Національно-визвольний рух в індії в міжвоєнний період (1918 – 1939 рр.).

Індія була чи не найяскравішим колоніальним діамантом у короні Британської імперії. Країна, 90 % населення якої жило в селах, розділена на незліченну кількість етнічних, релігійних і кастових груп, водночас справляла враження велетня, що спить. За середньовічною економічною відсталістю Індії крилася незбагненна для європейців духовна єдність народу, зовнішня покірливість якого часто вибухала акціями протесту й вимогами незалежності. У політичному житті індійців провідні ролі належали двом організаціям, що об'єднували відповідно індусів і мусульман, – Індійському Національному Конгресу (ІНК, заснований у 1885 р.) й Мусульманській Лізі (1906 р). До певного часу їх об'єднувала спільна мета – незалежність Індії. Перша світова війна породила в душах індійців суперечливі почуття. З одного боку, чимало з них симпатизували Німеччині та її союзникам – ворогам британських колонізаторів. Інші свідомо стали на бік Великої Британії, покладаючи надії на те, що заслуги Індії у війні будуть належно оцінені Лондоном і країні буде надано незалежність. У міжвоєнний період в Індії відбувалося посилення національно-визвольного руху, визнаним лідером якого був IHK. Провідною течією в індійському національно-визвольному русі став гандизм. Її засновником став видатний діяч IHK Мохандас Ганді (1869 – 1948). Основні принципи його соціально-політичного і філософського вчення такі: • досягнення незалежності Індії шляхом залучення до боротьби народних мас при дотриманні ними ненасильницької тактики; • засудження класової боротьби, яка роз'єднує сили народу у боротьбі за національне визволення; • визнання гармонії класових інтересів і вимога вирішення конфліктів шляхом арбітражу, виходячи з концепції про опіку селян поміщиками, а робітників – капіталістами; • прагнення об'єднати індійців у боротьбі за незалежність, незважаючи на релігію, національність, касту і клас, під керівництвом IHK. Найпоширенішим засобом боротьби стали кампанії громадянської непокори. Однак іноді вони виходили за межі ненасильницьких дій, а отже, й з-під контролю IHK. Так було з кампанією 1920 – 1922 рр. У 1922 р. у містечку Чаурі-Чаура місцеві жителі, протестуючи проти утисків властей, убили 22 поліцейських. Це змусило IHK припинити акцію. Репресії ж, які розпочалися за цим, спричинили тимчасовий спад руху. Упродовж двадцятих років британська політична еліта застосовувала різні форми взаємовідносин з рухом М. Ґанді – від репресій до конференцій «круглого столу». Конференції, що відбулися в Лондоні з питання розробки індійської конституції, проходили на основі так званої Декларації Ірвіна 1924 р. У цьому документі віце-король Індії Ірвін декларував, що індійський конституційний процес спрямований на надання Індії статусу домініону. Цей статус передбачав, у свою чергу, не державну незалежність країни, а лише її автономію. Нове піднесення національно-визвольної боротьби розпочалося на початку 1930-х рр. У березні 1930 р. відбувся знаменитий «соляний похід» до узбережжя, який супроводжувався виступами по всій Індії. Колоніальна влада застосовувала репресивні заходи, заарештувавши 60 тис. осіб по всій країні, серед них і Ганді та деяких інших лідерів IHK. Після звільнення М. Ганді в березні 1931 р., він закликав до нової кампанії непокори. Його авторитет був настільки непорушним, що в Лондоні прийняли рішення запросити його на другу конференцію «круглого столу». У листопаді 1931 р. британський парламент прийняв так званий Вестмінстерський статут про надання британським домініонам суверенітету і створення Британської співдружності націй. ІНК сприйняв цей документ як підтвердження того, що продовження боротьби змусить-таки Велику Британію визнати незалежність Індії. У 1932 р. розпочалася нова кампанія громадянської непокори, яка засвідчила безперспективність засідань «круглих столів» у Лондоні. Результатом її стала ухвала англійським урядом Пунського пакту про права «недоторканих». Зростання національного руху і в подальшому змушувало англійський уряд йти на поступки. За законом про управління Індією 1935 р. розширювалися права провінцій і в них створювалися уряди, відповідальні перед законодавчими провінційними зборами, розширене коло виборців. Центральні органи мусили будуватися за федеральним принципом. Федерація передбачала збільшення впливу феодальних князів у центральному законодавчому органі. Ця подія знаменувала завершення першого етапу боротьби індійців за незалежність. Отже, унікальність індійського незалежницького руху полягала в його орієнтації на ненасильницькі методи опору. Розроблені Махатмою Ганді ідеї ненасильницького опору виявилися значно зрозумілішими та ближчими індійцям, аніж радикальні заклики до збройного опору. Індійське суспільство упродовж усієї своєї історії демонструвало неприхильне ставлення до сили, як засобу вирішення політичних проблем. Втім, як й у кожному суспільстві, серед індійців знаходилися прихильники насильницьких методів боротьби за незалежність та індивідуального терору. Протягом міжвоєнного періоду та Другої світової війни британцям вдалося втримати панування над Індією, але водночас Лондону довелося піти на значні політичні поступки. Прийнята в 1935 р. конституція Індії послужила основою для легального завоювання влади в країні представниками місцевого населення.