Визначення капіталізму

Капіталізм (193), яким ми його сьогодні знаємо в деталях, включаючи не лише його економічну теорію, але й потужні політичні та соціальні ефекти, як уже зазначалося, набирав свою форму переважно повільно, протягом періоду  кількох століть. Потрібно перш за все зазначити, що серед істориків та теоретиків економіки не має повної згоди щодо того, які суттєві особливості насправді має капіталізм. Тим не менше, ми зменшимо його історичну характеристику (яку дехто може вважати спірною) до чотирьох базових особливостей. 

1) Виробництво та розподіл оснований на ринку: виробництво товарів основується на скоріше комплексних взаємозв’язках та залежностях, які не включають прямої персональної взаємодії між виробниками та споживачами. Ринок є посередником між попитом і пропозицією.

2) Приватна власність на засоби виробництва: це означає, що суспільство надає право приватним особам диктувати як будуть використовуватися сировинні матеріали, інструменти, техніка та необхідні для виробництва будівлі.

3) Розмежування праці та права власності: якщо коротко, то йому властивий постійний класовий поділ, вищих рівнях якого знаходяться «капіталісти» (194), які, за історичним визначенням, володіють засобами виробництва, але при цьому не мають

189 Посилання: The Growth of Economic Thought, Henry William Spiegel, Duke

University Press, 3rd Ed, 1991 р., ст.93-118.

190 Посилання: An Inquiry into the Nature and Causes of the Wealth of Nations,

Adam Smith, 1776 р., Book IV: Of Systems of Political Economy

191 Мюррей Ротбард, популярний економіст «австрійської школи», підсумував перспективи та критику «державництва»: «Меркантилізм, який досягнув своїх висот у Європі в сімнадцятому та вісімнадцятому століттях, був системою державництва, яка використовувала економічну облудність для побудови структури імперської державної влади, так само як і спеціальних субсидій та монопольних привілеїв індивідам чи групам, які мали прихильність держави. Таким чином, при меркантилізмі експорт схвалювався державою, а імпорт навпаки знеохочувався»,  (Mercantilism: A Lesson for Our Times?, Murray Rothbard, Freeman, 1963 р.)

192 Як буде описуватися в есе «Розлад системи цінностей», це є фальшивою двоїстістю та спірним питанням по відношенню до основоположних проблем, що зазвичай властивим для поляризованих дебатів.

193 З сього моменту в цьому есе ми будемо використовувати термін «капіталізм» в найбільш поширених культурних формах, маючи на увазі теоретичний контекст «вільного ринку».

194 В той час як «капіталістом» можна назвати людину, яка схвалює такий підхід до економіки, більш точне визначення означає «людину, яка має капітал, особливо великий капітал, інвестований в бізнес-підприємство»

[http://dictionary.reference.com/browse/capitalist]

Іншими словами, це людина, яка володіє або інвестує капітал задля доходу або прибутку, але при цьому, в будь-якому разі, не має зобов’язань робити внесок у фактичне виробництво чи працю.

зобов’язань робити свій вклад у саме виробництво. Капіталісти володіють усім, що виробляється робітниками, які в свою чергу на юридичних підставах володіють лише своєю власною працею.

3) Розмежування праці та права власності: якщо коротко, то йому властивий постійний класовий поділ, вищих рівнях якого знаходяться «капіталісти» (194), які, за історичним визначенням, володіють засобами виробництва, але при цьому не мають зобов’язань робити свій вклад у саме виробництво. Капіталісти володіють усім, що виробляється робітниками, які в свою чергу на юридичних підставах володіють лише своєю власною працею.

4) Припускається стимул самомаксималізації: індивідуалістичні, конкурентні, корисливі інтереси є необхідними для успішного функціонування капіталізму, оскільки для уникання спаду, депресії та інших негативних наслідків потрібен постійний тиск до споживання та розширення. В багатьох випадках має місце «раціональна» поведінкова точка зору при якій система буде функціонувати без перешкод лише якщо всі люди будуть вести себе відповідним передбачуваним чином (195).

 

Локк: Еволюція «права власності»

Глибоко прихованою філософською течією, яка є властивою капіталістичній системі є поняття «власності». Англійській філософ Джон Локк (1632-1704) є її центральною фігурою. Звертаючись до більш впливової роботи Адама Сміта «Багатство народів», Локк не лише визначив цю ідею в загальному, він також представив її тонкі, але потужні протиріччя.

В 5 розділі під назвою «власність» другого трактату про врядування Локка, який опублікований в 1689 році, він приводить аргумент стосовно природи майна та його привласнення. Він зазначає: «труд її (людини – прим. перекладача) тіла і праця її рук належить саме їй. Все, що вона бере із наданого станом природи і що від цього стану залишається, людина з’єднує зі своїм трудом і, додаючи до цього щось, що є її власним, робить це своєю власністю» (196).

Це твердження (що було жестом підтримки того, що пізніше асоціювалося з «трудовою теорією вартості»), припускає логіку, що оскільки працею «володіє» працівник (оскільки він сам же собою і володіє), будь-яка енергія проявлена через його працю переводить цю власність на створений товар. 

Його філософські схильності по суті походять з християнської точки зору, яка стверджує: «Бог дав світ людям на загал; та оскільки від дав його їм для їхнього блага і для найбільших життєвих зручностей, які вони можуть з нього отримати, то неможливо припустити, щоб Бог мав на увазі аби світ назавжди залишився у спільному володінні й необробленим» (197). Враховуючи цю заяву про «спільну» природу Землі та її плодів для всього людства до її «обробітку» через привласнення у формі майна, він також приводить до того, що власники потрібні для того, щоб не дозволяти що-небудь псувати (“Бог нічого не створив для того, щоб людина псувала це чи знищувала”) (198), а також що вони повинні залишити достатньо і для інших (“Це привласнення будь-якої ділянки землі – завдяки поліпшенню її – не відбувалося за рахунок інших людей, оскільки залишилося ще багато такої ж самої гарної землі, й навіть більше, для інших...”) (199)

195 Результатом цього є різноманітні теорії «раціонального вибору» та «корисності» загальні для мікроекономічної теорії вільного ринку, яка намагається кількісно оцінити людські дії при різних поведінкових моделях (більше про це буде йтися у наступних есе).

