40.Приватне та публічне право.

Публічне право — підсистема права, що регулює державні, міждержавні та суспільні відносини.

Приватне право — підсистема права, що регулює майново-вартісні відносини і особисті немайнові відносини, які виникають із приводу духовних благ і пов'язані з особистістю їх учасників.

Предмет регулювання публічного права- сфера «державних справ»: сфера устрою і діяльності держави як публічної влади, усіх публічних інститутів, апарату держави, адміністративних відносин, державної служби, кримінального переслідування і відповідальності, принципів, норм і інститутів міждержавних відносин і міжнародних організацій і т.д.

Предмет регулювання приватного права- сфера «приватних справ»: сфера статусу вільної особи, приватної власності, вільних договірних відносин, спадкування, вільного переміщення товарів, послуг і фінансових коштів і т.д.

Ознаки публічного права: 1) регулює відносини між державними органами або між приватними особами і державою; 2) забезпечує публічний інтерес — акцентує увагу на заборонах, обов'язках людей (підданих) перед державою; 3) забезпечує одностороннє волевиявлення суб'єктів права; 4) припускає широку сферу розсуду; 5) містить норми загальні й безособові, що мають нормативно-орієнтувальний вплив; 6) характеризується переваженням директивно-обов'язкових норм, розрахованих на ієрархічні відносини суб'єктів і субординацію правових норм і актів; 7) широко використовує новітні технічні прийоми.

Ознаки приватного права: 1) регулює відносини приватних осіб між собою; 2) забезпечує приватний інтерес: акцентує увагу на економічній свободі, вільному самовиявленні й рівності товаровиробників, захисті власників від сваволі держави; 3) забезпечує вільне волевиявлення суб'єктів при реалізації своїх прав; 4) припускає широке використання договірної форми регулювання; 5) містить норми, які є зверненими до суб'єктивного права та забезпечують судовий захист; 6) характеризується переваженням диспозитивних норм, розрахованих на самовідповідальність за свої обов'язки та дії; 7) зберігає класичну юридичну техніку.

Метод публічного права —         Метод приватного права —імперативний                             диспозитивний

Галузі права, у яких началом є публічне право: — конституційне, — адміністративне, — кримінальне, — фінансове, — що включає бюджетне і податкове, — адміністративно-процесуальне; - кримінально-процесуальне, — міжнародне публічне, - міжнародне гуманітарне право та ін.

Галузі права, у яких началом є приватне право: — цивільне, — сімейне, - авторське, — житлове, - трудове, - цивільне процесуальне, - міжнародне приватне право та ін.

41.Соціальні норми: поняття, ознаки, види.

Соціальні норми — правила поведінки загального характеру, що складаються у відносинах між людьми в суспільстві в зв'язку з проявом їх волі (інтересу) і забезпечуються різними засобами соціального впливу.

Сутністю соціальних норм є не просто правила, тому що правила існують і в несоціальних утвореннях, таких, скажімо, як математика, граматика, техніка та ін. (технічні норми), а правила чітко вираженого соціального характеру.

Ознаки соціальних норм:

1.  Правила (масштаби, зразки, моделі) поведінки регулятивного характеру — соціально-вольові норми, що історично склалися або цілеспрямовано встановлені. Вони спрямовують поведінку людей відповідно до закладеної в нормі ідеальної моделі суспільних відносин, вносять однаковість у регулювання суспільних відносин і формують безупинно діючий механізм типових масштабів поведінки;

2. Правила поведінки загального характеру, тобто такі, що не мають конкретного адресата. Вони розраховані на те, щоб спрямовувати поведінку людей у рамках відносин даного виду; вступають у дію щораз, коли виникають відповідні суспільні відносини;

3.  Правила поведінки наказового характеру — загальнообов'язкові. Вони встановлюють заборони, дають еталони поведінки;

4.  Правила поведінки, які забезпечуються певними засобами впливу на поведінку людей (звичкою, внутрішнім переконанням, суспільним впливом, державним примусом).

Слід зазначити, що соціальні норми виникають у процесі історичного розвитку і, концентруючи досягнення людства в організації суспільного життя, передаються з покоління в покоління, тобто є спадкоємними.Класифікувати соціальні норми можна за різними критеріями.

Види соціальних норм за сферами дії:

— економічні: регулюють суспільні відносини в сфері економіки, тобто пов'язані з взаємодією форм власності, з виробництвом, розподілом і споживанням матеріальних благ;

- політичні: регулюють відносини між класами, націями, народностями; пов'язані з їх участю в боротьбі за державну владу та у її здійсненні, із взаємовідносинами держави з іншими елементами політичної системи;

• релігійні: регулюють відносини в сфері релігії та між різними релігіями, специфічні культові дії, засновані на вірі в існування Бога;

• екологічні: регулюють відносини в сфері охорони навколишнього середовища та ін.

Види соціальних норм за регулятивними особливостями:

•  норми моралі;

•  норми-звичаї;

•  норми права;

•  корпоративні норми (корпорація — лат. corporatio — співтовариство, об'єднання), тобто правила поведінки, які регулюють відносини усередині різних недержавних організацій (громадських — некомерційних і комерційних) між їх членами.

Соціальні норми утворюють єдину систему. Норми права співвідносяться із соціальними як частина з цілим, оскільки вони — важлива, але не одна лише форма регулювання суспільних відносин.

42. Суспільні відносини регулюються нормами, що забезпечують найбільш доцільне і гармонійне функціонування суспільства відповідно до потреб його розвитку. Загальні правила поведінки, що зумовлені об'єктивними закономірностями, мають загальний характер і забезпечуються різноманітними засобами соціального впливу, називають соціальними нормами. Виділяють такі види соціальних норм: норми права, моральні норми, корпоративні норми, звичаєві норми, релігійні норми та ін.

Норма права (правова норма) — це формально-обов'язкове правило поведінки загального характеру, яке встановлюється або санкціонується державою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечується її організаційною, виховною та примусовою діяльністю.

Ознаки норми права:

— норма права встановлюється або санкціонується державою і закріплюється в офіційних державних актах;

— реалізація правової норми в необхідних випадках забезпечується заходами державного примусу;

— норма права є державним регулятором суспільних відносин;

— норма права є формально визначеною, в ній однозначно закріплюються права й обов'язки учасників суспільних відносин, а також санкції, що застосовуються у разі її порушення;

— норма права має загальний характер: адресована невизначеному колу суб'єктів, регулює групу кількісно невизначених суспільних відносин.

Види норм права:

1. За галузевою належністю виділяють норми конституційного, цивільного, адміністративного, кримінального права тощо.

2. За формою виразу припису правові норми поділяють на ті, що зобов'язують (встановлюють обов'язок здійснення активних дій), ті, що забороняють (встановлюють заборону дії) та ті, що уповноважують (надають права).

3. За способом встановлення правил поведінки норми права поділяють на імперативні (формулюють певне правило поведінки, виключають будь-який вибір, і диспозитивні (дають можливість суб'єктам самим визначати конкретний зміст своїх прав і обов'язків).

