105.Природно-правовий (юснатуралістичний) тип праворозуміння.

Вихідна форма буття права – суспільна свідомість, ідея, уявлення про право, важливою складовою частиною якого є природні права людини. Право і закон розмежовуються, першість віддається природному праву як вираженню справедливості (моралі). Закон, що створюється державою (позитивне право), розглядається як форма права, яка покликана відповідати природному праву, котрий є змістом закону. За цією концепцією, права людини мають пріоритет перед інтересами держави, людина народжується з набором природжених прав, які не повинні відчужуватися державою. Держава, утворюване нею позитивне право (закон), мають захищати природні права людини.

Однак право не можна розглядати як винятково природне явище, котре існує незалежно від суспільства, бо право “народжується” в суспільстві і “живе” в ньому: наскільки недосконале суспільство, настільки й недосконале право.

Разом з тим, природно-правова концепція, що виникла в ХУІІ-ХУІІІ ст. і розвинулася у XX ст., завдяки наголосу на правах людини як природжених правах стала підґрунтям для розвитку принципу верховенства права, формулювання міжнародних стандартів прав людини.

106.Соціологічний напрямок в праворозумінні. Концепція «живого права» Ерліха. Школа реалістів.

Соціологічне праворозуміння на відміну від нормативного визнає основою права не сукупність (систему) абстрактних і формальних соціальних норм, а безпосередньо суспільне життя, певним чином упорядковану взаємодію соціальних суб’єктів, «живе» право як конкретне, динамічне, фактично існуюче явище, що лежить в основі створення законів та прийняття інших юридичних рішень. Такий підхід до визначення сутності, змісту, форм існування, призначення права притаманний ліберальним та гуманістичним традиціям у праворозумінні.

Право як «нормальна» соціальна поведінка і право як правила цієї поведінки, узагальнені та сформульовані в законі, співвідносяться як форма і зміст.

Сутністю права є свобода людини, але свобода не будь-яка, а певним чином визначена та забезпечена.

Свобода – це притаманні людині властивість і форма життя, що відбивають її прагнення до самовираження, самореалізації, але це не означає, що свобода є можливістю здійснення будь-яких діянь. Та свобода, яка полягає в можливості робити все, що забажається, є ілюзією свободи, її сурогатом, свавіллям. Справжня свобода тісно пов’язана з необхідністю – об’єктивними законами розвитку суспільства, реалізується на основі їх пізнання і відповідно до них.

Свобода суб’єкта включає свободу вибору певного варіанта діяння, свободу волі як властивість суб’єкта приймати відповідне рішення, свободу діяння як безперешкодне його здійснення. Наявний характер соціальних закономірностей передбачає обмеження лише абсолютної свободи суб’єкта, але зумовлює наявність свободи вибору і здійснення певного розмаїття діянь, що в тому чи іншому випадку відбивають необхідність.

Право і є «царством реалізованої свободи», тієї її сферою, в межах якої соціальний суб’єкт, спроможний приймати адекватні соціальним закономірностям рішення, є вільним у виборі варіанта діяння і безперешкодному його здійсненні. Наявна сфера свободи соціального суб’єкта як сутність права виявляє себе в різних правових явищах – нормах права, суб’єктивних правах і обов’язках, правових принципах, правовідносинах тощо, кожне з яких у властивій йому формі відбиває сферу свободи того чи іншого суб’єкта (суспільства, держави, громадської організації, людини).

Сфера свободи є єдністю протилежностей – свободи як варіантів діянь, що їй відповідають, і несвободи як обмеження кількості цих варіантів. Але й несвобода за сутністю є свободою в тому розумінні, що розглядалося вище. Несвободу як об’єктивно зумовлене обмеження свободи вибору слід відрізняти від абсолютної свободи, бо саме остання є протилежністю дійсної свободи – свавіллям чи несвободою. Тому якщо свобода є проявом необхідності, то несвобода, свавілля – випадковості, хаосу.

Різні соціальні суб’єкти володіють неоднаковою спроможністю пізнавати об’єктивні умови свого життя, діяти на їх основі, тому в суспільстві створюються різноманітні механізми, які притаманними їм засобами сприяють реалізації свободи суб’єктів чи протидіють проявам свавілля (звичаї, мораль, релігія, юридичне право, політичні норми тощо).

Не тільки право, а й деякі інші соціальні явища відбивають сферу свободи соціального суб’єкта, наприклад, мораль, наука, звичаї, політика тощо. Проте кожному з них властиві як «своя» сфера вільного суспільного життя, так і засоби її визначення та забезпечення. Сфера свободи як суттєва риса права набуває втілення:

у правосвідомості у формі правових ідей, принципів, теорій, концепцій, почуттів, поглядів, переконань суб’єктів права;

правоздатності її суб’єктів, тобто їх властивості мати вільну волю, здійснювати вільний вибір;

правовій поведінці у вигляді дій чи бездіяльності, що є результатом свободи вибору і свободи волі суб’єктів, що взаємодіють;

правових нормах-моделях правової поведінки та їх системі як масштабі свободи суспільства і його членів;

законах та інших нормативних актах й індивідуальних рішеннях, що є зовнішньою формою визначення та вираження права як міри свободи;

суб’єктивному праві та обов’язку – форми свободи відповідно як можливості та необхідності певних дій тощо.