196 Джерело: Second Treatise of Government, John Locke, 1689, Chapter V, Section 27

197 Там же, Chapter V, Section 34, 1689

198 Там же, Chapter V, Section 31, 1689

199 Там же, Chapter V, Section 33, 1689

Ці цінності, в спрощеній формі, здаються в загальному соціально виправданими. До цього моменту він дає зрозуміти, що контекст власності є актуальним лише доти доки власник потребує та має змогу обробляти чи виробляти (200).

Тим не менше в розділі 36, він розкриває унікальну істину, наслідки якої Локк бажав би не передбачувати і яка, в більшості випадків, скасовує всі його попередні аргументи на захист приватної власності. Він зазначає: “Єдиною річчю, яка цьому перешкоджає є запровадження грошей, і мовчазна домовленість людей про надання їм цінності, що призвело до розширення (за згодою) володінь та права на них” (201).

Тепер, по суті, стає дуже важко захищати його первинні передумови, наведені в цій же частині, про те що: “Будь-хто, завдяки своєму труду, може мати у своїй власності стільки, скільки може використати для своїх потреб, перш ніж ця річ зіпсується. Все, що поза цим, перевищує його долю й належить іншим” (202), оскільки гроші тепер не лише дозволяють “[людині] розширювати володіння”, без вагань обходячи в цьому контексті ідею, що «все, що поза цим, перевищує її долю й належить іншим», це також крім цього означає, що працю можна купувати за гроші, що обходить ідею про те, що «людина (в даному випадку покупець праці) з’єднує зі своїм трудом і, додаючи до цього щось, що є її власним, робить це своєю власністю» (203).

Врешті решт, умова, що «Бог нічого не створив для того, щоб людина псувала це чи знищувала» (204) стає не дійсною в в’язку з тим що гроші, які в свою чергу є золотом або сріблом, просто не можуть псуватися.  “І таким чином було запроваджено використання грошей, певної тривкої речі, яка може зберігатись у людини і не псуватись і яку за взаємною згодою люди приймають в обмін на справді корисні, але нетривкі засоби існування” (205).

Саме тут ми знаходимо, принаймні в межах літературного трактату, справжнє насіння виправдання капіталістичної власності коли використання грошей, які самі по собі розглядаються тут як абстрактний товар (в силу того, що вони нібито включають в себе «труд») дало початок еволюції мислення та практики, яка суттєво змістила свій фокус з релевантного виробництва («обробітку» за Локком) до простої механіки привласнення та переслідування прибутку (206).

Адам Сміт

Адам Сміт (1723-1790 рр.) часто вважається одним з найвпливовіших економічних філософів в сучасній історії. Його робота, яка в свою чергу безумовно базується на багатьох філософських творах, що були написані до нього, часто розглядається як початкова точка економічного мислення в контексті сучасного капіталізму. Досягнувши повноліття на світанку промислової революції (207), Сміт жив у часи, коли можна було стверджувати, що властиві капіталістичним «методам виробництва» риси ставали все більш вражаючими, враховуючи впровадження сконцентрованих, централізованих

200 Локк зазначає: “Межу власності природа добре встановила у відповідності з мірою затраченої праці людини та зручностями її життя: ніхто не міг би обробити своїм трудом чи привласнити все; й ніхто не міг би задовольнитися, споживаючи більше, ніж тільки малу частку всього цього; отже, ніхто не в змозі був таким чином порушити право іншого чи набути собі власність, завдавши шкоди своєму сусідові...” (Second Treatise of Government, John Locke, Chapter V, Section 36, 1689)

201 Там же, Chapter V, Section 36, 1689

202 Там же, Chapter V, Section 31, 1689

203 Там же, Chapter V, Section 27, 1689

204 Там же, Chapter V, Section 31, 1689 рік.

205 Там же, Chapter V, Section 47, 1689 рік.

206 Фондовий ринок та посилення влади інвестиційних та фінансових сил у світі в 21му столітті добре відображає цю кульмінаційну точку. Виявляється, що сам акт володіння та торгівлі за допомогою грошей, без потреби виробництва, вирощування та обслуговування людей, став найбільш прибутковою індустрією в сучасному світі.

207 Індустріальна революція, яка відбувалася приблизно з 1760 року до певного моменту між 1820 та 1840 роками, відповідно до різних історичних даних розпочалася в Європі і була по суті застосуванням або переходом до нових процесів виробництва основаних на технологіях.

виробничих фабрик та ринків. Як вже зазначалося, в 1776 році Сміт опублікував свою нині всесвітньовідому роботу «Дослідження про природу і причини багатства народів». Серед багатьох доречних спостережень, він виступив першим, хто помітив три принципові на той час категорії доходу: а) прибуток, б) рента, в) зарплата – і як вони пов’язані з головними соціальними класами того періоду: а) капіталісти, б) землевласники та в) робітники. Варто зазначити, що роль землевласників та ренти, які рідко сьогодні обговорюються в сучасних економічних дискусіях, була в основному в центрі уваги в той час, оскільки доіндустріальні системи були все ще в більшості аграрними, в яких головне місце відводилося землевласникам (що пізніше перетворилися в клас простих власників в майбутніх ринкових теоріях).

Найбільш значущий внесок Сміта у філософію капіталізму було його відстоювання ідеї, що навіть якщо індивідууми і могли діяти вузьким, егоїстичним чином від імені своєї персони або від класу або групи до якої вони належали, і навіть якщо здавалося, що результатом цих дій був конфлікт, індивідуальний або такий, що базувався на класі, існувало те, що він називав «невидимою рукою», яка оберігала позитивний соціальний результат від виняткових, егоїстичних, несоціальних намірів. Ця концепція була представлена як у праці «Теорія моральних почуттів» (208) так і в «Багатстві народів».

В останній з них він зазначає: «Оскільки кожен індивідуум намагається наскільки це можливо використати свій капітал для підтримки місцевої промисловості, і спрямувати цю промисловість таким чином, щоб її продукція мала найвищу цінність; кожен індивідуум в обов’язковому порядку працює над тим, щоб зробити щорічний дохід суспільства настільки великим наскільки це можливо. В загальному він насправді не має наміру сприяти інтересам суспільства і не знає в якій мірі він їм сприяє… для нього має значення лише його особиста вигода, і в цьому, як і в багатьох інших випадках, він скеровується невидимою рукою до сприяння тим результатам, які не були частиною його намірів. Те що вони не були їх частиною не завжди гірше для суспільства. Переслідуючи свої власні інтереси він часто більше сприяє інтересам суспільства ніж тоді коли він справді має намір їм сприяти» (209).