4. Залежно від характеру правовідносин, що врегульовуються правовими нормами, розрізняють норми матеріального і норми процесуального права.

5. За часом дії — постійні та тимчасові.

6. За суб'єктами правотворчості: норми органів законодавчої, виконавчої та судової влади, місцевого самоврядування або всього народу.

Серед усіх соціальних норм найбільш поширеними і значущими для суспільства є норми права і норми моралі. Вони взаємодіють у процесі соціального регулювання, їх вимоги багато у чому співпадають: що забороняє або дозволяє право, те саме засуджує або заохочує мораль.

Взаємодія права і моралі в суспільстві — це складний та багатогранний процес. Активно впливаючи на мораль, право сприяє глиб­шому її втіленню у свідомості членів суспільства, одночасно під впливом моральних вимог право постійно збагачується, зростає його роль як соціального регулятора суспільних відносин.

Право і мораль — це засоби соціального нормативного регулювання, що взаємно доповнюють один одного, вони мають спільні риси, а саме:

1) є різновидами соціальних норм;

2) мають спільну мету — упорядкування суспільних відносин, встановлення і підтримання порядку в суспільстві;

3) мають однакове функціональне призначення — формувати правила поведінки людей у суспільстві, впливати на їх поведінку, регулювати відносини між ними;

4) є правилами поведінки загального характеру;

5) обумовлені матеріальним і духовним розвитком суспільства, прихильністю людей до ідеалів свободи і справедливості;

6) певним чином встановлюються, закріплюються та гарантуються. Водночас норми права і норми моралі мають відмінні ознаки:

1) за походженням — норми права встановлюються, санкціонуються або визнаються державою, а норми моралі формуються поступово у свідомості людей, на основі їх уявлень про добро і зло, справедливе і несправедливе тощо;

2) за формою зовнішнього виразу — норми права закріплюються у нормативноправових актах (законах, указах, постановах), а норми моралі, як правило, не мають письмової форми і виступають у формі суспільної думки, у вигляді понять, ідей, принципів тощо;

3) за сферою дії — норми права регулюють найбільш важливі суспільні відносини, які піддаються правовому впливу, а норми моралі регулюють практично всі суспільні відносини;

4) за ступенем деталізації — норми права є деталізованими правилами про належну, бажану і заборонену поведінку, а норми моралі не містять точних правил і мають більш абстрактний характер;

5) за способом забезпечення — норми права забезпечуються, охороняються і захищаються примусовою силою держави, а норми моралі забезпечуються внутрішнім переконанням та силою громадського впливу (осудом чи схваленням).

Отже, мораль є опорою права, за допомогою її норм держава утверджує прогресивні норми моралі, які, в свою чергу, сприяють змі­цненню морального авторитету права, і тим самим відбувається вдосконалення як норм моралі, так і норм права.

43.44. Уявлення про норму права навряд чи можуть бути повними, якщо не розглянути її структуру. До того ж, це питання є одним із дискусійних в юридичній науці.

Під структурою норми права розуміють її будову, внутрішній устрій, і в найбільш загальному вигляді норму права можна представити формулою

Тому найпоширенішою є ідея про трьохелементну конструкцію норми права. Ця позиція випливає з того, що норма права повинна:

• встановлювати певне правило поведінки шляхом закріплення прав і обов'язків суб'єктів;

• визначати умови, за яких суб'єкти можуть реалізовувати ці права й обов'язки;

• закріпити певні засоби забезпечення приписів, що в ній містяться.

Відповідно до цього, норма права логічно складається з трьох елементів: гіпотези, диспозиції та санкції.

Гіпотеза — це частина норми права, в якій визначаються умови, за яких настає чинність правил, що встановлені у диспозиції. Завдяки гіпотезі, абстрактний варіант поведінки "прив'язується" до конкретної життєвої ситуації, до конкретної особи. Призначення гіпотези — визначити сферу та межі регулятивної дії диспозиції та норми права в цілому.

Види гіпотез:

1. За ступенем визначеності:

• визначена — вичерпно визначає ті умови, за наявності яких набуває чинності правило поведінки, що міститься у диспозиції норми права;

• відносно визначена — обмежує умови застосування норми права певним колом формальних ознак.

2. За формою вираження:

• абстрактні — умови застосування норми визначаються загальними родовими ознаками, що надає можливість охопити та врегулювати значну кількість однорідних випадків;

• казуальні — визначаються умови дії норми, за використання більш вузьких, спеціальних родових ознак, тому норма права поширюється на більш обмежене коло випадків.

3. За складом:

• прості — містять одну обставину, необхідну для дії правової норми;

• складні — містять дві або більше обов'язкових обставин, з якими пов'язується дія правової норми;

• альтернативні — чинність норми права визначається залежно від однієї або кількох фактичних обставин (умов) і для настання правових наслідків досить наявності однієї з цих обставин.

Диспозиція — це частина норми права, в якій у вигляді владного припису визначається те чи інше правило поведінки (що повинен робити або, навпаки, не робити суб'єкт) за наявності умов, передбачених гіпотезою цієї норми.

Види диспозицій:

1. За ступенем визначеності:

• визначені — закріплюють однозначне правило поведінки, тобто учасники відносин позбавлені можливості для вибору іншої поведінки;

• не повністю визначені — вказують лише на загальні ознаки поведінки, у межах яких суб'єкти уточнюють свої права та обов'язки самостійно;

• відносно визначені — вказують на права й обов'язки суб'єктів, але надають можливості для їх уточнення залежно від конкретних обставин;

• альтернативні - вказують на настання декількох правових наслідків, але передбачають настання лише одного з них.

2. За способом викладення:

• прості — правило поведінки визначається у загальному вигляді без деталізації його ознак;

• описові — правило поведінки закріплюється повно, з деталізацією його ознак; чітко визначаються права та обов'язки учасників відносин;

• бланкетні — закріплюються лише загальні (основні) ознаки правила поведінки, а для встановлення ознак, яких бракує, слід звертатися до норм іншого нормативного акта іншої галузі права;

• відсильні — аналогічні бланкетним з тією різницею, що для встановлення ознак, яких бракує, слід звертатися до інших частин такої норми або до інших норм цієї ж галузі права.

3.3а складом:

• прості — містять одне правило поведінки;

• складні — містять два або більше обов'язкових правил поведінки;

• альтернативні — містять декілька правил поведінки, суб'єкт може виконувати будь-яке з них.

Санкція — це частина норми права, яка містить вказівки щодо юридичних наслідків порушення (або виконання) правила, зафіксованого в диспозиції. Мета санкцій — створення тих чи інших несприятливих наслідків для правопорушника або заохочувальних наслідків для суб'єктів, що виконують владний припис.

Види санкцій:

За ступенем визначеності:

• абсолютно визначені — чітко визначають вид та міру юридичної відповідальності;

• відносно визначені — межі юридичної відповідальності визначаються від мінімальної до максимальної або тільки до максимальної;

• альтернативні — вказують на декілька можливих засобів впливу на правопорушника, а доцільність застосування конкретного засобу визначається правозастосовчим органом з огляду на особливості конкретної справи;

• посилкові — містять вказівки на санкції інших норм, до яких слід звертатися для визначення конкретного засобу впливу.

