Арабо-ізраїльський конфлікт

Близький Схід протягом тривалого часу є «гарячою точкою» планети, до якої прикута увага світового співтовариства. Близькосхідний конфлікт має два важливі аспекти. По-перше, це палестинська проблема і право арабського народу Палестини на самовизначення і створення незалежної держави; по-друге – взаємовідносини Ізраїлю з арабськими країнами регіону. Між арабським і єврейським народами склалися дуже напружені відносини, які переростали в збройні сутички. Англія, щоб зняти з себе відповідальність за ситуацію, яка виникла в результаті її політики в Палестині, передала це питання на розгляд ООН. Палестинська проблема обговорювалась на надзвичайній сесії Генеральної Асамблеї 00Н у квітні-травні 1947 р. і на другій сесії Генеральної Асамблеї 00Н у вересні-листопаді 1947 р. Вона не мала простих рішень і зачіпала інтереси багатьох сторін. В результаті тривалих дебатів 29 листопада 1947 р. була прийнята резолюція ООН № 181 про припинення дії англійського мандату і поділ Палестини на дві держави – єврейську і арабську. Відповідно до резолюції, арабську державу планувалось створити на площі 11,1 тис. кв. км (42,8% території), єврейській державі відводилось 14,1 тис. кв. км (56,5% території). Єрусалим та його околиці виділялись у спеціальну зону під міжнародним контролем. Резолюція передбачала тісні зв'язки між новими державами, які включали економічний і митний союз, спільність валют, єдину транспортну та іригаційну систему. Арабська і єврейська держави мали бути створені до жовтня 1948 р. за обов'язкової участі спеціальної комісії ООН. Резолюція ООН мала конструктивний характер і задовольняла законне право арабського і єврейського народів Палестини на самовизначення, дозволяла кожному з них створити свою державу і погасити напруження в регіоні. За неї проголосували 33 держави, 13 були проти, 10 (разом з Англію) утримались. Арабські країни і пале-стинські національні організації виступали категорично проти створення єврейської держави в Палестині і готові були запобігти цьому, застосувавши силу. 14 травня 1948 р. закінчився англійський мандат на управління Палестиною. В цей же день відбулося офіційне проголошення держави Ізраїль. 15 травня 1948 р. сім арабських держав – Єгипет, Сирія, Йорданія, Ліван, Ірак, Ємен, Саудівська Аравія – розпочали війну проти єврейської держави. Вони розраховували здобути легку перемогу і силою зброї вирішити проблему палестинських територій на користь арабів. Спочатку перебіг бойових дій складався успішно для арабських держав, але незабаром з'ясувалося, що вони погано підготовлені до війни, не мають конкретного плану і спільного керівництва. Ізраїльська армія перейшла в наступ і окупувала більшу частину Палестини. Війна 1948 – 1949 років закінчилася перемогою Ізраїлю. При посередництві ООН в 1949 р. були укладені двосторонні угоди про перемир'я, мир підписаний не був. Не були встановлені й кордони між Ізраїлем і сусідніми арабськими державами, лише проведені демаркаційні лінії. В результаті війни 1948 –1949 років Ізраїль захопив 6,7 тис. кв. км території, яка за рішенням ООН відводилась арабській державі. Решта території цієї так і не створеної держави відійшла Єгипту (сектор Газа) та Йорданії (західний берег р. Йордан). Рятуючись від бойових дій і терору, в сусідні держави втекло 900 тис. палестинських арабів. Виникла складна проблема палестинських біженців. Радянський Союз в арабо-ізраїльській війні 1948 – 1949 pp. підтримував єврейську сторону. В 1956 р. президент Єгипту Г.А. Насер видав указ про націоналізацію Суецького каналу, що належав англійському і французькому капіталу. Єгипетська сторона також перекрила Акабську затоку і позбавила Ізраїль виходу в Червоне море. Англія, Франція, Ізраїль вирішили збройним шляхом розв'язати складні проблеми взаємовідносин з Єгиптом. 