«ХОДИ ТІЛЬКИ ПО ЛІНІЇ НАЙБІЛЬШОГО ОПОРУ – І ТИ ПІЗНАЄШ СВІТ»: ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ ІВАНА БАГРЯНОГО(ЛОЗОВ’ЯГІНА).

РОМАН «ТИГРОЛОВИ» - ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПРИГОДНИЦЬКИЙ РОМАН, ЗВИНУВАЧЕННЯ РАДЯНСЬКОМУ РЕЖИМОВІ

Ми є. Були. І будем Ми.

Й Вітчизна наша з нами.

Іван Багряний

ПЛАН

1. Життєві стежини поета, прозаїка, драматурга, публіциста

І. Лозов’ягіна (Багряного).

2. «Сміливі завжди мають щастя…»: особливості роману «Тигролови»:

• історія написання та назви твору

• жанрова специфіка

• характеристика персонажів

• образи-символи роману

3. Стаття Івана Багряного «Чому я не хочу вертатись до СРСР?»: ключові тези.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Багряний І. Під знаком Скорпіона: З творчої спадщини письменника: Поезія, проза, публіцистика. – К., 1994.

2. Костюк Г. Іван Багряний: Сторінки спогадів// Укр. мова і літ. в школі. – 1993. - №10.

3. Череватенко Л. Ходи тільки по лінії найбільшого опору і ти пізнаєш світ// Дніпро. — 1990. — №12.

4. Шугай О. Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду. – К., 1996.

5. Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — Ч. І. — 1994.

6.  Клочек Г. Романи Івана Багряного “Тигролови” і “Сад Гетсиманський”. Навчальний посібник. – Кіровоград, 1998.

7. Мовчан Р. Іван Багряний// Мовчан Р. Українська проза ХХ ст. В іменах. — К., 1997.

1. І. Багряний (справжнє прізвище - Лозов’ягін) народився 2 жовтня 1906 року в селищі Куземин на Полтавщині в родині робітника-муляра Павла Лозов’ягіна.

Змалечку бачив кривду й горе. До кінця своїх літ не міг забути одного сонячного дня 1920 року, коли гостюючи на пасіці у свого однорукого дев’яносторічного діда, бачив на власні очі розправу чекістів над невинними людьми: чекісти «закатували його діда та дядька за приналежність до армії Симона Петлюри. Згодом на Соловки загнали й другого дядька, звідки той не вернувся. У ту ніч було вимордовано в селі всіх стареньких господарів й священиків».

Іван Павлович згадує, що замучили його діда за те, що був заможний український селянин, бо мав сорок десятин землі, і був проти «комуни», а дядька за те, що був за часів національно-визвольної боротьби в 1917-1918 роках вояком національної армії УНР. Другого дядька, що вирятувався тоді від смерті втечею, пізніше заарештували і без суду заслали на Соловки на 10 років, де він і загинув.

Ще змалечку мати навчила Івана розмовляти і рахувати українською мовою.

Навчався Іван Багряний спочатку в церковно-приходській школі в Охтирці, до якої пішов шестирічним і, оскільки вже вмів рахувати по-українськи, в російській церковно-приходській школі хлопчикові приклеїли тавро «мазепинець». Але це прізвисько не вибило з колії козацького нащадка; своїми духовними учителями вибрав собі Шевченка і Глібова.

З 1916 по 1918 рік навчається у початковій школі. У 14-річному віці безневинна смерть діда і дядька дуже вразила хлопця.

З 1920 року навчався в Краснопільській художньо-керамічній школі, яку закінчив 1922 року і, рятуючись від голоду в Наддніпрянщині, вирушив на Донбас. З 1922 по 1926 рік займався різними справами: викладав малювання, працював на шахтах Донбасу, а 1924 року вступив до Охтирської філії організації селянських письменників «Плуг». Учителював, заробляючи на прожиток. Писав вірші. Побував у Криму, на Кубані, в Кам’янці-Подільському, де редагував місцеву газету. З 1926 по 1930 рік учився у Київському художньому інституті, але диплома так і не отримав, бо виявив себе «політично неблагонадійним», бо мав ще інший фах – літературу, в якій проявив свої антирежимні, антикомуністичні настрої.

І.Багряний був всебічно обдарованою людиною: гарно малював, писав ще зі школи вірші, прозу, міг запальним словом повести людей за собою.

За своїм світобаченням Іван Багряний був романтиком і «невиправним мрійником». «Мій чоловік був життєрадісний і все вірив у щасливе майбутнє», — згадує Галина Багряна.

Ось якою можна побачити його мрію в ремарці до сатиричної п’єси «Генерал»:

«І приснився мені неймовірний сон:

...2041 рік... Київ... Сонячний Київ —серце сонячної, свобідної і, нарешті, радісної моєї Країни... Це буцімто вже настала епоха всесвітньої справедливості, що зійшла, як сонячний ранок після жаскої, макабричної ночі минулого. ЕПОХА панування людської гідності і людського права — дихати, жити, думати і одверто говорити... ЕПОХА культу матері і дитяти... Епоха торжества людського щирого серця, вільного, нестероризованого, не зганьбленого, не підгорненого ні під чий брудний чобіт...».