За характером наслідків: кримінальні (штрафні); правовідновлювальні (компенсаційні); заохочувальні.

За галузями права: кримінально-правові; адміністративно-правові; цивільно-правові; дисциплінарні.

В юридичній літературі наголошується, що трьохелементна структура є однією з ознак, що відрізняє норму права від інших соціальних норм і без якої норма права перестає бути сама собою.

45. Розмаїття суспільних відносин обумовлює той факт, що правові норми досить різноманітні. Щоб визначити загальні й відмінні риси цих норм, їхнє місце і функціональну роль, необхідно їх вірно класифікувати. Науково обґрунтована класифікація правових норм дозволяє: по-перше, чітко визначити місце кожного виду норм у системі діючого в державі права; по-друге, краще усвідомити функції правових норм і їхню роль у механізмі правового регулювання; по-третє, визначити шляхи підвищення ефективності правових норм; по-четверте, удосконалити правотворчу і правозастосовчу діяльність державних органів.

Наукова і практична цінність класифікації правових норм залежить від обґрунтованого вибору її критеріїв. Підстави класифікації можуть бути різними.

1. За суб’єктами правотворчості розрізняють норми, що виходять від держави і безпосередньо від громадянського суспільства. У першому випадку це норми органів державної влади, у другому — норми приймаються безпосередньо населенням на референдумі.

Норми державної влади розрізняють за юридичною силою (норми вищих представницьких органів законодавчої влади, норми органів виконавчої влади та ін.).

2. За функціональною роллю в механізмі правового регулювання норми права можна поділити на установчі, регулятивні (норми — правила поведінки), охоронні (норми — охоронці порядку), забезпечувальні (норми-гарантії), декларативні (норми-оголошення), дефінітивні (норми-визначення), колізійні (норми-арбітри), оперативні (норми-інструменти).

3. За предметом правового регулювання розрізняються норми конституційної, цивільної, кримінальної, адміністративної, трудової та інших галузей права. Галузеві норми можуть поділятися на матеріальні і процесуальні. Перші є правилами поведінки суб’єктів, другі містять розпорядження, що встановлюють процедуру реалізації або охорони цих правил.

4. За методом правового регулювання виділяються імперативні, диспозитивні, рекомендаційні та заохочувальні норми. Імперативні норми мають суворий, владно-категоричний характер, що не допускає відхилення в регульованій поведінці. Це, як правило, норми адміністративного, кримінального, конституційного права. Диспозитивним нормам притаманний автономний характер, що дозволяє сторонам (учасникам) самим домовитися з питань реалізації суб’єктивних прав і обов’язків. Вони регулюють переважно цивільно-правові або шлюбно-сімейні відносини. Рекомендаційні норми звичайно адресуються недержавним підприємствам, установлюють варіант бажаного для держави поводження. Заохочувальні норми стимулюють суспільно корисну поведінку.

5. За сферою дії виділяються норми загальної дії, норми обмеженої дії і локальні норми. Норми загальної дії поширюються на всіх громадян і функціонують на всій території держави. Норми обмеженої дії — це загальні розпорядження, реалізації яких пов’язуються з певними просторовими, суб’єктними, часовими і ситуаційними факторами. Локальні норми діють у межах окремої державної, громадської організації або їх структурних підрозділах.

6. Норми права класифікуються також за часом дії (постійні й тимчасові), по колу осіб (чи поширюються на усіх, хто підпадає під їхню дію, чи на чітко визначену групу суб’єктів: військовослужбовців, пенсіонерів тощо).

46. За повнотою викладу норм права в статтях нормативно-правових актів розрізняють форми (способи):

— повну (пряму),

— відсильну,

— бланкетну.

Повна

У статті містяться всі необхідні елементи норми права без посилань до інших статей. Наприклад, у ст. 99 Житлового кодексу України зазначено: у разі припинення дії договору наймання житлового приміщення (одночасно припиняється дія договору піднаймання), піднаймач і члени його сім'ї (а також тимчасові мешканці) зобов'язані негайно звільнити приміщення, що займають. У разі відмови вони підлягають виселенню в судовому порядку, а з будинків, що погрожують обвалом, - в адміністративному порядку.

Відсильна

У статті містяться не всі елементи норми права, але є посилання до інших статей цього акта, якщо є недостатні відомості. Наприклад, ст. 138 "Оголошення розшуку обвинуваченого" Кримінально-процесуального кодексу України говорить: Якщо місце перебування особи, щодо якого винесена постанова про притягнення його у справі як звинувачуваного, не встановлено, слідчий оголошує розшук. За наявності підстав, передбачених у ст. 155 цього Кодексу, слідчий може вибрати у відношенні до розшукуваного обвинуваченого запобіжний захід у вигляді утримання під вартою.

Бланкетна

У статті міститься посилання не на якесь конкретне нормативне розпорядження даного закону, а на інший нормативний акт. Такого роду стаття є "бланком", що заповнюється іншим законом, джерелом права. Наприклад, у ст. 2 Закону України "Про заставу" зазначається: відносини застави, не передбачені цим законом, регулюються іншими актами законодавства України. Якими актами? Про це в ст. 2 конкретно не сказано, і у загальний "бланкетний" спосіб передбачена можливість регулювання заставних відносин іншими актами законодавства України. Виходячи з форм викладу правових норм у статтях нормативно-правових актів їх класифікують як повні, відсильні, блан-кетні.

Форми (способи) викладу норм права в статтях нормативно-правових актів за рівнем узагальнення:

- казуїстична - зміст норми розкривається індивідуалізованими поняттями, через певні факти, випадки, ознаки та ін.;

- абстрактна - зміст норми розкривається через загальні, абстрактні, не індивідуалізовані поняття.

В широкому розумінні система корпоративних норм утворює корпоративне право. Вузьке розуміння використовується в правових системах англо-аме-риканського типу. Корпоративне право там прирівнюється до акціонерного права, тобто системи правил поведінки, які регулюють відносини, що складаються усередині акціонерного товариства - підприємства, статутний капітал якого поділений на рівні частини. Це пояснюється домінуванням акціонерних товариств над підприємствами, основаними на державній формі власності, а також над підприємствами, основаними на приватній (індивідуальної) власності.

Регламент (фр. reglement, лат. regula - правило).

Колізійні норми складають зміст так званого колізійного права - загальної процесуальної галузі, яка формується у рамках публічного права Колізійне право - сукупність норм, що вирішують відповідні неузгодженості (конфлікти) між чинними нормативними актами, їх суперечності стосовно одного й того ж предмета регулювання. Вирішити колізії можна різними способами: прийняттям нового акта, скасуванням старого акта, внесенням змін до чинного акта, систематизацією (кодифікацією) законодавства, тлумаченням, роботою конституційних та інших судів, переговорами через погоджувальні комісії та ін.

47. Правова система суспільства - комплекс взаємопов'язаних, взаємоузгодження, та взаємозалежних між собою правових явищ і процесів, що розвиваються системно, циклічно та послідовно, а також правових інститутів, які здійснюють управлінський вплив на суспільні відносини у відповідності з чітко визначеною процедурою.

