Афганістан в другій половині XX – на початку XXI ст.

На початку 60-х років Афганістан належав до найвідсталіших і найбідніших країн світу. Країна не мала ні важкої промисловості, ні залізниць. 2,5 млн. населення (з 16 млн.) вели кочовий і напівкочовий спосіб життя. Стійкими залишались пережитки і традиції общинної і родоплемінної організації. Половину населення складали неафганські народи (таджики, узбеки та ін.). Афганістан був конституційною монархією. За конституцією королю належали верховні повноваження в законодавчій, виконавчій, судовій владі. З 1933 р. на престолі знаходився Мухаммад Захір-шах. Центральний уряд не контролював усієї території країни. Реальна влада на місцях належала етнічним і племінним вождям. Політична ситуація відзначалась нестабільністю. В афганській армії підпільні організації створили офіцери, що навчалися за кордоном і могли порівняти рівень розвитку своєї країни та інших держав, у тому числі сусідніх. Їх лідером став принц Мохаммед Дауд, генерал, відомий політик. Вони виступали за поступові буржуазні реформи. В 1965 р. виникла Народно-демократична партія Афганістану, яка ставила своєю метою проведення національно-демократичної революції, перехід на некапіталістичний шлях розвитку, побудову соціалізму за радянською схемою. В партії існували дві фракції: Хальк («Народ»), яку очолювали Н.М. Таракі і X. Амін, і Парчам («Прапор») під керівництвом Б. Кармаля. Між діячами цих угруповань точилась постійна боротьба за повний контроль над партією. Започатковувався рух під лозунгами ісламу, за створення шаріатської фундаменталістської держави. Найбільш вагомою серед організацій цього напрямку була «Мусульманська молодь» в Кабульському університеті, в якій розпочинали свою діяльність майбутні керівники моджахедів Б. Раббані і Г. Хекматіар. 17 липня 1973 р. група офіцерів на чолі з М. Даудом захопила владу в країні. Була ліквідована монархія, Афганістан оголошувався республікою. Новий режим підтримали військові гарнізони і населення більшості великих міст. Король, який під час цих подій перебував за кордоном, через місяць відрікся від престолу. Вищим органом влади став Центральний комітет рес-публіки, куди ввійшли офіцери – керівники та активні учасники перевороту. Новий режим оголосив курс на «істинну і розумну демократію», національний суверенітет і створення такого республіканського ладу, який відповідав би духу ісламу. В зовнішній політиці головними принципами оголошувались боротьба за мир, неприєднання, дружба з усіма народами. Уряд М. Дауда орієнтувався на радянську допомогу. Спочатку він співробітничав з Народно-демократичною партією Афганістану, але незабаром між ними почалися розходження. Намітились контакти з мусульманськими державами Близького і Середнього Сходу, особливо з Іраном, що викликало незадоволення радянського керівництва. Ісламісти були обурені тим, що режим М. Дауда не шукав у них підтримки, і організували проти нього кілька змов, які закінчились невдачею. М. Дауд не зміг повністю контролювати армію. НДПА вела там активну пропаганду і змогла створити опору для себе. 27 квітня 1978 р. (7 саура 1351 р. за мусульманським календарем) Народно-демократична партія Афганістану здійснила державний переворот і скинула уряд М. Дауда. Була проголошена Демократична Республіка Афганістан. Влада зосередилась у руках Революційної ради на чолі з Н.М. Таракі. НДПА приступила до здійснення в країні радикальних заходів за радянським зразком, які не відповідали способу життя і традиціям афганського народу. В грудні 1978 р. був підписаний договір про дружбу, добросусідство і співробітництво між СРСР і ДРА, який і став основою для радянського втручання у внутрішні справи Афганістану. Всередині НДПА продовжувались конфлікти між її лідерами. X. Амін знищив Н.М. Таракі і намагався звільнитися від контролю Радянського Союзу. 