29 жовтня 1956 р. ізраїльська армія розпочала наступ на Синайському півострові, 31 жовтня Англія і Франція завдали бомбових ударів по єгипетських містах, а через тиждень висадили свої війська на його території. Радянське керівництво зробило кілька офіційних заяв в ООН, виступаючи на захист Єгипту, направило лідерам Англії, Франції та Ізраїлю послання, попереджаючи про свою готовність вступити в конфлікт на його боці. Надалі це сприяло тісному зближенню Єгипту та інших арабських країн з СРСР у військовій сфері. 7 листопада 1956 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію з вимогою припинити вогонь і вивести іноземні війська з території Єгипту. Вздовж єгипетсько-ізраїльського кордону встановлювалася буферна зона із перебуванням надзвичайних збройних сил ООН, які розвели воюючі сторони. Під контролем ООН були евакуйовані війська Англії і Франції (грудень 1956 р.) та Ізраїлю (березень 1957 p.). Після цієї війни відбулася інтернаціоналізація близькосхідного конфлікту, проявилося прагнення міжнародних військово-політичних союзів втручатися в перебіг подій у регіоні й впливати на нього. Арабські країни почали шукати підтримки і допомоги в СРСР, Ізраїль – у країн Заходу на чолі з США. Поразки у війнах з Ізраїлем стали національною трагедією для арабського народу Палестини. Діючі партії та угруповання виявилися нездатними організувати й очолити маси в нових умовах, що склалися після створення Ізраїлю. У перші роки після війни 1948 – 1949 pp. боротьба палестинців за свої права пішла на спад. Відбувалася переоцінка політичних та ідеологічних цінностей, спроби усвідомити причини національної катастрофи і зробити висновки. Знаходячись у вигнанні, значна частина палестинців активно включилася в економічне і громадське життя країн перебування – Єгипту, Сирії, Йорданії, Лівану, Іраку, Кувейту, Саудівської Аравії, Лівії та ін. В арабських державах виникла нова палестинська інтелігенція – вчителі, лікарі, інженери, юристи, підприємці та ін. В кінці 50-х – на початку 60-х років почалося відродження палестинського національно-визвольного руху на новій основі. У боротьбу вступило нове покоління, яке виросло в умовах вигнання і вважало, що палестинський народ повинен відмовитися від пасивності і взяти вирішення своєї долі у власні руки, спираючись на допомогу арабських держав. У 1959 р. група молодих палестинців на чолі з Ясером Арафатом створила організацію ФАТХ (Рух палестинського національного визволення). В 1964 р. в арабському секторі Єрусалима відбувся Палестинський національний конгрес, в роботі якого взяло участь 400 делегатів. Він проголосив створення Організації визволення Палестини (ОВП), затвердив Національну хартію і статут, прийняв рішення про формування армії. У Національній хартії визначалися мета і завдання національно-визвольного руху Палестини. Вона засуджувала сіонізм, оголошувала незаконним поділ Палестини на основі резолюції ООН від 29 листопада 1947 р. і стверджувала, що тільки араби мають право створити державу в Палестині. Відповідальність за визволення Палестини від сіоністських окупантів покладалася на ОВП і «всю арабську націю». Єдиним засобом досягнення мети визнавалася збройна боротьба. Відповідно до статуту ОВП всі палестинці вважалися її членами. Вищим органом ОВП була Національна рада Палестини, яка обиралась терміном на 3 роки. її керівником став Ахмед Шукейрі. Для фінансування діяльності організації створювався Палестинський національний фонд, який формувався за рахунок внесків палестинців, пожертв, дарів різних об'єднань і окремих осіб, дотацій Ліги арабських держав і окремих арабських країн і т.д. Виникали збройні загони палестинського руху. Організація визволення Палестини очолила свій народ у його боротьбі за самовизначення і створення національної держави. В той же час в її програмі містилися положення, які не могли знайти підтримки світового співтовариства, зокрема, знищення збройним шляхом Ізраїлю, створеного за рішенням ООН. Цей підхід розцінювався як міжнародний тероризм. ОВП не дістала офіційного визнання у світі, хоча їй надавало допомогу багато держав. Палестинські екстремісти здійснили ряд терористичних актів у країнах Заходу. Ізраїль на міжнародній арені постійно звинувачував ОВП у ворожих діях проти мирного населення, які не могла виправдати ніяка висока мета. Світова громадська думка насторожено оцінювала діяльність Організації визволення Палестини. 