Цей майже релігійний ідеал мав потужний ефект на постсмітову еру, саме даючи соціальне виправдання егоїстичній, антисоціальній поведінці, яка в загальному властива капіталістичній психології. Ця базова філософія частково лягла в основу розробки «неокласичної» (210) економіки, яка бере свій початок наприкінці дев’ятнадцятого століття. Сміт, достатньо добре розуміючи класові конфлікти властиві капіталізму, продовжує обговорювати природу того, як деякі люди отримують «…старшинство над більшою частиною своїх побратимів» (211), посилюючи те, що все більше і більше розглядається подальшими теоретиками у якості «закону природи» стосовно влади та підкорення людей. Його точка зору на власність гармоніювала з позицією Джона Локка, що показує те, як навколо неї починає впорядковуватися саме суспільство. Він зазначив: «Хоча громадянський уряд нібито засновувався для захисту права власності, насправді ж він засновувався для охорони багатих від бідних або тих, хто має якусь власність від тих,

208 «Багаті лише вибирають із загальної маси те, що є найбільш цінним та приємним. Вони споживають не набагато більше ніж бідні, і не дивлячись на свій природний егоїзм та ненажерливість, які означають переслідування лише власної вигоди, хоча їх єдиною метою використання праці тисяч найнятих ними робітників є, як вони гадають, задоволення своїх власних даремних та ненаситних бажань, вони діляться з бідними всіма продуктами свого благоустрою. Невидима рука скеровує їх робити майже такий же самий розподіл предметів першої необхідності, який відбувався б якби Земля була поділена рівними частинами між всіма її мешканцями, і таким чином, без наміру, не усвідомлюючи цього, вони сприяють інтересам суспільства та дають змогу розмноження виду» [The Theory of Moral Sentiments par. IV.I.10, 1790 р.]

209 Джерело: Дослідження про природу і причини багатства народів, Адам Сміт, 1776 р., Частина IV.2.9

210 Не існує статичного визначення терміну «неокласична економіка». Тим не менше, культурно його загальнопоширений виклад включає широкий інтерес до «вільного», неврегульованого ринку та фокусується на визначенні ціни, випуску продукції і розподіленню доходів на ринках через попит і пропозицію, що часто відбувається через гіпотетичну максимізацію корисності людьми з обмеженими доходами та вигод економічно обмеженими компаніями.

211 Джерело: Дослідження про природу і причини багатства народів, Адам Сміт,1776 р., Частина V.1.2

хто її не має взагалі» (212).

Власність, як інститут, також вимагає засобів для виправдання своєї відповідної цінності. Для цього приймалися і продовжують прийматися різні постулати «теорії вартості». На внесок Сміта, який в багатьох аспектах бере початок в «Політиці» Арістотеля все ще у великій мірі посилаються як на роботу, яка має ключовий вплив. По суті, Сміт спирається на передумову Локка про «змішування праці» при виробництві та привласненні і з цього моменту розширює її, створюючи «трудову теорію вартості».

Він стверджує: «Праця була початковою ціною, початковою покупною сумою, що була сплачена за всі предмети. Не на золото чи срібло, а тільки на працю спочатку були придбані всі багатства світу; і вартість їх для тих, хто володіє ними і хто хоче обміняти їх на які-небудь нові продукти, в точності дорівнює кількості праці, що він може купити на них або отримати в своє розпорядження» (213). Багато розділів першої книги «Багатства народів» мають на меті пояснення природи ціни та вартості відповідно до вказаних ним прибуткових та класових категорій «зарплати», «ренти» та «прибутку». Тим не менше, як буде з’ясовано пізніше, його логіка є скоріше круговою особливо щодо того, що визначення ціни бере свій початок виключно від іншого визначення ціни в ланцюзі, що не має початкової точки, а не у неточному визначенні застосованої праці, якій, звісно, не властиве статичне кількісне грошове вираження. Пізніше в цьому есе ми детально розглянемо цю проблему невизначеності у панівній теорії вартості «праці» і «корисності», що є спільною для капіталістичної ринкової теорії.

Взагалі, економічна теорія Сміта підтримувала «принцип необмеженої свободи підприємництва» властивий капіталізму як найвищу модель соціально-економічних діяльності, зазначаючи що: це була «система природної свободи» і «кожна людина, при умові що вона не порушує законів справедливості, залишається абсолютно вільною, щоб переслідувати свої власні інтереси своїм власним шляхом, і приводити як свої індустрію так і капітал до конкуренції з будь-якою іншою людиною, або групою людей» (214). Ця концепція, як пізніше буде описано в есе «Розлад системи цінностей», є скоріше наївним припущенням щодо людської поведінки і, по суті, являє собою очевидну суперечливість.

Мальтус і Рікардо

Томас Мальтус (1766-1834) і Давид Рікардо (1772-1823) були двома добре відомим, провідними теоретиками політичної економіки на початку 19 століття. Між ними було «дружнє суперництво» на певному рівні, але їхні широкі погляди на історію були практично однакові та тісно пов’язані з Адамом Смітом.

Пізня революція в Європі та Америці була періодом величезних конфліктів між працівниками та власниками капіталу. Чисельні повстання та страйки у відповідь на огидні та образливі умови праці не лише для чоловіків, але й також для жінок і дітей були загальнопоширеними.

Це дало поштовх до швидкого зростання робітничих спілок, які сьогодні є загальнопоширеними, а загальна боротьба між «робітниками та власниками» триває ще й досі. Доказом посилення цієї класової війни, в Англії, є Акт про об’єднання 1799 року, який по суті забороняв будь-які об’єднання робітників в групи для отримання влади, щоб по суті, здійснювати вплив чи перешкоджати інтересам своїх роботодавців (215).

Історик Поль Манту, який писав про цей період відзначив «абсолютну та безконтрольну владу капіталістів. В цю героїчну еру великих починань, її було прийнято, схвалено і навіть проголошено з жорсткою відвертістю. Цей бізнес належить лише роботодавцю, він робить так як хоче і не вважає необхідним виправдовувати якимось чином свою поведінку. Він повинен платити зарплату своїм робітникам і поки вона

212 Там же.