На нашу думку, основними ознаками правової системи суспільства є:

- системність - із самого визначення "системи" ми розуміємо, що мається на увазі певне коло правових явищ і процесів, які до того ж пов'язані між собою певними зв'язками;

- циклічність функціонування передбачає те, що у правовій системі, в процесі регуляції, охорони та захисту суспільних відносин, взаємодія елементів відбувається за принципом "отриманий результат тягне за собою певні зміни, які в свою чергу створюють підстави для досягнення якісно нового результату", іншими словами, відбувається постійне вдосконалення системи;

- послідовність розвитку правових процесів у системі-це визначений на основі здобутого досвіду та зумовлений необхідністю процесів регулювання та охорони суспільних відносин у різних умовах порядок переходу від одних елементів правової системи суспільства до інших;

- поєднання статики і динаміки можна визначити із двох характерних взаємопов'язаних блоків елементів правової системи суспільства: постійних (система права, система законодавства, правова культура та ін.) і змінних (правовідносини, правотворчість, право реалізація та ін.);

- інтегративність правової системи можна розглядати у двох значеннях:

o внутрішній аспект - це глибокі взаємозалежні зв'язки між елементами правової системи суспільства, які забезпечують її існування як цілісної структури;

o зовнішній аспект - можливість правової системи, наприклад певної держави, "зближатись" з метою взаємопроникнення з правовою системою іншої держави, результатом чого є виникнення нового утворення, яке органічно поєднує у собі елементи та властивості обох правових систем. Географія регулювання таких утворень збільшується, взаємозв'язки держав у сфері регуляції, охорони та захисту суспільних відносин - спрощуються;

- чіткість - забезпечується тим, що правова система структурована, тобто в ній визначені конкретні елементи, що і забезпечують її функціонування;

Розпочнемо із постійних елементів. Вони являють собою, так званий, невід'ємний каркас, який завжди є і від якого залежить функціонування та розвиток змінних елементів.

Система права - це об'єктивно зумовлена внутрішня організація права певного суспільства, що полягає в єдності та узгодженості всіх норм права, їх розподілі (диференціації) за галузями, підгалузями та інститутами.

Система законодавства - цілісна сукупність усіх упорядкованих певним чином нормативно-правових актів, що являє собою зовнішній вираз системи права.

Правові принципи - об'єктивно властиві праву відправні начала, незаперечні вимоги (позитивні зобов'язання), що висуваються до учасників суспільних відносин із метою гармонічного поєднання індивідуальних, групових і суспільних інтересів, іншими словами, це своєрідна система координат, у межах якої розвивається право, і одночасно вектор, що визначає напрямок його розвитку.

Правова культура - різновид загальної культури, який становить систему цінностей, що досягнуті людством у галузі права і стосується правової реальності даного суспільства. Правова культура поєднує соціальні ідеали і практику, моральні та правові цінності з практично корисною діяльністю по втіленню в життя вимог законності.

Правова свідомість - форма суспільної свідомості, яка відображає ставлення соціальних суб'єктів до чинних норм права та правових явищ. Правосвідомість складається з певних елементів: ідеологічних (система правових принципів, ідей, теорій, які відбивають теоретичне (наукове) відношення суспільства до права), психічних (утворюються стихійно на основі (безпосереднього відображення суб'єктами правових відносин у вигляді суспільної думки, переживань, почуттів, емоцій) та поведінкових (мотиви правової поведінки, правові установки)). Правосвідомість-це система понять, поглядів, уявлень та почуттів людей (колективів, суспільства в цілому), відносно правопорядку діючого і бажаного.

Юридичні установи - це такі органи, організації, установи, посадові особи державного та недержавного походження, які займаються правотворчою, правозастосовною або правоохоронною діяльністю. Юридичні установи, що здійснюють правореалізаційну функцію, зазвичай, це органи державної влади та місцевого самоврядування, які уповноважені чи зобов'язані у своїй повсякденній діяльності доводити до виконання правові приписи.

Юридична (законодавча, нормотворча) техніка - сукупність правил та прийомів підготовки, формування та опублікування нормативних правових актів.

Юридичні терміни - це слова або словосполучення, які достатньо чітко позначають визначені правові поняття.

Правова політика - система (комплекс) заходів, які здійснюються органами законодавчої, виконавчої та судової гілок влади у правовій сфері. Це - стратегія і тактика, засади, принципи діяльності держави в галузі правотворчості, реалізації та охорони права. В якомусь розумінні правову політику можна віднести і до організаційного аспекту, оскільки остання певним чином організує діяльність держави у сфері правового регулювання.

Особливим або специфічним постійним елементом правової системи с суб'єкт права тобто фізичні або юридичні особи, які є учасниками державно-правових чи правових процесів, які мають місце у правовій системі будь-якої держави. Без людського фактору не відбудеться прийняття нормативно-правового акту, він не буде звернений до виконання. Саме особа наділена такими правовими категоріями як правова культура, правова свідомість. Людина визначає яку юридичну техніку використовувати, які юридичні терміни вживати. Тобто всі правові явища і процеси, що відбуваються у суспільстві тим чи іншим чином пов'язані з людиною. Ми пропонуємо визнати "суб'єкта права" як постійний (основоположний) елемент правової системи суспільства.

Якщо звернутися до змінних елементів правової системи, то, перш за все, необхідно визначити, що вони уособлюють собою безперервний постійно змінюваний процес руху правових явищ. Ґрунтуючись на постійних елементах, адже саме вони забезпечують офіційний характер змінних елементів, останні є тією рушійною силою, яка вказує органам державної влади та місцевого самоврядування напрям майбутньої роботи по вдосконаленню цих процесів.

До змінних елементів, правової системи суспільства ми віднесли:

Правотворчість - це форма владної діяльності держави, а в окремих випадках-безпосередньо народу, спрямована на утворення чи санкціонування нормативно-правових актів, за допомогою яких в діючу систему права запроваджуються нові, змінюються чи скасовуються існуючі норми права.

Правові відносини (правовідносини) - це специфічні суспільні від-посини, що виникають на підставі норм права, учасники яких є носіями суб'єктивних прав та юридичних обов'язків,

Правореалізацію - це втілення розпоряджень правових норм у правомірній поведінці суб'єктів права тобто в їх практичній діяльності.

Юридичну практика - це діяльність та накопичений в результаті цього досвід компетентних органів, посадових осіб та громадян по виданню та реалізації юридичних норм.

48. Система права - це об'єктивно існуюче внутрішнє структурну єдність усієї сукупності норм національного права, а також об'єднують ці норми інститутів, підгалузей і галузей права. Системність у побудові права означає, що всі правові норми перебувають між собою у певному зв'язку, яка у свою чергу, передбачає відсутність протиріч і відсутність неузгоджених елементів. Від ступеня узгодженості норм, інститутів і галузей права напряму залежать його соціальна віддача та ефективність. Тому погано «вписаний»в систему права нормативно-правовий акт буде не просто сидіти склавши руки, але навіть здатний надати руйнівну дію на правовий механізм в цілому.