5 червня 1967 р. Ізраїль розпочав війну проти Єгипту, Сирії, Йорданії. Його військово-повітряні сили завдали удару по 16 єгипетських військових аеродромах. Використовуючи фактор раптовості, Ізраїль захопив Синайський півострів, сектор Газа, землі на західному березі р. Йордан, арабську частину Єрусалима, Голанські висоти. Всього було загарбано 70 тис. кв. км арабських територій. Активні бойові дії велися протягом перших шести днів, потім війна набула затяжного характеру. У 1970 р. сторони підписали перемир'я. 22 листопада 1967 р. Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію № 242, яка містила положення про вивід ізраїльських військ з окупованих територій, припинення війни на Близькому Сході, визнання права на суверенітет усіх держав регіону, справедливе вирішення проблеми палестинських біженців, свободу навігації в міжнародних водах. 6 жовтня 1973 р. розпочалася чергова арабо-ізраїльська війна, в якій воювали Єгипет, Сирія та Ізраїль. Бойові дії показали значно вищий рівень боєздатності арабських армій, які одержали передову радянську військову техніку, зокрема, системи протиповітряної оборони, літаки, танки. Ізраїльська армія зазнала важких поразок. У ході війни арабські країни застосували економічні санкції проти Заходу, який надавав підтримку Ізраїлю, припинили поставляти нафту на світовий ринок, що викликало енергетичну кризу і різке зростання цін на нафтопродукти. Більшість європейських держав виступили із закликом дотримуватися резолюції Ради Безпеки ООН від 22 листопада 1967 р. Англія і Франція заборонили експорт зброї воюючим сторонам. Результати чотирьох арабо-ізраїльських воєн переконливо довели, що вирішити палестинську проблему лише силою зброї неможливо. Почалися пошуки шляхів політичного врегулювання. Організація визволення Палестини зняла свою вимогу знищення держави Ізраїль і визнала можливість переговорів, що змінило ставлення до неї у світі. В 1974 р. делегація ОВП вперше була запрошена на засідання Генеральної Асамблеї ООН і одержала міжнародне визнання як законний представник арабського народу Палестини. їй надавався статус спостерігача в ООН, вона дістала право працювати в інших міжнародних організаціях, почала завойовувати прихильників. Після війни 1973 p. була порушена загальноарабська єдність щодо палестинського питання. Новий президент Єгипту А. Садат змінив зовнішньополітичну орієнтацію (з Радянського Союзу на США) і розпочав сепаратні переговори з Ізраїлем. В 1979 р. в літній резиденції президента США Кемп-Девіді був підписаний мирний договір між Ізраїлем і Єгиптом. Між обома країнами припинявся стан війни, ізраїльські війська поетапно виводились із Синайського півострова, де відновлювався єгипетський суверенітет. Цей договір відповідав національним інтересам Єгипту, але завдавав шкоди загальним арабським інтересам і боротьбі з Ізраїлем. Він дістав високу оцінку на Заході. Політичні лідери Єгипту та Ізраїлю А. Садат і М. Бегін були нагороджені Нобелівською премією миру за новий підхід до близькосхідного врегулювання і прорив у складних арабо-єврейських відносинах. Арабські країни розцінили дії А. Садата як зраду, розірвали з Єгиптом дипломатичні відносини та економічні зв'язки. Садат був убитий мусульманськими терористами. У 1982 р. Ізраїль розв'язав війну проти Лівану, прагнучи знищити штаб-квартиру Організації визволення Палестини та її збройні формування. Ізраїльські війська захопили Бейрут і витіснили палестинців з території Лівану. На лівано-ізраїльському кордоні була створена 45-кілометрова зона безпеки. Згідно з