213 Там же.

214 Там же, Частина IV.9.51

215 Така здатність капіталістичних інтересів в багатьох випадках бути залученим або ставати урядом для служби своїм власним конкурентним перевагам буде описана в есе «Розлад системи цінностей».

платиться, люди не повинні мати до нього жодних претензій (216)». Саме в цей час Мальтус і Рікардо незмінно контекстуалізували свої економічні та соціальні погляди.

Почнемо з Мальтуса та його класичної роботи «Досвід про закон народонаселення», яка по суті орієнтувалася навколо двох припущень. Перше це те, що класова структура багатих власників та бідних робітників з’явиться неминуче незалежно від того які реформи будуть прийняті (217). Він розглядав це як закон природи. Друга ідея, випливала з першої і означала, що бідність та страждання, а відтак і економічний поділ були невідворотними наслідками закону природи (218).

Його теза про народонаселення базується на дуже простому припущенні, що «народонаселення при відсутності контролю зростає у геометричній прогресії. Засоби ж існування зростають лише в арифметичній прогресії (219)». Відтак, якщо стандарт життя кожного члена суспільства підвищити, то це призведе до того, що кількість народження дітей у переважної більшості теж збільшиться. В свою чергу, через те, що зростання народонаселення почне випереджати виробництво засобів існування це дуже скоро призведе до збіднення народонаселення. Це було лише питанням «моральної стриманості» (220), соціальною рисою, яка, як він вважав, належить лише до більш гідного вищого класу, де ця проблема контролюється поведінкою. Очевидно, різниця між багатими та бідними була в вищих моральних характеристиках перших та низькою моральністю останніх (221).

Знову ж таки, як було зазначено раніше в цьому есе, підсвідомий культурний стан мав багато спільного з пануючими передумовами мислення, які привели економічну діяльність до її сучасного стану. В той час, як багато хто може ігнорувати Мальтуса та ці цілком застарілі ідеї, їхнє насіння було засаджено в економічних вченнях, цінностях та класових стосунках, які мали місце впродовж та після цього часу. Як факт, люди з більш «консервативним» способом мислення все ще широко цитують варіації його теорії народонаселення коли мають справу з економічно менш розвинутими країнами. Мальтус, разом з Локком та Смітом також притримувалися глибоких християнських переконань в своїй точці зору незалежно від того чи були вони взяті зі священних писань чи базувалися на власних інтерпретаціях. Мальтус cформував свої «моральні обмеження» з розрахунку, що справжній християнин справедливо осудив би базові пороки, а також схвалив би невідворотні страждання необхідні для того, щоб утримати населення від випереджання виробництва ресурсних засобів існування. Подібно до того як сьогодні точаться величезні дебати щодо законів які стосуються намірів та самого використання програм «добробуту» чи «соціальної допомоги» для допомоги бідним (222), Мальтус, звичайно був палким прихильником скасування того, що пізніше було названо «законами про бідних», так само як і Давид Рікардо.

216 Джерело: The Industrial Revolution in the Eighteenth Century , Paul Mantoux, Harcourt Brace Jovanovich, New York, 1927 р., ст.417

217 Він зазначає: “Ніякі можливі жертви багатих, а особливо гроші, не можуть на довгий час відвернути повторення страждань серед нижчих членів суспільства, ким би вони не були” (есе «Досвід про закон народонаселення», Томас Мальтус, 1798 р., Частина 5)

218 Він зазначає: "Було виявлено, що через незмінні закони нашої природи, деякі людські істоти повинні страждати через бажання. Це є нещасні особи, які, у великій лотереї життя, витягнули програш” (есе «Досвід про закон народонаселення», Томас Мальтус, 1798 р., Частина 10).

219 Джерело: An Essay on the Principle of Population, Thomas Malthus, 1798, Chapter 1

220 З другої редакції есе «Досвід про закон народонаселення», 1836 року, Принципи політичної економіки, том. 1, ст.14. Нью-Йорк, Augustus M. Kelley, 1964 р.

221 Варто зазначити, що теорія про народонаселення Мальтуса є насправді дуже неточною стосовно факторів, які стосуються росту населення виходячи з сьогоднішнього статистичного розуміння. Крім того оскільки ефект технологій відображається в експоненціальному розширенні виробничої потужності та ефективності, особливо щодо того, що стосується продуктів харчування, узагальнення ніби вищий рівень життя пропорційно підвищує темпи приросту населення не підтверджується регіональним порівнянням. Статистично в бідних країнах рівень народжуваності сьогодні набагато вищий ніж у багатих. Як виявляється ця проблема полягає в культурному, релігійному та освітньому явищі, а зовсім не у твердих «законах природи», як стверджував Мальтус.

222 Посилання: Abolishment of Welfare: An Idea Becomes a Cause

(http://www.nytimes.com/1994/04/22/us/abolishment-of-welfare-an-idea-becomes-a-cause.html)

Переходячи до Рікардо, він по суті схвалював теорію народонаселення Мальтуса і його висновки стосовно природи та причин бідності, але не погоджувався з певними економічними теоріями, наприклад з такими елементами теорії Мальтуса як вартість, теорія насичення та деякими класовими припущеннями. Оскільки детальний розгляд більшості цих незгод є зайвим для даної дискусії (до того ж вони є вірогідно в загальному застарілими), ми сфокусуємося тут на найбільш видатних внесках Рікардо в економічну думку.

В 1821 році Рікардо завершив третю редакцію своєї впливової роботи «Принципи політичної економії та оподаткування». В передмові, він стверджує свою мету: «Продукти землі…все що походить з її поверхні через об’єднане застосування праці, устаткування та капіталу розділяється між трьома класами суспільства, а саме, власником землі, власником основного капіталу для її обробки та робітниками, працею яких вона обробляється. Визначення законів, які регулюють цей розподіл є основною проблемою в політичній економії (223)».