Слід особливо підкреслити об'єктивний характер системи права, оскільки об'єктивної, яка залежить насамперед від певних незмінних факторів (цивілізаційної приналежності, історичної традиції, культури, способу життя людей), є сама логіка взаємозв'язку між нормами, а суб'єктивний фактор (воля законодавця) змушений в кінцевому підсумку підкорятися існуючої системної парадигмі.

Отже, правові норми об'єднуються в більш широкі конгломерати.

У системі права норми права існують не розрізнено, а шикуються в утворення більш високого порядку - інститути права.

Правовий інститут - це центральний елемент системи права, що складається із сукупності правових норм, що регулюють однорідну групу суспільних відносин. Йому властива однорідність фактичного змісту, юридична єдність правових норм, нормативна відокремленість і повнота регульованих відносин.

Правовий інститут покликаний забезпечити беспробельность регульованих ним відносин. З цієї причини будь-якого інституту права виконує властиву тільки йому регулятивну завдання і не входить в колізію з іншими структурними елементами системи права.

За своїм змістом інститути права бувають прості і складні.

Простий інститут містить правові норми тільки однієї галузі права. Наприклад, інститут укладання шлюбу, інститут аліментних зобов'язань в сімейному праві, інститут поруки, позовної давності у цивільному праві, інститут злочину, покарання, необхідної оборони в кримінальному праві.

Складний інститутявляє собою сукупність норм з різних галузей права, які регулюють споріднені і взаємопов'язані відносини. Наприклад, інститут власності є одночасно предметом регулювання конституційного, адміністративного, цивільного, сімейного та інших галузей права. У рамках складного інституту виділяються так звані субінститутами. Так, інститут ренти включає в себе субінститутами - постійна рента, довічна рента, довічне утримання з коштом.

Інститути права можна також розділити на матеріальні і процесуальні, регулятивні та охоронні. Підгалузь права - це об'єднання кількох інститутів однієї галузі права. Лише великі і складні за своїм складом галузі права включають не тільки інститути права, а й підгалузі права. Наприклад, до складу конституційного права входять такі підгалузі, як муніципальне, виборчого, парламентська право. У цивільному праві можна виділити підгалузі авторського, винахідницького, зобов'язального, спадкового права і т.д., у фінансовому праві - бюджетне і податкове. На відміну від правового інституту, підгалузь права не є обов'язковою складовою кожної галузі права. Так, процесуальні галузі права, сімейне, земельне та деякі інші галузі не мають підгалузей.

Галузь права - це головний елемент системи права, що об'єднує взаємопов'язані між собою інститути права, що регулюють якісно однорідну область суспільних відносин.

Галузь права - це відносно замкнена підсистема, це сукупність правових норм, що регулюють якісно своєрідну галузь правовідносин (майнових, трудових, сімейних). У ній можна виділити загальну і особливу частини. Інститутизагальній частині містять норми права, дія яких поширюється на всі відносини, що регулюються даною галуззю. В інститутах особливої частини інститути загальної частини знаходять конкретизацію.

49. Система законодавства - це впорядкована безліч всіх діючих нормативно-правових актів даної держави.

У системі законодавства тих або інших держав можна розрізняти, наприклад:

- галузеве законодавство, тобто однойменне з галузями права, що збігає з ними по предметі правового регулювання, наприклад, карне, трудове й т.д.:

- комплексне законодавство, тобто таке, котре містить норми різних галузей права: карного, адміністративного, цивільного, наприклад, екологічне законодавство;

- загальфедеральне законодавство й законодавство суб'єктів федерації (у федераціях);

- законодавство автономії (якщо вищий представницький орган автономії вправі приймати закони);

- конституційне й інше законодавство, закони й підзаконні акти (по юридичній чинності).

Структура системи законодавства - це внутрішній підрозділ законодавства на відносно відособлені групи нормативно-правових актів.

Структура системи законодавства (її внутрішня будова):

-галузева («горизонтальна») - галузеве законодавство (трудове, цивільне, карне й т.д. законодавство ),тобто в системі законодавства підсистеми нормативних актів розрізняються по предметі правового регулювання (наприклад, предмет регулювання трудового законодавства - трудові відносини, а також відносини , тісно пов'язані із трудовими);

-ієрархічна («вертикальна») - закони й підзаконні акти, тобто в системі законодавства підсистеми нормативних актів (закони, підзаконні акти) розрізняються по юридичній чинності.

Різновидом ієрархічної структури є ієрархічна структура законодавства у федеративній державі, т.зв. «федеративна структура законодавства» - федеральне законодавство й законодавство суб'єктів федерації.

Система права і система законодавства співвідносяться як зміст і форма; вплив і залежність між ними є взаємними. Законодавство держави - форма життя "законодавчого права", тобто права, що сформувалося в суспільстві і сформульоване (санкціоноване і деталізоване) вищим законодавчим органом держави. Якщо поняття системи права характеризує сутнісну внутрішню сторону права - його зміст, то поняття системи законодавства відображає основну зовнішню сторону права.

Існування права у формі закону, а системи права у формі законодавства в більшості сучасних держав світу (особливо континентальної Європи) є пріоритетним, але не універсальним. Формами права є не лише законодавчі акти і ратифіковані міжнародні договори, але й інші нормативно-правові акти держави (підзаконні акти): президента, уряду, органів місцевого самоврядування, підприємств, організацій, установ. Право має й інші форми вираження - правовий (судовий і адміністративний) прецедент, правовий звичай, нормативно-правовий договір (поза законодавчим правом). Поза формами права (природні права людини, правовідносини, правосвідомість) воно існує настільки, наскільки набуло міри, стало нормованим, оскільки право не може бути ненормативним. Отже, система права має більш широку адекватну їй форму вираження, ніж система законодавства.

Відмінності між національною системою права і національною системою законодавства:

Система права:

1) невидима, оскільки відображає внутрішню будову права;

2) динамічна;

3) становить систему норм, логічно поділених залежно від предмета і методу правового регулювання на галузі, підгалузі, інститути права;

4) формується об'єктивно відповідно до існуючих суспільних відносин;.

5) відсутня юридична чинність нормативно-правового матеріалу;

6) має лише галузеву, горизонтальну будову;

7) первинним елементом галузі права є норма права;

8) усі галузі права мають свої предмет і метод правового регулювання, де метод є визначальним;

9) включає норми права, вміщені не тільки в законах, айв інших джерелах права (правових звичаях, правових прецедентах, нормативних договорах та ін.).

Система законодавства:

1) видима, зовнішня форма вираження і закріплення системи правових норм;

2) статична система;

3) становить систему законодавчих актів, що складаються з нормативних приписів, поділених залежно від предмета регулювання за галузями і інститутами законодавства;

4) є суб'єктивно-об'єктивним явищем, оскільки виникає в результаті цілеспрямованої діяльності уповноважених суб'єктів (парламенту чи безпосередньо народу) і тому включає, окрім об'єктивного" ще і суб'єктивний момент;

5) існує юридична сила законодавчих актів (конституція володіє вищою юридичною силою стосовно кодексів, кодекси - стосовно звичайних законів і т. д.);

6) має як горизонтальну (галузеву), так і вертикальну (ієрархічну) будову - залежно від форми устрою держави;

7) первинним елементом законодавчого акта (як і галузі законодавства) є нормативний припис, що служить формою вираження норми права й укладений у статті акта;

8) у ряді галузей законодавства є лише предмет правового регулювання, а метод відсутній;

9) включає норми права, виражені в нормативних приписах законодавчих актів, що укладені в статті нормативного акта.

