Ірак в другій половині XX – на початку XXI ст.

Ірак став незалежною державою в 1932 p., проте він і надалі залишався під англійським контролем за умовами двосторонньої угоди 1930 р. У роки Другої світової війни Великобританія використовувала територію країни як важливий стратегічний плацдарм на Середньому Сході. Після закінчення війни вона не поспішала виводити свої війська. Почалася так звана «друга англійська окупація». Лише після підписання нової угоди 1947 p., де підтверджувались її особливі інтереси, військовий контингент Великобританії був виведений з території Іраку. Ірак залишався монархією з обмеженою конституцією. Король Фейсал та його оточення були нездатні виробити ефективну політику в загальнонаціональних інтересах, яка знайшла б підтримку в суспільстві. У другий половині 40-х років загострились внутрішні проблеми Іраку. Нестабільна ситуація склалася в Курдистані, де курдська національна меншина, до якої належало 15-17% населення, боролася за визнання її громадянських прав. У релігійному плані найбільшою конфесією Іраку були мусульмани-шиїти (55-60% населення), проте їх допуск у державні установи і армію обмежувався. У перші повоєнні роки монархічний режим дозволив деяку демократизацію суспільного життя. Виник ряд політичних партій, в т.ч. ліві Комуністична партія Іраку і Партія арабського соціалістичного відродження (БААС). Настрої національної буржуазії і ліберальних поміщиків виражали Національно-демократична партія і Партія незалежності. Народна партія захищала інтереси середнього класу, дрібної буржуазії, інтелігенції, селянства. Так і не вийшла з підпілля Демократична партія Курдистану. З 1948 р. розпочався наступ на демократичні сили, які своєю діяльністю нібито підривали єдність нації. Монархічний режим не збирався вирішувати проблеми суспільства – не лише шляхом реформ, але навіть часткових поступок. Будь-які прояви незадоволення, критика дій правлячої верхівки супроводжувались репресіями проти всіх напрямків опозиції. Політичних в'язнів у тюрмах піддавали тортурам, страчували без суду і слідства. Неодноразово вводився військовий стан і приймались надзвичайні закони. Через військово-поліцейські репресивні методи правління іракська влада дістала назву «чорного режиму». Зовнішня політика Іраку мала прозахідний характер і майже не враховувала національні і загальноарабські інтереси. В 1950 –1954 pp. було укладено кілька угод із США про надання економічної, технічної, військової допомоги. У 1955 р. між Іраком і Великобританією замість договору 1930 р. була підписана спеціальна угода, яка передбачала співробітництво сторін у захисті Іраку від зовнішньої агресії і зобов'язання Великобританії щодо підтримання іракської армії в стані повної бойової готовності. Військовий блок Багдадський пакт (1955) об'єднав Великобританію, Ірак і неарабські мусульманські країни Іран, Пакистан, Туреччину. Визнавалось допустимим використання іракської армії в антиарабських акціях. Підписання Пакту було зустрінуте в арабському світі різко негативно. Монархічний режим повністю дискредитував себе всередині країни. В 1956 р. в іракській армії виникла організація «Вільні офіцери» за єгипетським зразком на чолі з Абдель Карімом Касемом. Найважливіші політичні партії і організації (ІКП, ПАСВ, Національно-демократична партія, Партія незалежності) створили Фронт національної єдності. Його програма передбачала повалення «чорного режиму», вихід Іраку з Багдадського пакту, проведення політики позитивного нейтралітету, відміну надзвичайних законів, введення демократичних свобод, звільнення політв'язнів. 14 липня 1958 р. війська під командуванням членів організації «Вільні офіцери» здійснили державний переворот у Багдаді. Король Фейсал, наступник престолу принц Абул Іллах, прем'єр-міністр Нурі ас-Саїд були вбиті. У країні перемогла антимонархічна революція. Ірак проголошувався республікою. Новий уряд, куди ввійшли військові з організації «Вільні офіцери» і представники ФНЄ, очолив А.