В той час як він критикує деякі аспекти трудової теорії вартості Адама Сміта він все ще підтримує її базові характерні ознаки, стверджуючи: «Отримуючи корисність, товари одержують мінову вартість з двох джерел: від рівня їх дефіциту та від кількості праці необхідної для її отримання (244)». Так само як і Сміт, він розвиває цю ідею: «Якщо кількість праці реалізована в товарі регулює його мінову вартість, то кожне посилення кількості праці повинно супроводжуватися підвищенням вартості товару для виготовлення якого ця праця застосовувалася, так само як кожне зменшення кількості праці повинно цю вартість знижувати (225)»

В результаті, Рікардо розглядає суспільство та класовий поділ свого часу з точки зору праці, яка цілком логічно приводить до протиріччя між інтересами робітників та капіталістів. «Якщо зарплати виростуть» як він часто зазначав «тоді…прибуток обов’язково впаде (226)». Проте, хоча ця дисгармонія пов’язана з основним інтересом кожного класу, що полягає в отриманні переваг над іншим класом заради прибутку, що часто призводить до загального дисбалансу в більшій мірі через можливість капіталістів контролювати працю (та вести свою політику) в поєднанні з розвитком механізації (застосуванням машин), які систематично зменшили потребу в людській праці в прикладних галузях, він посилався на переконання, що теорія капіталізму при правильному застосуванні повинна в кінцевому рахунку завжди створювати повну зайнятість.

Що стосується питання застосування машин в цілях заміщення людської праці задля збільшення прибутку виробників, він зазначає: «Виробник…який…може скористуватися машинами, які…[знижують витрати] на виробництво його товарів може мати виняткові переваги при умові якщо він утримає незмінними ціни на свої товари; але він…буде змушений знизити ціни на товари, інакше капітал перейде у сферу його торгівлі доки прибуток не опуститься до загального рівня. Таким чином громадськість буде мати вигоду від машинізації (227)». Тим не менше, так само як і з іншими аспектами його робіт тут присутнє протиріччя. В той час коли він висловлював основну ідею, що загальна громадськість буде мати вигоду від заміщення людської праці машинами виходячи з припущення, що ринкові ціни почнуть неодмінно знижуватися, а заміщені робітники завжди зможуть спокійно змінити місце роботи, в третьому виданні своїх «Принципів…», Рікардо починає 31 главу зазначаючи: «З тих пір як я вперше звернув свою увагу на питання політичної економії, я притримувався думки, що… застосування машин у будь-якій галузі виробництва повинно мати ефект зниження необхідності праці, що в

 

223 Джерело: The Principles of Political Economy and Taxation, David Ricardo, 1821, Dent Edition, 1962 р., ст.272.

224 Там же, ст.5

225 Там же, ст.7

226 Там же, ст.64

227 Там же, ст.53

загальному було б добре… але заміна людської праці машинами часто є дуже шкідливою по відношенню до інтересів класу робітників (228)». 

Пізніше він перетрактовує свій аргумент заявляючи: “Я сподіваюся, що твердження, які я зробив, не приведуть до висновків, що устаткування не повинно заохочуватися. Щоб роз’яснити цей закон, я засвідчую, що удосконалене устаткування буде з’являтися раптово і застосовуватися досить широко. Але правда полягає в тому, що такі винаходи є поступовими, і означають скоріше підвищення зайнятості капіталу, який при цьому зберігається та накопичується, аніж перешкоджання його фактичному застосуванню (229)”.

Його загальне розкриття проблеми заміщення людської праці машинами, пізніше було названо «технологічним безробіттям» і може простежуватися в загальному в працях багатьох інших економістів, які за ним слідували, включаючи Джона Мейнарда Кейнса (1883-1946), твердження якого збігалися з загальним припущенням Рікардо щодо «адаптації»: «Ми піддаємося новій хворобі, про ім’я якої, деякі з читачів навіть могли і не чути, - а саме, технологічному безробіттю. Воно означає безробіття, яке виникає через винайдення нових засобів економії використання праці, які розвиваються швидше ніж ми можемо знайти нове застосування людській праці. Але такі труднощі адаптації є лише тимчасовою фазою. В кінцевому рахунку все це означає, що людство вирішує свої економічні проблеми (230)».

Це питання розглядається тут лише для акцентування на ньому уваги, оскільки його більш детальний розгляд буде наведено в Частині III цього тексту, де буде представлено контекст технологічних застосувань, які очевидно є нереалізованими або ігноруються більшістю економічних теоретиків сучасної історії, які, знову ж таки, часто замкнені у вузьких рамках мислення.

На завершення, що стосується Рікардо, то йому також приписують вклад в міжнародну «вільну торгівлю». Особливо це стосується теорії порівняльних переваг, разом з увіковіченням фундаментального уявлення про «невидиму руку» Адама Сміта. Рікардо зазначає: «В умовах системи абсолютно вільної торгівлі, кожна країна по суті присвячує свій капітал та працю до тих занять, які є найбільш прибутковими для кожної з них. Це переслідування індивідуальних переваг чудовим чином поєднується з універсальним благом в цілому. Стимулюючи промисловість, винагороджуючи майстерність та використовуючи найбільш ефективно специфічні сили дані природою, воно розподіляє працю найбільш ефективним та економічним чином: посилюючи загальну масу виробництва, воно розповсюджує загальну користь і зв’язує разом спільними узами інтересу та стосунків всесвітнє суспільство народів по всьому цивілізованому світу (231)».

Теорії вартості та поведінки

До цього моменту ми коротко розглянули широкий внесок чотирьох найбільших історичних фігур та обов’язкові головні характеристики властиві капіталістичній філософії. Слід зауважити, що в основі цих поглядів лежать припущення щодо людської поведінки, соціальних (класових) стосунків в поєднанні з «метафізичною» логікою ринку, яка полягає в тому, що все буде справно працювати при умові, що учасниками ринку будуть прийняті певні цінності та в загальному «егоїстична» точка зору в поєднанні з невеликими «обмеженнями» самого ринку.

В якості короткого відступу варто зауважити, що ніде в роботах цих мислителів, так само як і в більшості робіт пізніших теоретиків, які відстоювали ідеї вільного ринкового капіталізму, не обговорювалася фактично існуюча структура та процеси виробництва і розподілу.