50.51. Правотворчість — це діяльність компетентних державних органів, уповноважених державою громадських об'єднань, трудових колективів або (у передбачених законом випадках) всього народу чи його територіальних спільнот зі встановлення (санкціонування), зміни чи скасування юридичних норм.

Ознаки правотворчості:

• здійснюється безпосередньо державою чи за її делегуванням іншими суб'єктами;

• полягає в утворенні нових норм права чи зміні або скасуванні наявних;

• отримує завершення в письмовому документі — нормативно-правовому акті;

• здійснюється відповідно до правових регламентів;

• має конкретно-цільову та організаційну спрямованість. Виділяють дві групи принципів правотворчості:

1. Загальні, тобто основоположні вимоги (положення), що виражають її сутність:

• гуманізм — формування нормативно-правових актів на основі загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини;

• демократизм — участь народу у правотворчому процесі;

• гласність — відкритість правотворчості для широкої громадськості, вільне та відкрите обговорення проектів нормативно-правових актів;

• законність — правотворча діяльність повинна здійснюватись згідно з конституцією та чинними законами держави, з дотриманням установленого порядку підготовки, прийняття та опублікування нормативно-правових актів;

• науковість — ефективне використання у правотворчості найновіших досягнень науки (насамперед юридичної); проведення незалежної наукової експертизи;

• системність — суворе врахування системи права і законодавства, узгодження з ним інших нормативно-правових актів.

2. Спеціальні, притаманні такій формі державної діяльності, яка базується на зазначених вище загальних принципах:

• своєчасність — правильне визначення часу підготовки та прийняття актів, врахування ступеня зрілості регульованих суспільних відносин;

• поєднання динамізму та стабільності;

• плановість — чіткий розподіл правотворчої роботи за предметом, етапами, часом;

• професіоналізм — участь у правотворчій діяльності професійно підготовлених, компетентних, кваліфікованих спеціалістів;

• техніко-юридична відокремленість;

• врахування місцевого досвіду. Основними функціями правотворчості вважають:

• первинне регулювання суспільних відносин — діє тоді, коли суспільні відносини раніше не регулювалися і вперше виникла необхідність у їх урегулюванні;

• оновлення правового матеріалу — передбачає заміну тих законів, які застаріли і не відповідають потребам суспільного розвитку;

• заповнення прогалин у праві, тобто заповнення цілковитої чи часткової відсутності в чинних нормативних актах необхідних норм права;

• упорядкування нормативно-правового матеріалу, тобто систематизація законодавства (наприклад, шляхом його кодифікації або консолідації).

Правотворчість здійснюється двома соціальними інститутами:

• державою (державними органами та їх посадовими особами);

• громадянським суспільством та його суб'єктами. Види правотворчості держави:

1. За юридичною силою актів:

• законодавча діяльність — діяльність законодавчого органу держави щодо підготовки та прийняття законодавчих актів;

• підзаконна правотворча діяльність — з підготовки та прийняття підзаконних нормативних актів (постанов уряду, указів голови держави тощо).

2. За формою участі держави у правотворчості:

• безпосередня правотворчість — видання нормативно-правових актів органами держави та уповноваженими на це посадовими особами;

• санкціонована правотворчість — санкціонування актів, прийнятих суспільними організаціями, або попередній дозвіл на їх видання;

• спільна правотворчість (нормативне погодження);

• делегована правотворчість, тобто делегування правотворчих повноважень вищого органу держави органу нижчого рівня.

3. За функціональним призначенням:

• поточна правотворчість, пов'язана з первинним регулюванням суспільних відносин, оновленням норм права та надолуженням прогалин;

• систематизаційна, головним чином, кодифікаційна правотворчість.

Види правотворчості громадянського суспільства:

1. Безпосередня правотворчість народу — референдум.

2. Правотворчість органів місцевого самоврядування; об'єднань громадян; комерційних організацій; трудових колективів.

52. Джерело (форма) права — це способи зовнішнього вираження і закріплення норм права, що виходять від держави і які мають загальнообов'язкове значення.

Основні джерела (форми) права:

1) правовий звичай;

2) правовий (судовий, адміністративний) прецедент;

3) нормативноправовий договір;

4) нормативноправовий акт.

Правовий звичай — це історично обумовлене, неписане, стихійно сформоване, стійке правило поведінки людей, що ввійшло у звичку, завдяки багаторазовому застосуванню протягом тривалого часу, яке санкціонується і забезпечується державою.

У правових системах більшості сучасних країн правовий звичай втратив характер самостійного джерела права і відіграє незначну роль, здебільшого він служить врахуванню особливостей суспільних відносин в конкретних місцевостях чи в конкретних галузях діяльності.

Визнається правовий звичай і в правовій системі України. На сьогодні Конституція України не закріплює правовий звичай як джерело права, але не зважаючи на це, окремі законодавчі акти містять такі норми. Наприклад, у ст. 7 Цивільного Кодексу України передба­чається, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема, звичаєм ділового обороту.

Особливістю правового звичаю є те, що закон, в якому він згадується, надає йому статусу норм права, але не розкриває його змісту. З цього випливає, що на відміну від інших норм права ті, які виражені в санкціонованих звичаях, не мають здебільшого текстуального закрі­плення в статтях відповідного закону.

Держава санкціонує лише ті звичаї, що не суперечать її політиці, загальнолюдським правам і свободам, моральним засадам суспільства.

З вдосконаленням системи законодавства, за деяким винятком, сфера використання звичаїв може звужуватись.

Правовий прецедент в перекладі з латинської мови означає той, що йде попереду, тобто це те, що мало місце раніше і може бути прикладом для подібних дій надалі.

Іншими словами, правовий прецедент — це рішення компетентного державного органу щодо конкретної юридичної справи, якому надається формальна обов'язковість при вирішенні подібних справ у майбутньому.

Правовий прецедент застосовується тоді, коли мають місце прогалини у правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин, тобто офіційного формулювання правових норм.

Видами правових прецедентів є судовий і адміністративний прецеденти.

Нормативноправовий договір — це письмова угода, в якій правила поведінки загального характеру встановлюються за взаємною згодою двох і більше суб'єктів правових відносин і забезпечується державою.