К. Касем. Безпосередньо після повалення монархії були проведені демократичні перетворення. Звільнялись з тюрем політв'язні та учасники курдського національного руху. Легалізувались політичні партії. Була прийнята тимчасова конституція. В 1959 р. країна вийшла з Багдадського пакту і ліквідувала іноземні військові бази на своїй території. Проте подальше реформування призупинилось через особисте суперництво за владу. А.К. Касем претендував на диктаторські повноваження. Відбулося кілька заколотів і змов, організованих його ворогами. У зв'язку з черговим загостренням ситуації в Курдистані розпочалися невдалі бойові дії регулярних військ проти повстанців. 17 липня 1968 р. в результаті державного перевороту до керівництва країною прийшла партія БААС. Влада перейшла до рук Ради революційного командування, яку очолив генерал Ахмед Хасан аль-Бакр. Його заступником був призначений Саддам Хусейн. В 1970 р. набрала чинності тимчасова конституція країни. Вона проголосила Ірак суверенною народно-демократичною республікою. Вищим органом державної влади визначалась Рада революційного командування. її голова був одночасно президентом, прем'єр-міністром, верховним головнокомандувачем армії. Створювався парламент з обмеженими повноваженнями. Нове керівництво Іраку заявило про соціалістичну орієнтацію в подальшому розвитку країни. Баасисти провели радикальні перетворення в економіці. За рахунок націоналізації створювався державний сектор у промисловості, увага приділялась таким галузям, як нафтовидобувна, нафтопереробна, газова. Була здійснена націоналізація іноземних нафтових компаній, що дало державі потужне джерело фінансування. В той час Ірак контролював четверту частину розвіданих запасів нафти. До 1980 р. його прибутки від експорту нафти оцінювались у 20-26 млрд. дол. на рік. Значна частина цієї суми направлялась на створення сильної боєздатної армії з найпередовішим озброєнням. СРСР надав Іраку допомогу в будівництві понад 80 господарських об'єктів. У ході аграрної реформи земля вилучалась у поміщиків за викуп і передавалась безземельним і малоземельним селянам. Організовувались кооперативи і великі сільськогосподарські комплекси. Проводились масштабні соціальні програми, здійснювалась ліквідація неписьменності, створювались доступні системи освіти і охорони здоров'я. Була вирішена житлова проблема і ліквідоване безробіття. Певні кроки були зроблені для вирішення курдської проблеми. В 1970 р. курдські лідери й уряд підписали «Декларацію про автономію курдів». Положення про курдську автономію зафіксоване в конституції Іраку. За законом 1974 р. створювався Курдський автономний район із центром у місті Ербіль, якому надавалося право мати місцеве самоврядування, законодавчі і виконавчі органи. Одночасно від Курдистану відділявся ряд нафтоносних територій. Лідери БААС одним із своїх головних завдань вважали встановлення повного контролю над суспільством, ліквідацію опозиції, досягнення монополії на владу. Тому короткий період співпраці з іншими політичними силами завершився їх розгромом. Баасизація почалася з армії. Всі нелояльні режиму військовослужбовці звільнялись або направлялись служити в Курдистан. У військові навчальні заклади приймались лише члени БААС, які підписували спеціальне зобов'язання працювати в інтересах партії, в разі його порушення вони підлягали смертній карі. Для успішного просування по службі мали значення національна і релігійна належність. На вищі пости призначались офіцери за принципом особистої відданості лідерам країни. Баасизація охопила державні органи, громадські організації, профспілки, систему освіти і культури. Відбувалось типове для тоталітарних режимів зрощування партійного і державного апарату, зосередження влади в руках партійних діячів. В БААС була створена партійна служба безпеки і партійна розвідка. Будь-яке порушення статуту вело до суворих покарань. За кримінальним кодексом, розробленим під особистим контролем С. Хусейна, смертна кара встановлювалась за приховання членом БААС його колишньої партійної належності, вступ до БААС при одночасних зв'язках з іншими партіями і організаціями, вихід із ПАСВ і вступ до іншої партії, схилення члена БААС до виходу з партії. Постійно здійснювались партійні чистки, репресії проти недавніх впливових партійних діячів. За законом № 35 від 1977 р. позбавлялись громадянства «всі особи, що перебували у ворожій політичній, економічній або інтелектуальній опозиції до революції та її програми». Закон давав юридичне обґрунтування репресіям. Політика баасизації етнічних меншин поєднувалась із їх насильницькою арабізацією. У першу чергу це стосувалось курдів. Уздовж кордонів з Іраном і Туреччиною встановлювалась «зона безпеки», курдське населення звідти виселялось. Курдські політичні і громадські організації заборонялись, а засоби масової інформації закривались. Протягом 1975 –1977 pp., за різними даними, з Курдистану було депортовано 300-350 тис. чол., знищено 240 сіл. Жорстоких ударів зазнала шиїтська община Іраку та її релігійно-політична організація «Ад-Дава» (Заклик). У 1977 р. відбулися масові виступи шиїтів проти переслідування. Вісім шиїтських лідерів – п'ятеро духовних і троє світських – були засуджені до страти. У 1980 р. З0 тис. шиїтів були вислані в Іран, а за належність до «Ад-Дава» вводилась смертна кара. Після розправи з курдами і шиїтами БААС став непотрібним блок з ІКП. У 1978 р. була страчена група комуністів та їх прихильників (31 чол.), за звинуваченням у політичній діяльності в армії. Тисячі комуністів оголошувались «іноземними агентами», «зрадниками іракської батьківщини» і засуджувались до смерті. ІКП була розгромлена і пішла в підпілля. У зовнішній політиці Ірак орієнтувався на СРСР. У 1972 р. був укладений договір про дружбу і співробітництво між обома країнами. З 1958 р. розпочалися радянські поставки зброї Іраку. За допомогою СРСР і західних країн Ірак створив могутню армію. У близькосхідному конфлікті він займав непримиренну антиізраїльську позицію. Залишались труднощі у відносинах з Іраном і Туреччиною через переслідування шиїтів і політику з курдського питання. Після репресивних заходів другої половини 70-х років Ірак став країною з однопартійною системою, монополією БААС на владу, відсутністю опозиції, тотальним контролем над суспільством. 17 липня 1979 р. генерал А.Х. аль-Бакр був усунутий з усіх постів і взятий під домашній арешт, а за офіційною версією пішов у відставку за станом здоров'я. Саддам Хусейн зайняв посади президента, прем'єр-міністра, верховного головнокомандувача армії, секретаря іракської БААС, голови Ради революційного командування. Своє оточення він створив за принципом особистої відданості. У момент офіційного утвердження при владі він дав наказ знищити всіх неугодних лідерів попереднього періоду. Саддамівський режим мав тоталітарний характер і спирався на армію, спецслужби, організації БААС. Внутрішня політика Іраку залишалась без змін. С. Хусейн значно активізував зовнішню політику, поставивши мету перетворити Ірак у наймогутнішу державу регіону, лідера арабського світу. У 1980-1988 pp. тривала ірано-іракська війна, причинами якої були ідеологічні, національні, релігійні, територіальні суперечності. Ірак хотів скинути або значно ослабити ісламський фундамента-лістський режим в Ірані, анексувати багату нафтою провінцію Хузістан, населену в основному арабами, контролювати річку Шатт-аль-Араб. Ворогуючі сторони завдали одна одній величезних матеріальних збитків. У цілому війна не принесла перемоги жодній з учасниць. Після її закінчення іракський режим мусив шукати виходу в розв'язанні складних економічних проблем, пов'язаних із руйнацією нафтопромислів, втратою нафтодоларів і виплатою зовнішніх боргів, падінням життєвого рівня населення. За роки ірано-іракської війни арабські країни виділили С. Хусейну позики в розмірі 60 млрд. дол., у т.ч. 10 млрд. дол. надав Кувейт. Щоб відвернути увагу суспільства від економічних труднощів, С. Хусейн узяв курс на розв'язування нової війни, звинувачуючи Кувейт у ворожих діях, які підривають основи господарства Іраку. Були висунуті такі вимоги до Кувейту: списати борги і надати нові позики в сумі 10 млрд. дол., виплатити компенсацію в розмірі 2,4 млрд. дол. на нафту, нібито незаконно видобуту Кувейтом у прикордонному родовищі Румейла, передати Іраку острови Варба і Бубіян. Емір Кувейту прийняв усі вимоги, крім територіальних. 