228 Там же, ст.263-264

229 Там же, ст.267

230 Джерело: Economic Possibilities for Our Grandchildren, John Maynard Keynes, 1931

231 Джерело: The Principles of Political Economy and Taxation, David Ricardo, 1821, Dent Edition, 1962 р., ст.81

Між «промисловістю» та «бізнесом» є очевидна різниця, так як перша стосується технічних та наукових процесів справжнього розвитку економіки, в той час як останній стосується лише системної ринкової динаміки і переслідування прибутку. Як буде більше обговорюватися трохи пізніше, головною проблемою, яка властива капіталістичному методу виробництва є те, що досягнення «промислового підходу», які можуть дозволити полегшити вирішення проблем і в подальшому досягнути достатку, блокуються традиційними і на перший погляд безальтернативними доктринами «бізнесового підходу». Останній скеровує дії першого в напрямку зменшення його потенціалу. 

Таке протиріччя або звужена точка зору також простежується в інших областях, як наприклад, у панівних теоріях праці, вартості та людської поведінки, які безсумнівно служать для виправдання інститутів капіталізму. Як зазначалося раніше, «трудова теорія вартості», яка в загальному стала популярною завдяки роботам Локка, Сміта та Рікардо є узагальненим припущенням, що вартість товару пов’язана з працею, яка необхідна для його виробництва чи здобуття. Оскільки ця ідея в загальному походить з інтуїтивної точки зору, то коли мова йде про кількісний вимір на багатьох рівнях виникає невизначеність. Існує багато історичних заперечень, що стосуються того, як різні види праці, які потребують різних типів вмінь та рівнів зарплати не можуть поєднуватися належним чином, разом з тим, як прийняти до уваги при таких розрахунках природні ресурси і сам «робочий» інвестиційний капітал.

Розвиток «засобів виробництва» (232) в 20му столітті, що виражається наприклад, у машинній автоматизації праці, також кидає виклик спрощеній концепції трудової теорії вартості, при якій вартість походить із праці, оскільки після певного моменту, вартість праці виробничих машин, які сьогодні часто задіяні у виробництві ще більшої кількості машин з постійним зменшенням залучення праці людини, являє собою в цьому контексті постійне зникання передачі вартості. Беручи до уваги швидкий розвиток в області інформаційних та технологічних наук, деякі економісти сьогодні вважають, що використання машинної автоматизації в поєднанні зі штучним інтелектом може дуже легко в повній мірі вивести людей з поняття традиційної робочої сили. Тож можна сказати, що капітал раптово став працею (233). 

Така невизначеність також стосується і конкуруючих теорій вартості, які без доказів приймаються економістами, включаючи найбільш видатну з них, яка називається теорією корисності. В той час як теорія праці в основному розглядає вартість з точки зору праці та виробництва, теорія корисності виходить з того, що ми називаємо «точкою зору ринку», що означає, що вартість походить не від праці, а від результату (або корисності), який витікає з його користі (споживчій вартості) для споживача, в результаті його сприйняття.

Французький економіст Жан-Батіст Сей (1737-1832) є визначною фігурою по відношенню до теорії корисності. Самопроголошений послідовник Адама Сміта, він розходився зі Смітом щодо питання вартості, зазначаючи: “Після появи…вдосконалень, за які наукова та політична економіка завдячує др. Сміту, мабуть буде не зайвим вказати на…деякі моменти в яких він помилявся… Здатність створення вартості він приписував виключно лише людині. Це є помилкою (234)”.

Він продовжує пояснювати як «мінова вартість» (ціна) будь якого товару або послуг цілковито залежить від «споживчої вартості» (корисності). Він стверджує: «Вартість, якою людський вид наділяє об’єкти походить від користі, які вони для нього

232 “Засоби виробництва” в загальному визначається як: будь-які матеріальні активи, які організація використовує для виробництва товарів чи надання послуг, такі як, наприклад, офісні будівлі, обладнання та устаткування. Кінцевим результатом такого виробничого процесу є споживчі товари.

(http://www.investopedia.com/terms/c/capitalgoods.asp#axzz2Gxg1RmR6)

233 Посилання: The End of Work: The Decline of the Global Labor Force and the Dawn of the Post-Market Era, Jeremy Rifkin, Putnam Publishing Group, 1995 р.

234 Джерело: A Treatise on Political Economy, Jean-Baptiste Say, Philadelphia: Lippincott, 1863, p.xi (Переклад взятий з четвертого французького видання, опублікованого в 1821 році).

створюють… Що стосується властивої певним речам відповідності або можливості задовольняти різноманітні бажання людства я буду використовувати закріплену назву «корисність»… Корисність речей є основою їхньої вартості, а їхня вартість складає багатство… Хоча ціна є виміром вартості речей, а їх вартість вимірюється їхньою корисністю, було б абсурдом робити висновок, що примусове збільшення їх ціни може збільшити їхню корисність. Мінова вартість або ціна є показником визначення корисності речей (235). 

Теорія корисності відрізняється від теорії праці не лише в своєму відхиленні щодо визначення вартості, але також у своєму застосуванні відповідного типу суб’єктивної раціоналізації при прийнятті людиною рішень на ринку. Утилітаризм (236), який став глибокою характеристикою мікроекономічних припущень, які просуваються сьогодні неокласичними економістами, часто моделюється комплексними математичними формулами в спробі пояснити як люди на ринку «максимізують свою корисність», особливо що стосується ідеї збільшення щастя та зменшення страждань. 

В основі цих ідей, які стосуються людської поведінки, як і в більшості самої економічної теорії лежать традиціалізовані припущення. Економіст Сеніор Нассау (1790–1864) підтримував загальноприйняту тему, яка сьогодні часто повторюється і полягає в тому, що людські бажання є нескінченними: «Ми хочемо зазначити, що жодна людина не може відчувати, що всі її бажання задоволені в достатній мірі; кожна людина має якісь незадоволені бажання, які, як вона вірить, могли б бути задоволені додатковим багатством (237)». Такі заяви щодо природи людини є постійними виходячи з таких міркувань як поняття жадібності, страху та інших гедоністичних рефлексивних механізмів, під якими серед іншого, мається на увазі, що матеріальне придбання, збагачення та здобуток пов’язані зі щастям.