Для нормативноправового договору притаманні наступні ознаки:

1) нормативноправовий договір — це документ, який закріплює волевиявлення сторін з приводу прав і обов'язків, встановлює порядок його реалізації, а також взаємну відповідальність за невиконання або неналежне виконання добровільно прийнятих на себе зобов'язань;2) договір з нормативним змістом завжди містить загальні правила поведінки і не має персоніфікованого характеру;

3) суб'єктом договору завжди є суб'єкт публічноправових відносин, і перш за все той, що має владні повноваження. Від того яке місце займає суб'єкт договору у механізмі держави залежить юридична сила договору, тобто чим вище місце суб'єкта, тим більша сила договору;

4) змістом нормативноправового договору є норми права, що виникають у результаті згоди сторін та регулюють взаємні інтереси суб'єктів договору (нормицілі, норминаміри, нормиузгодження, нормиутримання тощо). Зміст договору не може суперечити конституції та чинному законодавству;

5) нормативноправовий договір має тривалий строк дії, він набирає чинності лише після проведення відповідної процедури (ра­тифікації, підписання тощо);

6) норми, які містяться у нормативноправовому договорі, є загальнообов'язковими до виконання, вони забезпечуються гарантіями держави та її органами шляхом застосування різних форм і методів, у тому числі й державним примусом;

7) нормативноправовий договір є частиною національного законодавства і може бути підставою для укладання інших правових актів.

Нормативноправові договори, як джерело права, можуть належати до різних галузей права (конституційне, міжнародне, цивільне, трудове право тощо), проте вони не можуть бути застосовані у всіх формах суспільних відносин, а також у процесі регулювання відносин між фізичними особами.

Нормативноправовий акт — це офіційний письмовий документ, прийнятий у встановленому законом порядку і формі уповно­важеними на те суб'єктами правотворчості, який закріплює правило поведінки загального характеру, що забезпечується державою.

Нормативноправові акти мають певні переваги перед іншими джерелами права, для них характерні такі ознаки. Вони:1) завжди містять загальні приписи, тобто правові норми, які поширюються на певний вид суспільних відносин;

2) приймаються тільки чітко визначеними правотворчими суб'єктами і в межах їх компетенції;3) приймаються з дотриманням певної юридичної процедури;

4) ухвалюються суб'єктами правотворчості у формах, визначених для кожного з них Конституцією і законами України;5) є обов'язковими для виконання, забезпечуються системою державних гарантій, у тому числі й примусовими засобами;

6) діють в часі, протягом якого нормативноправовий акт має юридичну силу, просторі, на який поширюється чинність норматив­ноправового акту та за колом осіб, які підпадають під вплив нормативноправового акту і на основі його набирають суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

До нормативноправових актів, як офіційно письмового документа ставляться відповідні вимоги, а саме:

1) структура нормативноправового акта повинна включати назву, преамбулу, розділи, глави, статті, пункти, підпункти статей, дату і місце його прийняття, а також підпис відповідної посадової особи;

2) нормативноправові акти підлягають обов'язковій державній реєстрації та обліку. З цією метою в Україні створено Єдиний державний реєстр нормативноправових актів;

3) при створенні нормативноправових актів враховуються правила юридичної техніки, які передбачають вимоги щодо використання мови, юридичної термінології, прийомів і засобів викладення тексту, юридичних конструкцій тощо;

4) нормативноправові акти публікуються в офіційних друкованих виданнях.

Нормативноправові акти є основним джерелом права в Україні, їх можна класифікувати:

1) за юридичною силою — на закони і підзаконні акти;2) за суб'єктами правотворчості — на нормативні акти, прийняті народом на референдумі, главою держави, органами законодавчої, виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, громадськими об'єднаннями, посадовими особами тощо;3) за сферою дії — на загальнообов'язкові, спеціальні, локальні;

53. Юридична техніка — це сукупність юридичних засобів і правил розробки, оформлення, опублікування і систематизації правових актів, що має на меті забезпечити максимально повну й точну відповідність форми нормативного акта його змісту.

Виокремлюють два види юридичної техніки: 1) правотворчу і 2) правозастосовчу.

Від дотримання правил юридичної техніки залежить рівень досконалості законодавства і всього нормативного матеріалу, доступність нормативних актів для тлумачення, стабільність, високий рівень обліку й систематизації нормативного матеріалу.

Серед юридичних засобів розробки й оформлення юридичних актів важливе місце посідають юридичні терміни. В термінах формулюються правові веління, дозволи або заборони, загальні та індивідуальні приписи. Не всі терміни, що вживаються в законодавстві, мають юридичний характер. Вони поділяються на загальновживані (дія, обов’язок, угода); спеціально-технічні (рентген, графік, катіон, офсет); спеціально-юридичні (злочин, реституція, позов, зворотна дія, необхідна оборона), які не можуть замінятися ніякими іншими.

До юридичних засобів належать також юридичні конструкції — особливий спосіб побудови нормативно-правового матеріалу, який створює модель, завдає певний тип для конкретних правових подій. Наприклад, усі правопорушення викладаються в законі за схемою, зміст якої випливає з поняття склад правопорушення, форми різних угод у цивільному праві.

Засоби юридичної техніки охоплюють певні правила розробки, викладення і оформлення нормативно-правових актів.

Результатом їх застосування повинна бути:

а) логічна послідовність викладення, взаємозв’язок нормативних приписів, що містяться в нормативному акті;

б) відсутність суперечностей у структурі акта і системі законодавства;

в) максимальна компактність викладених норм при належній глибині і всебічності їхнього змісту;

г) ясність і доступність мови нормативних актів;

ґ) точність і визначеність термінів та юридичних конструкцій;

д) скорочення кількості актів, виданих з одного й того ж питання для полегшення користування ними.

При нормотворчості застосовуються два прийоми викладення норм права: абстрактний і казуальний. При абстрактному викладенні норм права ознаки юридичних понять формулюються в загальному вигляді, а при казуальному — в індивідуальній формі. Наприклад, абстрактний характер має норма права, яка формулює поняття необхідної оборони. Це узагальнююча норма є правовою основою при застосуванні вирішення питання про кримінальну відповідальність за дії, які передбачені рядом інших норм. Зовсім інший, конкретний характер має норма, що визначає структуру рішення суду, у якій детально перелічуються усі необхідні атрибути рішення як юридичного документу.

Техніко-юридичний характер має також пряме, відсилкове і бланкетне викладення норм права в статях нормативних-правових актів, що спрямоване на економію правового матеріалу.

54. Правотворчий процес — це процесуальна діяльність суб'єктів правотворчості щодо порядку формування і закріплення їхньої волі шляхом прийняття, зміни, призупинення чи скасування правових норм, яка відбувається згідно встановленої процедури.

В Україні основною стадією правотворчого процесу є законодавчий процес. Ці поняття не тотожні тому, що правотворчість охоплює не тільки діяльність, пов'язану зі створенням і прийняттям нормативноправового акту, а і з з'ясуванням суспільної потреби у правовому регулюванні певної сфери суспільних відносин (тобто формуванні державної волі), прийняттям рішення про підготовку правового акту, визначенням його виду та суб'єкта прийняття, а також оцінку ефективності нормативноправового акту, який набрав чинності.

Також слід відмежовувати законодавчий процес як юридичне поняття від законотворчості як загальносоціального явища. Поняття "законотворчість" ширше ніж поняття "законодавчий процес".