1 серпня 1990 р. розпочалася агресія Іраку проти Кувейту, в ході якої ця держава була захоплена іракськими військами. Одночасно С. Хусейн виступив з різкими антиізраїльськими і антиамериканськими заявами, звинувачуючи Захід у неоколоніалізмі і прагненні нав'язати свою волю всьому людству. Коаліція держав на чолі із США вимагала негайного виведення іракських військ із Кувейту. Після відхилення її ультиматуму міжнародні сили 28 країн провели операцію «Буря в пустелі». Армія Іраку в Кувейті була розгромлена, його територія зазнала ракетних і бомбових ударів, зокрема було скинуто понад 700 т боєзарядів збідненого урану, забороненого Гаазькою і Женевською міжнародними конвенціями. Бойові дії тривали 40 днів (17 січня – 7 березня 1991 р.) і закінчилися повною перемогою антиіракської коаліції. З квітня 1991 р. була прийнята резолюція ООН № 687, яка складалась із 34 пунктів і передбачала торгово-економічні санкції світового співтовариства проти Іраку, ембарго на продаж нафти, демаркацію кордону з Кувейтом, міжнародну інспекцію і ліквідацію іракської зброї масового знищення, наукової і матеріальної бази її виробництва. Ірак погодився виплачувати репарації, передбачені рішеннями ООН, у сумі 78 млрд. дол. протягом 1997 – 2005 pp. у тому випадку, якщо з нього знімуть економічні санкції. У 1996 р. режим підписав угоду з ООН, за якою йому дозволялося кожні три місяці продавати нафти на 1 млрд. дол., а отримані кошти направляти на закупку продовольства і медикаментів. Після закінчення війни у Перській затоці на вимогу командування міжнародних збройних сил урядові іракські війська були виведені з Курдистану. Тут виникло самопроголошене національне утворення «Вільний Курдистан», що не підкоряється уряду в Багдаді, а має свої органи влади. Його існування гарантується військовим захистом НАТО. «Вільний Курдистан» визнаний ООН суб'єктом міжнародних відносин. Внутрішня стабілізація в цьому районі відбувається повільно. Провідні політичні сили – Демократична партія Курдистану (лідер Джаляль Талабані) і Патріотичний союз Курдистану (лідер Масуд Барзані) –розпочали між собою боротьбу за владу і за джерела прибутків. Незважаючи на економічні санкції ООН щодо Іраку, режим Хусейна не був ліквідований і навіть зміцнився. Час від часу протягом 1990-х рр. та на початку XXI ст. до світової спільноти доходили відомості про те, що Ірак готує зброю масового винищення. В Ірак неодноразово приїжджали комісії ООН, але нічого не знаходили. Після терактів 11 вересня 2001 р. позиція США щодо Іраку стала ще жорсткішою. Незважаючи на те, що чергові перевірки Іраку комісіями ООН на наявність зброї масового винищення не дали результатів, США у 2002 р. почали готуватися до війни з Іраком. Метою війни, звичайно, було встановлення контролю за Іракською нафтою. У квітні 2003 р. під час 10-денної кампанії англо-американські сили, розгромивши небоєздатну іракську армію, скинули саддамівський режим. Стало питання повоєнного облаштування Іраку. З цією метою почалося введення в країну інтернаціональних миротворчих сил. Прибічники Хусейна, який зник після закінчення кампанії, продовжували чинити опір, що виливався у напади не тільки на військові підрозділи, а й на невійськові об'єкти. Саддама Хусейна заарештували 13 грудня 2003 року. 19 жовтня 2005 року над ним почався суд. Спеціально для нього в Іраку була відновлена страта, яка на якийсь час була скасована окупаційними військами. 5 листопада 2006 року Вищий карний трибунал Іраку визнав Саддама Хусейна винним у вбивстві 148 шиїтів і засудив до страти через повішення. Саддама Хусейна стратили 30 грудня. 23 червня 2004 р. владу в Іраку було офіційно передано «урядові народної довіри», а 30 січня 2005 р. в країні відбулися вибори до тимчасового законодавчого органу – Перехідних національних зборів (ПНЗ). 15 жовтня 2005 р. на всенародному референдумі була схвалена конституція, відповідно до якої 15 грудня 2005 р. відбулися парламентські вибори до Ради представників, що завершили «перехідний період». Президентом Іраку з 2005 р. є Джалаль Талабані. 1-й Президент Автономного Регіону Іракський Курдистан Масуд Барзані (з 2005 р.) Але ситуація в Іраку, як і раніше, залишається напруженою.