99.Загальна характеристика сім’ї мусульманського права.

Сім’я мусульманського права включає правові системи мусульманських країн, які сформувались на релігійних засадах ісламу. Основними джерелами мусульманського права є Коран, Суна, іджма та кійас.

Коран – священна книга ісламу та всіх мусульман, яка складається із висловлювань Аллаха пророку Магомету. У Корані поруч із загальними духовними положеннями, проповідями та обрядами містяться також і приписи нормативно-юридичного характеру (наприклад, норми щодо шлюбно-сімейних взаємин, процедура оформлення майнової спадщини і прав власності тощо).

Суна – мусульманський священний переказ, який розповідає про життя пророка Магомета, описує його вчинки, поведінку та висловлювання, які повинні бути взірцем для мусульман у повсякденному житті. Суна є збірником розповідей, які були зафіксовані людьми, що близько знали пророка Магомета. Її норми вважаються такими, що мають божественне походження, а тому є непогрішимими та вічними. Суні в ісламі надане значення джерела, що пояснює Коран і другою (після Корану) основою мусульманського права.

Іджма – це згода, досягнута всім мусульманським співтовариством (знавцями ісламу та вченими-правознавцями) про обов’язки правовірного. Вона коментує та доповнює Коран і Суну : та заповнює прогалини в релігійних нормах. У повсякденному житті правозастосувачі, утому числі й судді, використовують і посилаються саме на іджму.

Отже, норми, які сформульовані мусульманською правовою доктриною на основі іджми, становлять другу групу норм мусульманського права, що тісно взаємопов’язана з першою групою – приписами Корану та Суни.

Кійас – джерело мусульманського права, що тлумачить Коран і Суну з використанням особливого методу – судження за аналогією. Його сутність полягає в застосуванні відповідних норм, сформульованих у Корані й Суні, до інших аналогічних випадків.

Кійас набуває юридичної чинності, якщо його визнано вищим мусульманським духівництвом.

У країнах сім’ї Мусульманського права державна нормотворчість також є джерелом права, однак вона розвивається переважно на основі мусульманської правової доктрини.

Можна виділити загальні риси, що притаманні країнам мусульманського права:

1) головним творцем права є Аллах, а не суспільство чи держава. У зв’язку з цим юридичні приписи вважаються наданими раз і назавжди, в них необхідно вірити і суворо дотримуватись;

2) основними джерелами права є релігійно-етичні норми та цінності, які містяться у священних книгах (Корані та Суні);

3) особливе місце в системі джерел права належить іджмі – погодженій праці вчених юристів-теологів, що конкретизує та тлумачить Коран і Суну;

4) нормативно-правові акти держави мають другорядне значення;

5) пріоритет обов’язків правомірних мусульман перед Аллахом над їх правами.

Необхідно відзначити, що, крім зазначених спільних рис, правові системи різних мусульманських країн мають також і суттєві відмінності в структурі права, правових установах, правовій культурі, ефективності Правового регулювання тощо.

У XX ст. на розвиток права мусульманських країн почали активно впливати правові системи романо-германського та англосаксонського права. Раціоналістично налаштовані правознавці мусульманських держав уважно вивчають правові системи та досвід провідних країн романо-германської та англосаксонської правових сімей та послідовно вдосконалюють власні національні системи права. В останні десятиліття в країнах мусульманського права здійснюється систематизація законодавства, розробляються і приймаються кодекси та інші продукти діяльності держави, вдосконалюється організація та діяльність судів.