25 грудня 1979 р. в Афганістан були введені радянські війська. Вони захопили в Кабулі прези-дентську резиденцію. X. Амін був убитий. Вищі пости в партії і в державі зайняв радянський ставленик Б. Кармаль. Введення військ в Афганістан було грубою політичною помилкою радянського керівництва. Ці дії викликали осуд світового співтовариства, падіння міжнародного авторитету СРСР, різке погіршення двосторонніх відносин з багатьма країнами. В січні 1980 р. 104 держави – члени ООН проголосували за резолюцію, яка засуджувала радянську військову присутність в Афганістані. В країні виникла сильна збройна опозиція, яка боролася проти кабульського режиму і радянської окупації під лозунгами ісламу. В 1981 р. в Пакистані був створений Ісламський союз моджахедів Афганістану, до якого ввійшло сім мусульманських партій і організацій. Моджахеди сформували збройні сили, отримали значну матеріальну і військову допомогу від США, Пакистану, Саудівської Аравії, Китаю та інших країн. Розпочалися бойові дії проти урядових і радянських військ. Кількість радянських військовослужбовців у Афганістані досягла 100 тис. чол., але вони так і не змогли взяти ситуацію під контроль. У цій війні загинуло близько 15 тис. радянських воїнів, у тому числі 3 220 громадян України. 37 тис. чол. було поранено. За рішеннями нового радянського керівництва 15 лютого 1989 р. радянські війська були виведені з Афганістану. СРСР і США домовились з 2 січня 1992 р. припинити допомогу ворогуючим сторонам. Єдиновладдя НДПА, неприйнятність інакомислення, зневажливе ставлення до ісламських традицій, переслідування впливових релігійних діячів, неефективна економічна політика викликали масове незадоволення кабульським режимом. Польові командири Ахмад Шах Масуд, Ісмаїл-хан, Абдул Хак та інші на контрольованих територіях сформували органи влади з усіма її атрибутами. Режим Наджибулли пішов на деяку лібералізацію суспільного життя. В 1987 р. він оголосив введення багатопартійної системи. Було випущено з тюрем ряд опозиційних лідерів. Держава стала називатись Республіка Афганістан. У 1988 р. відновив роботу парламент (розпущений ще в 1973 p. M. Даудом), який виконував дорадчі функції. Новий уряд очолив безпартійний діяч даудівських часів X. Шарк. Після виведення радянських військ зусилля режиму НДПА спрямовувались на стримування натиску опозиції і моджахедів. Весною 1992 р. був розроблений план ООН з афганського врегулювання, який передбачав відставку президента і уряду РА, формування нейтрального перехідного уряду, який мав провести вільні вибори. Передбачався перехідний період для організації нових владних структур. Пошуки компромісів виявились безрезультатними. Наступ моджахедів тривав. У березні 1992 р. на їхній бік перейшов генерал НДПА А. Дустом із 60-тисячною армією. У квітні 1992 р. загони польового командира А.Ш. Масуда, недавнього генерала НДПА А. Дустома і лідера ісламських фундаменталістів Г. Хекматіара без бою зайняли Кабул. Були сформовані нові органи влади – уряд, Керівна Рада із законодавчими функціями і Рада джихаду, яка об'єднувала керівників усіх угруповань. Моджахеди розпустили парламент, зобов'язали жінок надіти паранджу і звільнили їх з роботи. З0 грудня 1992 р. повноважні збори народних представників обрали президентом Ісламської Держави Афганістан терміном на два роки одного з лідерів моджахедів Б. Раббані. В 1994 р. він добився продовження своїх повноважень ще на шість місяців. Відповідно до чергового плану врегулювання, запропонованого ООН, Б. Раббані 21 березня 1995 р. мав передати повноваження президента тимчасовій раді з представників 25 різних політичних партій і рухів. Одночасно утворились центри регіональної влади в провінціях, які контролювались польовими командирами. Таджик Ахмад Шах Масуд утримував північний схід країни, очолював Спостережну раду Півночі і був губернатором провінції Тахар. Сферою діяльності узбека А. Дустома були 4 північні провінції з урядом в Мазарі-Шарифі. П'ять західних провінцій з центром у Гераті підкорялися губернатору Ісмаїл-хану. В провінції Ваглан утвердився лідер ісмаїлітів С.