рішенням Ліги арабських держав, у Лівані постійно знаходяться війська Сирії. У кінці 1980-х – на початку 1990-х років розпочалися переговори між лідерами ОВП та Ізраїлю, які відбувались у кілька етапів при посередництві США. Була прийнята ізраїльська формула «Мир в обмін на землю». У 1993 р. між ОВП та Ізраїлем укладено договір про поетапне врегулювання і створення Палестинської держави на територіях, що окуповані, але не анексовані Ізраїлем (сектор Газа, західний берег р. Йордан). На першому етапі врегулювання вводилася палестинська автономія, надалі планувалося надати їй повну незалежність. В 1994 р. був підписаний договір між Ізраїлем та Йорданією. Переговори з Сирією поки що завершилися безрезультатно, бо сирійська сторона неодмінною умовою укладення договору висуває вимогу про повернення своєї території – Голанських висот. 1993 р. на переговорах ізраїльського прем'єра І. Рабіна та Я. Арафата було досягнуто угоди про створення Палестинської автономії. Але у другій половині 1990-х рр. процес врегулювання на Близькому Сході був зірваний. Це зумовлено низкою чинників: вбивство єврейським фанатиком І. Рабіна; прихід до влади в Ізраїлі прихильників жорсткої лінії щодо арабів в особі прем'єр-міністрів Б. Нетаньяху, а за ним А. Шарона; діяльність терористичних арабських організацій «Хамас», «Хезболлах», що чинять варварські терористичні акти проти мирного ізраїльського населення. Серія терористичних актів ісламських екстремістів у 2001 – 2002 рр. вкрай загострила ситуацію в реґіоні. Ізраїль ввів війська на територію Палестинської автономії, де почалися збройні сутички, що супроводжувалися численними жертвами. Можливо, останньою надією на мирне врегулювання конфлікту став ухвалений 2003 р. за посередництва США ізраїльським та палестинським керівництвом план «Дорожна карта». 29 червня 2003 р. було укладене чергове перемир'я між Ізраїлем та Палестиною. План передбачає створення незалежної Палестинської держави. Але серпневий теракт в єрусалимському автобусі знову розпалив ситуацію. «Дорожна карта» опинилася під загрозою зриву. У грудні 2004 р. помер лідер палестинців Я. Арафат і після боротьби за владу на виборах 9 січня 2005 р. головою Палестинської автономії було обрано М. Аббаса (Абу Мазен), який висунув питання про врегулювання стосунків з Ізраїлем. Шляхом переговорів він переконав лідерів терористичних угруповань припинити теракти. У свою чергу, керівники служб безпеки Палестини та Ізраїлю узгодили плани боротьби з терористами. Але в липні 2005 р. перемир'я було зірване, причому провину за це можна покласти на обидві сторони. Ісламські терористи знову вчинили теракти на території Ізраїлю. До того ж у самому Ізраїлі виявилося багато супротивників плану розмежування, запропонованого прем'єр-міністром А. Шароном (план передбучає виведення ізраїльських поселень з палестинської території). Цей протест, мотивований тим, що уряд Шарона здійснює нібито капітулянтську політику щодо палестинців, вилився в середині липня 2005 р. в масові антиурядові маніфестації ізраїльтян. Але ізраїльський уряд продовжував наполягати на своїй позиції. В грудні 2008 р. знову розпочався збройний конфлікт між Ізраїлем та палестинськими воєнізованими угрупуваннями Хамас, Ісламський джихад та Народний фронт визволення Палестини в Секторі Газа на Близькому Сході. 21 січня 2009 року Ізраїль заявив про завершення виводу військ з сектору. Обидві сторони конфлікту проголосили про перемогу у конфлікті. Для мирного врегулювання конфлікту потрібна не стільки воля Ізраїлю, скільки згуртованість навколо цієї ідеї всіх палестинців. Однак саме цього й не спостерігається, оскільки ОВП не контролює екстремістсько-ісламістські терористичні угруповання. Через невирішеність низки пов'язаних із конфліктом проблем, протягом понад півстоліття Близький Схід залишається у фокусі світової політики. Конфлікт у Палестині має не лише локальне, але й значно ширше міжнародне значення.