярність, М. Кемаль форсованими темпами почав здійснювати в країні соціальні та економічні перетворення. Туреччина була проголошена республікою, скасовано халіфат, проведено низку радикальних реформ, які в кінцевому підсумку змінили традиційний суспільний устрій, економічні відносини, а почасти навіть побутову сферу життя турків. Двома головними принципами, які М. Кемаль поклав в основу всіх запроваджених в країні реформ, стали секуляризм і етатизм. Відділення релігії від держави потягнуло за собою рішучі зміни в освітній та судовій системах, а також зміни в нормах щоденної моралі. Етатизм турецьких реформ насамперед проявився в одержавленні економічної сфери. Тут почалися проводитися реформи, спрямовані на європеїзацію країни. Мусульманська церква була відділена від держави, і створена світська система освіти. Замість арабського алфавіту був уведений європейський. Чоловіки були зобов'язані носити чоловічий одяг, багатоженство заборонили. У1924 р. ухвалили конституцію, що закріпила республіканський устрій і надала Кемалю великі повноваження. 1930 р. жінки дістали право голосу. За європейським зразком були введені прізвища. Мустафа Кемаль узяв прізвище Ататюрк (батько турок). Держава активно заохочувала розвиток промисловості, будувалися державні промислові підприємства. Таким чином, Турецька держава у 1920 – 1930-і рр. досягла суттєвого прогресу. Специфіка традиційної турецької господарської системи полягала у домінуванні закордонного або місцевого, але не турецького (вірменського, грецького, єврейського) капіталу. Природне бажання турецького уряду ліквідувати цю диспропорцію розвитку та створити національну турецьку буржуазію було реалізоване шляхом цілеспрямованої підтримки національного виробника та поступової ліквідації іноземних концесій. До кінця 30-х рр. політика секуляризму та етатизму принесла відчутні результати. Щоправда, ціною, яке турецьке суспільство заплатило за десятиліття державної опіки, стало обмеження значної частини демократичних свобод та поширення авторитарних методів управління країною. Політичний режим, який виник в Туреччині напередодні Другої світової війни, мав багато рис, які традиційно є притаманними антиліберальним тоталітарним моделям державного розвитку. Подібно до Туреччини у міжвоєнний період розвивався Іран. Незважаючи на те, що Іран не брав участі у Першій світовій війні, в 1918 – 1919 рр. він опинився на порозі втрати національної незалежності. Територія країни повністю була окупована британськими військами, а згідно з англо-іранською угодою 1919 р., британці отримали змогу контролювати армію, фінансову систему, нафтовидобуток й навіть окремі аспекти іранської внутрішньої політики. Послабленням центральної влади Ірану одразу ж скористалися національні меншини та гілянські партизани дженгелійці. Протягом 1920 –1921 рр. у Хорасані, Гіляні та Іранському Азербайджані існували незалежні від Тегерану райони зі своїми власними урядами. Після тривалої політичної кризи, що проявилася в частій зміні урядових кабінетів та дедалі більшому розвалі державних структур країни, 21 лютого 1921 р. у Ірані відбувся військовий переворот, який очолив командир козацьких частин Реза-хан. Концентруючи в своїх руках дедалі більшу владу, Реза-хан усунув в 1925 р. від влади останнього шаха династії Каджарів й сам став засновником нової іранської династії Пехлеві. Отримавши всю повноту політичної влади в державі, новий шах розпочав соціальні та економічні реформи. Взявши за взірець Туреччину, Іран прискореними темпами провів земельну, фінансову та судову реформи. Було запроваджено елементи західного способу життя. В країні з'явилася національна промисловість, розбудовано соціальну інфраструктуру, почалося формування національної світської інтелігенції. Важливі реформи сприяли розвиткові освіти та культури: введена обов'язкова початкова освіта, відкривалися світські школи, вузи, в тому числі й Тегеранський університет 1934 р. За європейським зразком були введені прізвища, європейський одяг. Реформи Рези-хана значно змінили країну. Промисловий розвиток сприяв появі прошарку кваліфікованих робітників. Закріпилися ринкові відносини у сільському господарстві. Сформувалася освічена національна інтеліґенція. Однак, через сильні позиції духовенства, яких так і не змогли підважити іранські реформи, наслідки соціально-економічних перетворень в Ірані були значно скромнішими, ніж в Туреччині. Найбіднішою та найбільш відсталою країною регіону був Афганістан. Афганістан вважався формально незалежною державою, але тут панував англійський вплив, який спирався на еміра Хабібуллу-хана. На початку XX ст. почала складатися опозиція англійському пануванню. Виник молодоафганський рух, учасниками якого були землевласники, пов'язані з ринком, купецтво, інтеліґенція, що прагнула реформ державного управління, економіки і культури. Проти еміра виступали і консервативні кола (староафганці), які були за обмеження іноземного впливу та захищали старі ісламські традцції. Зростання податків, зменшення платні військовим відчутно позначилися на ситуації в країні. У лютому 1919 р. в результаті двірцевого заколоту Хабібулла-хан загинув. Після нетривалої боротьби за владу еміром став його син Аманулла-хан, тісно пов'язаний з молодоафганцями. З березня 1919 р. він проголосив незалежність Афганістану. Відповіддю на це став у травні 1919 р. початок англійської інтервенції. Але опір афганців звів нанівець зусилля англійців. 8 серпня 1919 р. за договором, підписаним у Равалпінді, Англія визнала незалежність Афганістану. Повернувши собі в 1919 р. всю повноту національного суверенітету, Афганістан також спробував провести соціально-економічні реформи. Швидко виявилося, що відстале патріархальне афганське суспільство не готове до радикальних перетворень. Помилки в плануванні та проведенні реформ, а також надзвичайне посилення податкового тиску на село, за рахунок якого проводилися всі реформи, дестабілізували ситуацію в країні. У 1929 р. прихильники традиціоналістського шляху розвитку на певний час зуміли взяти реванш за попереднє десятиліття реформ. 1929 р. вони підняли повстання проти Аманулли-хана. Аманулла-хан зрікся влади. Королем країни був проголошений Надір-шах, що 1931 р. офіційно ухвалив конституцію, яка закріпила в країні поміркований режим. Таку ж саму політику продовжував і наступний правитель Захір-шах, який успадкував трон у 1933 р. Загалом, саме афганські реформи виявилися найменш успішними. Причини їх невдач полягали почасти у бідності та відсталості країни, а почасти в суперечливому характері самих соціальних перетворень, які проводилися таким чином, щоб не зачепити інтересів духовенства та родової аристократії. Незважаючи на всі спроби модернізації, Афганістан залишився бідною країною з архаїчною суспільною структурою та відсталою системою господарювання.