Законодавча влада

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України. Вона складається з 450 народних депутатів, яких обирають на основі загального, рівного і прямого виборчого права таємним голосуванням терміном на п'ять років, працюють на постійній основі й не можуть мати іншого представницького мандата чи бути на державній службі, а також займатися іншими видами прибуткової діяльності, окрім викладацької, наукової та творчої. Депутати не мають права поєднувати депутатський мандат з роботою в уряді. Народні депутати юридично невідповідальні за результати голосування та не можуть бути без згоди Верховної Ради притягненими до кримінальної відповідальності, затриманими чи заарештованими. Але якщо депутати обрані від політичних партій до парламенту і не входять до складу фракції тієї партії чи блоку, або виходять з неї, їх може бути позбавлено мандату.

Виконавча влада в Україні здійснюється системою спеціально створених суб'єктів — органами виконавчої влади різних рівнів, які наділено виконавчою компетенцією, що не властиво органам законодавчої та судової влади. Через систему цих органів здійснюють державне управління, виконавчу й розпорядчу діяльність. Виконавча влада не ототожнюється з державним управлінням, яке характеризується як вид державно-владної діяльності. Виконавча влада в Україні набуває реального характеру в діяльності відповідних ланок державних органів та їх апарату, що дістали назву органів виконавчої влади, але продовжують здійснювати, як і раніш, управлінську діяльність і за суттю є органами державного управління. Виконавча влада, в її державно-управлінському розумінні, певною мірою відходить від функцій безпосереднього управління, притаманних більшості держав з суворою централізованою системою управління та пануванням державної форми власності.

Затримування виконавчої влади, надалі, досягається за допомогою її підзвітності і відповідальності перед народним представництвом. Мова йде про політичну відповідальність, забезпечувану за допомогою вотуму недовіри. Важливу роль у боротьбі із зловживаннями виконавчої влади грає також інститут імпічменту. Виконавець не повинен підміняти не тільки законодавця, але і суддю. Hіхто не може бути суддею у власній справі. Тому громадянин в правовій державі повинен мати право подати в суд на будь-які дії виконавчої влади (як на окремих посадових осіб, так і на виконавчо-розпорядчий орган в цілому). В іншому випадку зловживання виконавця стануть безпокаранами, відкриється шлях до встановлення тиранії.

Суд, система правосуддя —третя необхідна гілка влади в механізмі розподілу влади. Це арбітр, що вирішує спори про право. В правовій державі правосуддя чиниться тільки судом. В цьому найважливіша гарантія прав і свобод громадян, правової державності в цілому. Суд не повинен підміняти собою законодавця чи виконавця, інакше він перетвориться в деспота. Але в свою чергу ні законодавець, ні виконавець не повинні собі присвоювати функції суду. Тому найважливішим є забезпечення реальної незалежності суду від різноманітних органів і осіб, котрі б диктували йому свою волю і фактично узурпували судову владу. Оптимальним варіантом є назначення судею пожиттєво або, по крайній мірі, на довгий термін. Судді повинні назначатися вищестоящими органами влади. Суд присяжних є найбільш діяльною формою забезпечення незалежності і об'єктивності правосуддя. Виразом рівності громадян перед законом є підсудність загальному суду, недопустимість розширення юрисдикції спеціальних судів.

31.Органи держави: поняття, ознаки і види.

Орган держави — це структурний елемент апарату держави, створений державою чи обраний безпосередньо народом колектив державних службовців (або один державний службовець), які на­ділені державновладними повноваженнями та необхідними мате­ріальнотехнічними засобами для виконання завдань і функцій держави.

Основним структурним елементом державного механізму, першоосновою державного апарату є державний орган.

Існує також ряд специфічних ознак державних органів:

1) формування їх безпосередньо державою чи населенням і здійснення ними функцій від імені держави;

2) наявність організаційної структури, територіального масштабу діяльності, спеціального положення, що визначає місце і роль у державі, а також порядок їхніх взаємовідносин з іншими державними органами й організаціями;

3) надання державним органам і виконання ними чітко визначених повноважень державно-владного характеру.

Незважаючи на те, що державні органи є складовою державного апарату, вони мають відмінності, і їх можна поділити на певні види за різними критеріями:

1 за змістом діяльності (органи законодавчої влади, органи державного управління чи виконавчі органи, судові органи, контрольно-наглядові органи, глава держави);

2 за місцем у системі державного апарату (первинні; вторинні, що походять від первинних та підзвітні їм);

3 за способом створення (виборні, призначувальні, ті, що можуть успадковуватися);

4 за часом функціонування (постійні, тимчасові);

5 за складом (одноособові, колегіальні);

6 за масштабом діяльності (центральні, місцеві та локальні).