М. Надірі. В інших провінціях при владі перебували теж польові командири, які не підкорялись центру. Політика Ісламської Держави Афганістан офіційно базувалась на нормах ісламу. В умовах суперництва між лідерами моджахедів і повної безконтрольності влади на місцях центральна адміністрація в Кабулі не могла виробити єдину економічну політику, розробити заходи по відбудові зруйнованого господарства, налагодити мирне життя. Президент Б. Раббані зробив ряд різких антирадянських і антиросійських заяв. Він стверджував, що саме ісламському Афганістану належала провідна роль у «розгромі наддержави і знищенні ракової пухлини комунізму» – СРСР. Росія ж, на його думку, будучи правонаступницею Радянського Союзу, результатом «мілітаристської агресивної політики якого були всі викликані війною руйнування і людські жертви в Афганістані», має виплатити репарації. В цей час у політичну боротьбу в Афганістані вступила нова сила – рух «Талібан». Рух «Талібан» виник у середині 90-х років XX ст. як воєнізоване угруповання пуштунської молоді – випускників і учнів релігійних шкіл (медресе) в Пакистані, зокрема в Белуджистані і Північно-Західній прикордонній провінції. Пакистанські власті, спецслужби, ультрарелігійні партії та організації допомагали руху фінансами, зброєю, зв'язками, людьми. Рух розгортався під гаслами ісламу. Ним керували дві Ради: Велика шура (З0 чол.) і Мала шура (6 чол.). Його лідером був маулаві сеїд Мохаммад Омар Ахунд. Першу бойову операцію таліби провели в жовтні 1994 p., встановивши свій контроль над трасою Чаман-Кандагар. У листопаді 1994 р. вони захопили найважливіший центр Південного Афганістану Кандагар і перетворили його в свою опорну базу. Далі вони зайняли провінції Гільменд, Урузган, Заболь, Газні і розгорнули наступ на Кабул. Пуштунське населення їх підтримувало. У вересні 1996 р. вони оволоділи Кабулом, скинули режим моджахедів і почали наступ на північ. Проти них була організована Північна коаліція на чолі з військовим міністром ІДА А.Ш. Масудом. У серпні 1998 р. таліби розбили головні сили коаліції і взяли під свій контроль 90% території країни. Військові успіхи талібів пояснювались їх організованістю, єдністю, а також потужною підтримкою з боку Пакистану, який надавав зброю і техніку, надсилав фахівців і бойовиків, що планували операції і часто безпосередньо керували ними. Таліби скористалися також суперництвом лідерів моджахедів, які не змогли перебороти свої амбіції і об'єднатися. Таліби прагнули створити ідеальну теократичну державу за канонами шаріату. Вони заперечували існування будь-яких інших законів, крім «вічних і незмінних законів Аллаха». З квітня 1996 р. в Кандагарі на зборах 1500 представників духівництва лідер талібів Мохаммад Омар Ахунд був оголошений «повелителем правовірних» (титул халіфа). 28 жовтня 1997 р. Рада руху талібів на підконтрольних територіях створила свою державу – Ісламський емірат Афганістан. Почалася тотальна ісламізація суспільства. Були сформовані центральні і місцеві органи управління. На провінційному і районному рівнях засновувались ісламські консультативні ради з 10-ти учених-богословів, які обирались населенням і мали стежити за діяльністю місцевої адміністрації. Судова система емірату включала військові та цивільні суди і Верховний суд, які вели процеси за законами шаріату в найкоротші терміни. Так, прокурор мав вивчити справу протягом тижня, а суд – винести вирок упродовж місяця. Основні види покарання – «припинення», «стримування», «помста». Єдиною апеляційною інстанцією був сам глава держави М. Омар. За побутовими злочинами, в т.