ЗАВДАННЯ (письмові)

1. Чому Іван Лозов’ягіна не допустили до захисту дипломної роботи в і нституті?

2. Як змінилося життя Багряного після 1932 року?

3. Чому значну частину свого еміграційного життя був прикутий до ліжка?

4. Як поставився до батька син Борис?

5. Де похований письменник? Хто спроектував пам’ятник на могилі Багряного? Який напис викарбувано поруч з барельєфом?

2. Г. Костюк визначає 4 етапи творчого шляху І. Багряного.

1926 – 1932 – початок літературного шляху до першого арешту;

1932 – 1940 – період ув’язнення і концтаборів;

1941 – 1945 – період Другої світової війни й окупація України;

1945 – 1963 – повоєнна доба та еміграція.

За кожним роком – невимовні переживання, які «вжилися» в драматичні долі героїв його творів.

У вступі написаної «самовидавним» способом поеми «Аве Марія» Багряний безкомпромісно висловив своє кредо письменника – громадянина:

«Друже мій любий!

Прошу, не називай мене поетом, бо це мене жорстоко ображає. Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині – це категорія злочинців, до якої я не належав і не хочу належати. Не іменуй мене поетом, бо слово „поет“ скорочено стало визначати: хамелеон, проститутка, спекулянт, авантюрник, ледар … Не іменуй же мене поетом, друже мій! Я хочу бути тільки людиною, яких так мало на світі …»

Цих нищівних характеристик представників „пролетарського мистецтва“ Радянської Країни, поданих у вступі до поеми „Аве Марія“ у формі уявного листа до друга, не могли пробачити можновладці 22-річному початківцю

Іванові Багряному. І почалося „ходіння по лінії найбільшого опору“, по лезу бритви чоловіка, який за спогадами сучасників „був необережний у висловах“, „базікав“, „молов язиком“.

Літературою Іван Павлович почав займатися дуже рано, якщо мати за літературну працю дитяче писання віршів. Вірші він почав писати ще в російській церковно-приходській школі. Почав їх писати з протесту проти вчителя і вчительки, які його злісно називали «мазепинцем», бо він рахував в арифметиці не так, як вони веліли. І от під впливом байок Глібова і «Катерини» Шевченка, які він дістав нелегально, почав писати войовничі вірші в другому класі, восьмирічним хлоп’ям, в 1915 році.

У 1916 – 1919 роках був редактором шкільного журналу «Надія», що виходив українською мовою у місті Охтирка, де він продовжував освіту у Вищій початковій школі.

Перші твори письменника з’явилися 1926 року в журналах «Глобус» та «Життя й революція», де вперше виринає псевдонім Іван Багряний. У київському журналі «Глобус» було видрукувано його перший вірш «В місто». У цей час пориває з «ПЛУГом» і вступає до «МАРСу», до якої входили письменники «непролетарські». Його приятелями були Микола Хвильовий, Остап Вишня, М.Куліш, М.Яловий, О.Досвітній.

Згодом вийшли збірка віршів «До меж заказаних», поеми «Монголія» і «Аве Марія».

У поемі «Монголія» він показав жалюгідне становище далекої східної країни у контрасті з її величним минулим.

«Аве Марія» - це гімн бунтарству і заперечення духовного рабства. Обидві поеми містили досить прозорі натяки на тогочасну дійсність, і саме неординарний характер творчості молодого поета, як і його незалежна вдача та належність до запідозреної в нелояльності літературної спілки «МАРС», привернули увагу чекістів. А в тім, під підозрою була вся українська інтелігенція.

1928 – 1930 роки – це зоряний час Багряного-письменника: виходять друком поеми «Батіг», «Вандея», «Собачий бенкет», «Гутенгберг», епопея «Калита», виразно заявляє він про себе й у царині прози: журнал «Всесвіт» опублікував два його оповідання «В сутінках» та «З оповідань старого рибалки».

У 1930 році харківське видавництво «Книгоспілка» видало роман у віршах «Скелька». Волелюбний пафос твору привернув увагу офіційної критики – «Скельку» було конфісковано. Наступного року з’явилась стаття О.Правдюка «Куркульським шляхом», яка свідчила про наміри влади щодо бунтівливого, ідеологічно невпокореного Багряного. Після цієї статті твори письменника було вилучено з бібліотек і книжкових крамниць.

У 1932 році Багряний був заарештований у Харкові в присутності колег В.Поліщука і О.Слісаренка «за політичний самостійницький український ухил в літературі й політиці…», засуджений на 5 років концтаборів БАМЛагу (Байкало-амурский лагерь).

Його звинувачували в тому, що він хотів, насамперед, працювати для української культури, критикував національну політику СРСР, закликав українців орієнтуватися у своєму культурному розвитку на Європу, а не на Москву.