У кожній країні законодавчий процес має свої особливості, але він завжди чітко регулюється за допомогою Конституції, законів та спеціальних положень і регламентів, а також відображає і закріплює логіку проходження законопроекту на всіх його етапах.

Законодавчий процес — це регламентована діяльність компетентних державних органів з розробки, прийняття і оприлюднення нормативноправових актів вищої юридичної сили (законів).

Конституція України закріплює основні засади законодавчого процесу, який складається з таких стадій:

1) законодавча ініціатива, тобто право офіційно вносити до Верховної Ради України пропозиції чи проект стосовно прийняття нового закону або зміни чи скасування чинного закону, які Верховна Рада зобов'язана розглянути по суті. Таке право, згідно ст. 93 Конституції та Закону України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 року належить:

Президентові України;

народним депутатам України;

Кабінету Міністрів України.

Якщо президент України визнає свій законопроект невідкладним, то він розглядається Верховною Радою позачергово;

2) розробка законопроекту, тобто відповідно до законодавства України розроблення законопроектів здійснюється за дорученням Верховної Ради України, на замовлення на договірній основі, а також у ініціативному порядку.

У разі внесення законопроекту, який потребує фінансових витрат, пов'язаних з його прийняттям і реалізацією, до нього додається фінансовоекономічне обґрунтування та пропозиції щодо покриття цих витрат, а також оцінка відповідного міністерства.

Особливе значення має наукова експертиза законопроекту, тобто діяльність компетентних органів, установ, спеціалізованих експертних організацій, груп або окремих експертів, щодо дослідження й оцінки наукового рівня, юридичних якостей проекту закону, його відповідності встановленим вимогам.

Підготовлені проекти законів можуть бути оприлюднені для обговорення державними органами, науковими установами, громадськістю.

Обов'язковим є оприлюднення проектів конституційних законів та законопроектів, що виносяться на всеукраїнський референдум;

3) попереднє обговорення законопроекту, тобто прийнятий до розгляду законопроект за участю суб'єкта права законодавчої ініціативи та розробників проекту проходить попередній розгляд у відповідних комітетах Верховної Ради України. При цьому для підготовки висновків визначається головний комітет, якому інші комітети надають свої результати обговорення законопроекту;

4) офіційне обговорення законопроекту здійснюється на пленарних засіданнях Верховної Ради України, як правило, в першому, другому і третьому читаннях.

При першому читанні законопроекту Верховна Рада заслуховує доповідь представника суб'єкта права законодавчої ініціативи, співдоповідь ініціаторів, внесення кожного альтернативного законопроекту (якщо такі є), співдоповідь головного комітету, обговорює основні положення законопроекту і його структуру (частини, статті, розділи), повноту і послідовність їх викладення. За результатами обговорення Верховна Рада приймає рішення про відхилення законопроекту, передачу його головному комітету на доопрацювання, опублікування для всенародного обговорення і наступне доопрацювання за результатами обговорення, прийняття законопроекту за основу і підготовка його до другого читання.

Під час другого читання законопроекту (який є основним) Верховна Рада проводить постатейне обговорення законопроекту та здійснює постатейне голосування. У разі необхідності можуть обговорюватися і ставитися на голосування частини статті, її підпункти або речення.

Під час третього читання законопроекту відбувається прийняття закону в цілому. Крім того, на третє читання одночасно із законопроектом подається проект постанови Верховної Ради України про порядок введення його в дію, зміни чи доповнення до чинних законів, а також план уряду України щодо організаційних, кадрових, матеріальнотехнічних, фінансових заходів для введення даного закону в дію;

5) прийняття закону здійснюється на відкритому пленарному засіданні Верховної Ради України шляхом голосування простої бі­льшості голосів народних депутатів України (тобто 50 відсотків + один голос) або кваліфікованою більшістю (тобто двома третинами голосів) залежно від характеру закону.

Текст закону, прийнятий Верховною Радою України, у 5денний строк підписує Голова Верховної Ради України і невідкладно направляє його на підпис Президенту України;

6) підписання (промульгація) закону Президентом України здійснюється в установлені Конституцією строки, тобто Президент України протягом 15 днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання та офіційного оприлюднення або в цей же строк застосовує своє право вето щодо прийнятого закону і повертає його зі своїми зауваженнями і вмотивованими пропозиціями Верховній Раді для повторного розгляду. Якщо під час повторного розгляду закон ухвалюється у тій же редакції не менш як двома третинами голосів від конституційного складу Верховної Ради України, то вето вважається подоланим і Президент України зобов'язаний підписати закон та офіційно оприлюднити його протягом 10 днів.

У разі якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув до Верховної Ради закон для повторного розгляду, то він вважається ним схваленим і має бути підписаний та офіційно оприлюднений, а також у разі якщо Президент України не підписав закон, то він офіційно публікується за підписом Голови Верховної Ради України;

7) оприлюднення (опублікування) закону, тобто підписані Президентом України закони не пізніше як у 15денний строк після їх прийняття підлягають оприлюдненню з усіма реквізитами державною мовою в офіційних друкованих виданнях, якими є: "Офіційний вісник України", "Офіційний вісник Президента України", "Відомості Верховної Ради України", "Голос України", "Урядовий Кур'єр". Опублікування тексту закону в інших засобах масової інформації має виключно інформаційне значення і не спричиняє ніяких юридичних наслідків.

Значення цієї стадії полягає в тому, що неоприлюднені та, таким чином, не доведені до відома населення країни закони не застосовуються;

8) набрання законом чинності. Відповідно до ст. 94 Конституції України закон набирає чинності через 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше непередбачене самим законом, але не раніше дня його опублікування.

55. Нормативно-правовий акт — це офіційний акт-документ компетентних суб'єктів правотворчості, який містить норми права, що забезпечуються державою. Він є однією з форм існування та вираження норм права, є основною формою права для багатьох правових систем сучасності.

Ознаки нормативно-правового акта:

• приймається уповноваженими суб'єктами правотворчості (державними правотворчими органами або народом);

• виражає державну волю домінантної частини населення або всього народу;

• завжди містить нові норми права чи змінює (скасовує) чинні, чітко формулює зміст юридичних прав і обов'язків;

• приймається відповідно до певної процедури;

• має форму письмового акта — документа, певні реквізити та структуру (преамбула, глави, розділи, статті, частини, пункти);

• публікується в офіційних спеціальних виданнях, в яких текст акта має бути автентичним офіційному зразку цього акта.

Нормативно-правові акти класифікуються за різними критеріями:

1. За юридичною силою: закони та підзаконні нормативні акти.

2. За сферою дії: загальні, спеціальні та локальні.

3. За часом дії: постійні і тимчасові.

4. За характером волевиявлення: акти встановлення норм права, акти зміни норм права та акти скасування норм права.

5. За суб'єктами ухвалення: акти органів держави; акти, прийняті народом у процесі референдуму; спільні акти органів держави і недержавних утворень.

6. За галузевою належністю: цивільні; кримінальні; адміністративні; кримінально-процесуальні та ін.

7. За зовнішньою формою вираження: закони; укази; постанови; рішення; розпорядження; накази тощо.