Сьогодні, панівна та в більшості прийнята мікроекономікою точка зору полягає в тому, що вся поведінка людини зводиться до раціональних, стратегічних спроб максимізувати прибуток або дохід та уникнути болю і втрати. Тому все більш розростаючі утилітаристичні аргументи такого роду, все ще продовжують використовуватися для морального виправдання конкуруючого, ринкового капіталізму. Одним із прикладів цього є поняття «добровільності» та припущення, що всі дії, які відбуваються на ринку є невимушеними, а тому кожен може вільно приймати свої власні рішення задля своєї власної вигоди чи втрат. Ця ідея є надзвичайно поширеною сьогодні, нібито такий «вільний обмін» відбувається без будь-якого іншого синергістичного тиску; нібито потреба виживання в системі з чіткими тенденціями до базової класової війни та стратегічного дефіциту не створюють відповідний примус для того, щоб змусити робітників коритися експлуатації капіталістів (238).

В цілому, модель утилітарної (гедоністичної, конкурентної та «завжди незадоволеної») природи людини є найбільш поширеним захистом капіталістичної системи сьогодні. Така модель в більшості випадків, які стосуються психологічної теорії того, як себе веде людина та етичної теорії того, як людина повинна себе вести, притримується зворотної логіки, що часто ставить ринкову теорію попереду реалій людської поведінки, погоджуючи останню з попередньою.

235 Там же, ст.62

236 Джеремі Бентам, видатний захисник "класичного утилітаризму", стверджує:  “Природа поставила людство під керівництво двох всевладних господарів - страждання і задоволення. Ось чому тільки вони вказують нам на те, що ми повинні робити… Під принципом корисності мається на увазі прин­цип, який схвалює чи не схвалює будь-яку дію відповідно до того чи виявляємо ми в ній тенденцію до збільшення чи до зменшення щастя тих, чиїх інтересів вона сто­сується; або ж іншими словами - сприяє чи перешкоджає такому щастю. Я кажу, що йдеться про будь-яку дію, а, отже, не тільки про дію приватної особи, а й про будь-яке починання уряду” (An Introduction to the Principles of Morals and Legislation, Jeremy Bentham, 1789, Dover Philosophical Classics, 2009 р. ст.1).

237 An Outline of the Science of Political Economy, Nassau Senior, 1836, London, Allen and U., 1938 р., ст.27

238 Ця тема буде більш детально розглядатися в есе «Структурний класицизм».

На справді ж, при повному розгляді утилітарної точки зору виникають дві серйозні проблеми. Перша полягає в тому, що практично неможливо віднайти яку-небудь передбачуваність у межах «насолоди та болю» після певного етапу на соціальному рівні. Немає ніяких емпіричних засобів порівняння інтенсивності відчуття насолоди одного індивідуума порівняно з іншим індивідуумом, крім лише самих базових припущень щодо надання переваги «прибутку» над «втратами». В той час як теорія корисності може бути логічною в чистій абстракції при її загальному огляді без кількісного виміру, механіка такої емоційної динаміки насправді піддається сильній варіації.

При порівнянні всього життєвого досвіду однієї особи порівняно з іншою особою, можуть виявитися деякі дуже базові спільні основи щодо їхніх персональних умов для виникнення задоволення і болю, але рідко коли можна віднайти паралельну узгодженість при їх детальному розгляді. Оскільки задоволення індивідуума вважається первісним «моральним» критерієм в утилітаризмі, то в дійсності ж не існує жодного методу, щоб робити будь-які судження про задоволення двох окремих індивідуумів.

Економіст Джеремі Бентам, який часто розглядається як батько утилітаризму, насправді мимохідь визнавав це в своїх роботах: «Якщо відкинути упередження, то можна сказати, що гра з булавками рівна за вартістю з мистецтвом та наукою або музикою і поезією. Якщо гра доставляє більше задоволення, то вона є ціннішою за все інше (239)».

Другою проблемою є непередбачуваний характер припускаємої емоційної реакції. Історично люди проявляли інтерес до страждання в теперішньому задля того, щоб отримати (або сподіватися отримати) щось в майбутньому.  Альтруїзм, який пережив широкі філософські дебати, цілком може мати коріння у формі «задоволення», яке отримується через самовіддані (болючі) дії заради користі для інших. Як буде обговорюватися пізніше, передумови болю чи задоволення, які висуваються в таких дискусіях та які підкріплюються імпульсивною реакцією на прибуток, стали моделлю соціальної винагороди. Це сформувало ментальність при якій шукається короткочасна винагорода, яка часто отримується ціною довготривалих страждань.

В той час як в абстракції утилітаризм також пропонує досить дивний вид урівноваження, який може розглядатися з точки зору «взаємного обміну», таким чином капіталізм завжди розглядається скоріше як система соціальної гармонії ніж боротьби. Повертаючись до порівняння теорії праці та теорії корисності, перша чітко зображує конфлікт, оскільки теорія праці враховує підвищення ефективності витрат, яке капіталісти прагнуть здійснити за рахунок зменшення заробітної плати робітників. Теорія корисності, з іншої сторони, не бере ці ідеї до уваги взагалі та стверджує, що кожен прагне того ж самого, а відтак, поза межами структури, кожен є рівним. Іншими словами, всі види обміну стають взаємовигідними для всіх у вузькій, абсурдно абстрактній узагальненій логіці. Всі людські дії зводяться до цієї системи «обміну», а тому, всі політичні чи соціальні розбіжності з цієї теорії зникають.

Розквіт «соціалістів»

Соціалізм, так само як і капіталізм, не має універсального загальноприйнятого визначення для загальних публічних дискусій, але часто він технічно визначається як  «економічна система, яка характеризується суспільною формою власності на засоби виробництва та кооперативним управлінням економікою (240)».

Корінь соціалістичної думки бере свій початок у Європі 18го століття та пов'язаний зі складною історією «реформаторів», які кидали виклик зародженню капіталістичної системи.  Гракх Бабеф (1760-1797) є визначним теоретиком в цій сфері завдяки своїй роботі «Зговір рівних», яка становила загрозу падіння для французького уряду. Він зазначав: «Суспільство повинно функціонувати таким чином, щоб викорінити раз і

239 Rationale of Reward, Jeremy Bentham Book 3, Chapter 1

240 Джерело: Britannica.com

(http://www.britannica.com/EBchecked/topic/551569/socialism)

назавжди бажання будь-якої людини ставати багатшим, мудрішим чи більш могутнішим за інших (241)». Французький соціаліст-анархіст П'єр Жозеф Прудон (1809-1865) став відомим через своє гасло, що «власність це крадіжка» у своєму памфлеті «Дослідження про принцип права і влади».