Арешт і засудження не паралізували вольової вдачі І.Багряного. Він не став заляканою безмовною жертвою, а вів ідеологічний і психологічний двобій зі слугами Системи.

У 1936 році І.Багряний утік, переховувався між українцями Зеленого Клину на Далекому Сході (враження від цього періоду життя відбито в романі «Тигролови»). Через два роки письменник повернувся додому, був повторно заарештований, сидів у харківській в’язниці два роки й сім місяців.

З початком війни – нові випробування. Опинившись на окупованій території, письменник намагається віддатися національно-культурній роботі, але, пересвідчившись, що фашистське «визволення» - це геноцид українського народу, пробує знайти своє місце в УПА серед бандерівців.

1940 року з відбитими легенями й нирками був звільнений під нагляд. Знову оселився в Охтирці, працював декоратором у місцевому театрі, редагував газету «Голос Охтирщини», після початку війни потрапив до народного ополчення, працював в ОУН: малював листівки, плакати, складав пісні, виступав перед воїнами УПА.

Згідно з німецьким курсом щодо української національної інтелігенції 1942 року мав бути розстріляний, але випадково врятувався.

Багряного сприймаємо як опозиціонера від літератури, його поезія – емоційно розкута, експресивна, напоєна народним мелосом, «заправлена» їдкою іронією й сарказмом.

У 1944 році І.Багряний розійшовся у поглядах із керівництвом УПА і сам, без родини, емігрував до Словаччини, а згодом – до Німеччини. Новий Ульм стає місцем його постійного перебування в еміграції. З 1946 року переходить на легальне становище, живе у таборі для переміщених осіб, а далі наймає приватне житло у місці Новий Ульм. Завдяки І.Багряному це місце перетворюється на центр українського культурного відродження, демократично-визвольного руху.

Багряний веде в цей час активне творче і політичне життя: заснував газету «Українські вісті», яка, за його словами, була «трибуною нової

з-підрадянської робітничо-селянської еміграції, бідної матеріально, але сильної духом» (це видання залишається й досі однією з найкомпетентніших газет діаспори, організував МУР) став ініціатором створення, а згодом лідером Української Революційно-Демократичної Партії.

При газеті «Українські вісті» почали діяти кілька видавництв, зокрема «Україна», «Прометей», у яких з’являються заборонені в СРСР книжки українських письменників, переклади зарубіжної літератури українською мовою.

Емігрувавши на захід, письменник не міг забрати сім’ю, яка залишилася в Радянському Союзі. У Німеччині він після війни одружується вдруге, з українкою Галиною Тригуб, яка стала йому доброю порадницею, найвірнішою опорою «в цій страшній людській пустелі». Сім’я ростила двох обдарованих дітей – Нестора та Роксолану.

Життя не милувало письменника і в еміграції. У Німеччині його не розуміли українці-емігранти, звинувачували в комуністичних переконаннях, бо у своїх статтях Багряний писав, що у боротьбі за незалежну демократичну Україну треба орієнтуватися не на розхитування режиму ззовні, а на трудові та національно-свідомі елементи в самій УРСР. Основною силою визвольного руху в Україні він вважав робітників і селян, трудову інтелігенцію.

Письменник залишив чималий доробок у різних жанрах, але найбільшу популярність здобув своїми романами.

Першим великим твором були «Тигролови». В основу роману покладено події, що сталися під час відбування автором заслання на Далекому Сході. Для Багряного головне переконати читача в тому, що за будь-яких обставин особистість може й повинна бути Людиною з великої літери, не втрачати людських рис, не полишати боротьбу за волю й завжди прагнути бути незалежною.

Роман «Сад Гетсиманський» Багряного називають «великим, вопіющим і страшним документом» радянської дійсності. Багато що з пережитого описано в романі, який можна вважати автобіографічним. «Всі прізвища в цій книзі, як-то прізвища всіх без винятку змальованих тут працівників НКВД та тюремної адміністрації, а також всі прізвища в’язнів (за винятком лише кількох змінених), є правдиві», - такими словами починає автор свій твір. Головний герой роману – Андрій Чумак, але все, що витримав у в’язниці Чумак, пережив сам автор.

На думку Багряного «Людина – це найвеличніша з істот. Людина – найнещадніша з істот. Людина – найпідліша з істот». Але за будь-яких обставин він не показує людину жертвою. Особистість – завжди непереможний герой, що уособлює у собі весь вільнолюбивий український народ.

У 1953 році письменник пише роман «Огненне коло» про трагедію української молоді, яка воювала під Бродами в складі дивізії «Галичина».

1965 році вийшов друком роман «Людина біжить над прірвою» (про події Другої світової війни), присвячений другій дружині Галині Єлизарівні, українці, родом з містечка Здолбунів, дівоче прізвище Тригуб, з котрою ростив двох обдарованих дітей – Нестора і Роксолану.