ч. вбивствами, вирок обговорювався з родичами потерпілого, щоб забезпечити можливість належних за шаріатом особистої помсти або особистого помилування. Зайнявши Кабул, таліби оголосили загальну амністію і обіцяли не вести репресій проти тих, хто служив попереднім режимам. Насправді ж проводились переслідування і вбивства цих людей без суду і слідства. Зокрема, був повішений талібами останній глава режиму НДПА Наджибулла, який не зміг покинути країну і в 1992-1996 pp. жив у місії ООН. Розпочалась чистка державних структур від службовців, які не «сприймали законів аллаха», а на їх місце приймались «благочестиві спеціалісти». В листопаді 1997 р. були звільнені з посад сотні чиновників і представників інтелігенції, в т.ч. 70% викладачів Кабульського університету. Наприкінці 1997 р. проводилась чистка армії, для чого засновувалась Надзвичайна комісія, яка мала оцінити моральний стан кожного військовослужбовця. Їм заборонялось носити довге волосся, стрижки і зачіски західного зразка, курити, ухилятися від п'ятиразових молитов, займатися мародерством. Створювалась «поліція нагляду» за поведінкою населення і її відповідністю нормам ісламу, яка наділялась широкими каральними повноваженнями. Жорстоких переслідувань зазнавали немусульмани (індуси, сикхи). Один з указів вимагав від них негайно виселитися з житлових кварталів правовірних і носити жовту пов'язку, щоб їх можна було відрізнити від мусульман. В економічній політиці талібів на перший план висунулись невиробничі засоби отримання коштів. У 80-90-ті роки почали розширятись посіви опіумного маку, оскільки він не вимагав великих затрат праці і мав стійкий збут. Ця практика дістала підтримку талібів. Податки з наркобізнесу – одне з основних і надійних джерел бюджетних надходжень талібів. Таліби змогли укласти ряд міжнародних контрактів на розвідку корисних копалин і освоєння їх родовищ, будівництво доріг і ліній електропередач, але вони призупинені через санкції ООН. Ще одне джерело прибутків – контрабандна торгівля. Афганістан користується правом безмитної торгівлі через пакистанський порт Карачі відповідно до конвенції ООН 1950 р. як держава, що не має виходу до морів. Вантажі направлялись транзитом через пакистанську територію в запломбованих вагонах, а потім контрабандно з Афганістану ввозилися знову в Пакистан, Іран, держави Центральної Азії. Ісламський Емірат Афганістан визнали Пакистан, Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати. Іран проводив обережну політику, пропонуючи посередницькі послуги в переговорах між талібами і Північною коаліцією. Після трагічних подій у Мазарі-Шарифі (1998), коли таліби по-звірячому вбили 9 іранських дипломатів і журналіста, Тегеран зайняв різку антиталібську позицію. Він заборонив афганську транзитну торгівлю і закрив порт Бендер-Аббас і прикордонний пост Ісламкали. Таліби визнали «незалежну Ічкерію» (Чечню) і запропонували створити на своїй території «чеченський уряд в еміграції», що викликало різку негативну реакцію Росії. 6 липня 1999 р. президент США Б. Клінтон підписав указ про введення економічних санкцій проти ІЕА за підтримку тероризму, наркоторгівлю, порушення прав людини, особливо жінок, знищення культурних цінностей. Такі ж санкції в грудні 1999 р. були введені Радою Безпеки ООН. Дозволялася діяльність міжнародних організацій у сфері освіти, медицини, в наданні продовольчої допомоги, в боротьбі зі стихійними лихами, в розмінуванні територій. Наприкінці 2001 р. режим талібів був скинутий у результаті антитерористичної операції, проведеної США, їх союзниками і Північною коаліцією. Створено тимчасовий перехідний уряд Афганістану на чолі з Хамидом Карзаєм. У 2004 р. під їх егідою в країні відбулися президентські вибори, за результатами яких головою держави став прозахідно налаштований політик X. Карзай. Але громадянська війна в Афганістані триває. Уряд Карзая та миротворці контролюють лише околиці Кабула, а не всю країну.