Право як міра свободи, її масштаб відбиває характеристики, властивості визначати межі свободи, відокремлювати її від несвободи (сваволі), оцінювати соціальну поведінку з погляду її відповідності об’єктивним закономірностям функціонування і розвитку суспільства. На відміну від інших соціальних визначень свободи право – це її міра, яка є:

формально визначеною, тобто чітко зафіксованою у формі моделей поведінки в нормах і нормативних приписах, які зовнішньо відображені в особливих письмових документах (нормативних актах, договорах, судових прецедентах);

рівною – свобода різних суб’єктів визначається єдиним способом, на єдиних засадах;

справедливою – відбиває об’єктивно зумовлене співвідношення свободи вибору варіантів поведінки та їх обмежень відповідно до досягнутого суспільством рівня цивілізованості, соціального прогресу;

інституціональною – у розмаїтті своїх проявів, форм становить певний соціальний інститут як феномен, самостійне явище;

легітимною – загальновизнаною, сприйнятою суспільством;

універсальною – спроможною врегульовувати різні за природою соціальні відносини.

Євген Ерліх – творець «школи вільного права», основоположник, розробив свою теорію «вільного суддівського знаходження права». Здобув вищу правову освіту у Віденському університеті. За опубліковану в 1893 році в Берліні працю «Мовчазне волевиявлення» був удостоєний звання приват-доцента. Доктор соціології права, професор, ректор Чернівецького університету. Світове визнання серед теоретиків права професору Є. Ерліху принесли дослідження в галузі соціології права, які він виклав у 70 друкованих працях, найвизначніша з яких – «Основи соціології права». Погляди Ерліха зумовлені кількома вихідними засадами.

По-перше, соціоцентричність – визнання соціуму «центром розвитку права».

По-друге, емпіричність (зокрема емпіричність його досліджень) та історичність (знання історії права, закономірностей його еволюції) як засади обґрунтування висновків, зокрема соціальності прав

По-третє, консервативність світогляду самого Ерліха – орієнтованість на збереження традицій, усталеностей, вироблених суспільством, відображене у поміркованості його думки.

Головні праці вченого – «Вільне знаходження права і вільна наука права», яка вважається вихідним пунктом всього вільно-правового руху та «Основи соціології права» («Grundlegung der Soziologie des Rechts»). У своїй теорії Ерліх поєднав суб’єктивні, природно-правові, психологічні та соціологічні чинники. За визнанням самого Ерліха, значну роль у формуванні його поглядів зіграло вивчення реального права тогочасної Буковині. При цьому він приділяв увагу не тільки законодавству, а й дослідженню звичаєвого права, судової практики, явищ господарського життя, зазначаючи, що «центр ваги розвитку права в наш час, як і у всі інші часи, знаходиться не в законодавстві, не в юриспруденції або судочинстві, а у самому суспільстві». В цьому, власне і полягав зміст будь-якої основи соціології права.

У концепції Ерліха право проявляється у подвійному порядку: один порядок містить норми, які виробляються при вирішенні спорів, другий норми, за якими здійснюється повсякденна людська діяльність. Перші він називає нормами рішень, другі – організаційними нормами, або суспільним правом. Суспільне право проявляється безпосередньо через суспільні сили, а правові положення виникають завдяки судовим рішенням і закону. Правопорядок, який створюється самостійно, суперечить правопорядку, який утворюється через правові положення і тільки через діяльність суду та державних установ проводиться в життя. «Тільки ті норми, які містять у собі обидва ці порядки, складають фактично ціле право суспільства», – підкреслював Ерліх.

Під суспільством вчений розумів сукупність людських об’єднань, які він поділяв на самобутні (генетичні) і нові. До перших належать рід, сім’я, родина. Вони зароджуються усередині самого людського суспільства і їхня поява зумовлена певними природними прагненнями. З об’єднання цих самобутніх спілок, які у примітивному суспільстві є єдиними організованими групами, які виконують всі суспільні завдання, будучи одночасно господарськими, релігійними, військовими і правовими спілками, зі спільністю мови та звичаїв, – і утворюється держава. Пізніше ці завдання, писав Ерліх, «приймають на себе інші спілки, що утворюються і які вже є усвідомленими, цілеспрямованими людськими творіннями. До таких належать магістрати, держави, релігійні громади, політичні партії, суспільні групи, які прагнуть досягнути своїх цілей, громадські об’єднання і виробничі спілки у сільському господарстві, в майстернях і фабриках, промислових товариствах, спілках спеціалістів, транспортних виробництвах». Суспільство з точки зору вченого це не сукупність окремих індивідів, а сплетіння людських спілок. Тому, підкреслює він, «щоб зрозуміти витоки, розвиток і сутність права, слід, перш за все, вивчити порядок, який існує у спілках».

Право завжди соціальне. Окремий індивід розглядається правом тільки як одна ланка багатьох спілок, і право вказує йому всередині кожної спілки його місце і завдання. Правом є норми, які самі по собі формуються у суспільстві, воно твориться не тільки законами, а й громадською самодіяльністю. Водночас, він відзначав роль держави у суспільстві, стверджуючи неможливість розвитку суспільства при повній анархії. «Все стає зрозумілим тоді, – підкреслював вчений, – коли держава розуміється не як сутність, яка висить у повітрі, а як орган суспільства… Зрозуміло, що все у суспільстві належить самому суспільству; все, що у суспільстві відбувається, стосується суспільства; тому виникає потреба всім самостійним суспільним спілкам встановлювати єдину правову основу через державу». Розуміючи право набагато ширше, ніж правотворчість держави, Ерліх заперечував примус як обов’язкову і специфічну ознаку права, оскільки правопорядок, як такий, що задовольняє в цілому все суспільство, підтримується ним і без примусу, завдяки «почуттю необхідності правопорядку». Право, зазначав Ерліх, не застигла догма, а мінлива, жива сила, і те, що законодавець мав на увазі вчора, може застаріти сьогодні.

Закон, за Ерліхом, не стільки право, скільки один зі способів забезпечення права. Приписи закону тільки тоді стають нормою права у власному розуміння слова, коли вони дійсно застосовуються, фактично впорядковують суспільні відносини. Шлях від «живої» фактично діючої норми до правового установлення кодексів – дуже довгий, гадав Ерліх. Нормування за допомогою закону, а тим паче кодифікації – пізніша стадія розвитку права. Їй передує право юристів, яке спирається на рішення і прецеденти. Суддя, на його думку, повинен завжди сам відшукати норму для вирішення конкретної справи, незалежно від того, вирішує він дану справу на основі правової норми чи без такої. Вільне правознаходження суддею в момент прийняття рішення щодо конкретного випадку – кращий спосіб для вирішення проблеми правосуддя, [13, с. 140] тому, що «… особиста нота у всі часи була властива судовій практиці й у всі часи на неї необхідною мірою впливали суспільні, політичні й культурні течії». Крім того, «не можна аж ніяк заперечувати той факт, що особи, які покликані застосовувати право, діти свого народу і свого часу, будуть застосовувати право в дусі їхнього народу та їхнього часу, який є і їхнім духом, а не в дусі минулих століть згідно з намірами законодавця». Ерліх писав, що «вільне знаходження права не означає свободу суддів від закону», однак стверджував, що задача суддів і юристів не в тому, щоб логічно виводити рішення окремих випадків з розпоряджень закону. У правосудді вирішальна роль належить не «мертвим параграфам закону», а вільному слову кваліфікованих юристів. Цьому слову вирішальна роль повинна належати й у законотворчості, тому що «право юристів» завжди складається до прийняття закону, звідки ж інакше взятися життєвому закону, – звичайно ж, не з надуманої творчості депутатів парламенту.

Школа «вільного права» не дістала поширення в країнах англосаксонської системи, де судова практика могла досить оперативно реагувати на соціальні зміни без додаткового теоретичного обґрунтування. Однак вчення Євгена Ерліха вплинуло на соціологічну юриспруденцію Роско Паунда, США, а ідеї школи «вільного права» про судову правотворчість були співзвучні ідеям «реалістичної школи права».

Реалістична школа права, один з основних напрямів правознавства в США, що склалося в 20-х рр. 20 ст і істотний вплив, що надав, на подальший розвиток американської правової думки. Найбільші представники: Д. Грей, О. Горбі, Д. Франк, До. Лльовеллін, Е. Паттерсон і ін. Представники Р. ш. п., правильно констатіровав консерватизм, негнучкість, обернений в минуле традиціоналізм правової системи США, вимагаючи її модифікації і пристосування до умов, що змінюються, прийшли до помилкового заперечення принципу стабільності права і підпорядкування судді закону. З точки зору Р. ш. п. норма права – це всього лише думка законодавця про право, яке суддя може прийняти або не взяти до уваги. Всяка правова норма, чи виражена вона в законі або прецеденті, на думку «реалістів», неминуче перетворюється на щось застигле і відстаюче від життя. Право ж повинне змінюватися безперервно, що можливо в тому випадку, якщо правотворчою силою буде суд.(судовий) На думку представників Р. ш. п., право – це те, що вирішує суд.(судовий) Відповідаючи на питання, чим керується суд, виносячи ухвалу, прибічники цієї течії ділилися на дві групи; одна з них зверталася до біхевіорізму (дія зовнішніх чинників на поведінку судді), друга, – до фрейдизму (пошуки дії чинників в глибинній психології). У обох випадках основою поведінки судді, а отже, і твореного їм права, виступали виключно психологічні чинники. Р. ш. п., т. о., прийшла до вульгарного розуміння права, а її нігілістичне відношення до стабільних норм права і вимога необмеженої свободи судового розсуду, по суті, зводили нанівець принцип законності.