На початку 19го століття, соціалістичні ідеї швидко набирали обертів, в загальному як відповідь на відчутні моральні та етичні проблеми пов’язані з капіталізмом, такі, як наприклад, класовий дисбаланс та експлуатація. Список найбільш впливових мислителів є широким та складним, тому тут будуть обговорюватися лише три особи, які зробили відносно найбільший вклад: Вільям Томсон,  Карл Маркс та Торстейн Веблен.

Вільям Томсон (1775-1833) мав сильний вплив на соціалістичну думку. Він підтримував ідею «кооперативів», яка стала відомою завдяки Роберту Оуену у якості альтернативи капіталістичній бізнес-моделі і в плані філософії мала утилітарну точку зору коли мова заходила про поведінку людини. На нього значний вплив справив Бентам, але їхнє застосування та інтерпретація утилітаризму трошки відрізнялося. Наприклад, він вірив, що якщо до всіх членів суспільства ставитися однаково, а не займатися класовою боротьбою та експлуатацією, то всі б вони мали рівні можливості щоб зазнати щастя (242).

Він широко аргументував ринковий соціалізм у своїй роботі «Дослідження найсприятливіших для щастя людини принципів розподілу багатств» де переважали егалітаризм та рівність. Він дав зрозуміти, що капіталізм був системою експлуатації та небезпечності, зазначаючи: «Тенденція існуючого порядку речей щодо багатства полягає в збагаченні небагатьох за рахунок маси виробників, що робить бідність бідних ще більше безнадійною (243)». Тим не менше, він продовжував визнавати, що навіть якщо такий гібрид капіталізму та соціалізму і з’явиться, основні передумови конкуренції все ще залишалися серйозною проблемою. Він з усіма подробицями писав про проблеми, які властиві природі ринкової конкуренції, підкреслюючи п’ять проблем, які стали спільними для риторики соціалістичної думки з тих часів .  

Першою проблемою було те, що кожен «працівник, ремісник та торговець (вбачав) конкурента та суперника в кожному іншому…(і цей кожен вбачав те ж саме); другий тип конкуренції та суперництва виникає між… (його чи її професією) та громадськістю (244)». Він продовжував стверджуючи, що «в інтересах всіх медиків  було те, щоб хвороби існували та поширювалися, інакше їхня торгівля б зменшилася в десять, або сто разів та припинилася б (245)».

Другою проблемою було характерне пригнічення жінок та спотворення сімей, беручи до уваги, що поділ праці та переважаюча етика конкурентного егоїзму призводила б до тяжкої праці жінок в домашньому господарстві та гендерної нерівності (246).

Третьою проблемою пов’язаною з конкуренцією була властива нестабільність, яка створювалася в самій економіці. Він зазначав: "Третім злом тут, яке приписують самому принципу індивідуальної конкуренції є те, що вона може іноді приводити до неприбуткових та нерозсудливих способів індивідуальних зусиль… кожна людина повинна судити сама про можливість успіху того роду занять, яким вони займається. То ж які засоби вона має, щоб робити такі судження? Кожен, хто має успіх в своєму покликанні, зацікавлений приховувати свій успіх, оскільки конкуренція буде зменшувати його прибуток. Хто може судити чи ринок, який часто знаходиться на великій відстані,

241 Джерело: The Defense of Gracchus Babeuf before the High Court of Vendôme, University of Massachusetts Press, 1967, p.57

242 Посилання: An Inquiry into the Principles of the Distribution of Wealth Most Conducive to Human Happiness, William Thompson,  London, William S. Orr, 1850 р., ст.17

243 Там же, p.xxix

244 Там же, p.259

245 Там же.

246 Там же, ст.260-261

а інколи навіть в іншій півкулі планети є переповнений, або близький до того, товаром, спад кількості якого може привести особу до його виробництва?... і які будуть наслідки якщо помилка в такому судженні… приведе її до маси непотрібних, а відтак, неприбуткових зусиль? Проста помилка в такому рішенні… може закінчитися в страшним горем, якщо не повним розоренням. Випадки подібного роду здаються неминучими при схемі індивідуальної конкуренції в її найвищій формі (247)»

Четвертою поміченою проблемою є те, як егоїстична природа конкурентного ринку представляє небезпеку для підтримки базового життєзабезпечення, як наприклад, відсутність гарантії безпеки у людей похилого віку, хворих або постраждалих від нещасних випадків (248).    

П’ятою проблемою, яка була помічена Томсоном стосовно ринкової конкуренції було те, що вона сповільнює розвиток знань. «Отже індивідуальну конкуренцію супроводжує приховування від конкурентів того, що є новим та ефективним… тому що найбільш сильний персональний інтерес є протилежним до принципу доброзичливості (249)»

Карл Маркс (1818-1883), разом з усіма іншими, перебував під впливом робіт «Томсона» і є мабуть одним із найбільш відомих економічних філософів сьогодні. Оскільки його ім’я часто застосовують в принизливій манері з натяком на небезпеку радянського комунізму або «тоталітаризму», Маркс є також одним із можливо найбільш неправильно зрозумітих із усіх популяризованих економістів. В той час як Маркс є найбільш відомим у загальній громадській думці  за свої соціалістично-комуністичні ідеї, більшість свого часу він насправді проводив над вивченням тематики капіталізму та його функціонування.  

Його внесок у розуміння капіталізму є більшим ніж багато хто може собі уявити, разом з багатьма загальноприйнятими економічними термінами та фразами, які сьогодні використовуються в розмовах про капіталізм і які насправді беруть свій початок в літературних трактатах Маркса. Його точка зору була в більшості історичною та характеризується надзвичайно детальною обізнаністю щодо еволюції економічної думки. Через величезні розміри його робіт, тут ми будемо розглядати лише деякі важливі питання.  

Одним із таких питань, яке варте уваги стосується його обізнаності щодо того як така капіталістична риса як «обмін» була принциповою та виступала у якості первісної основи для соціальних стосунків. В своїх «Основах критики політичної економії (нім. Grundrisse)» він зазначав: «Насправді, оскільки товар або праця розглядаються виключно у якості мінової вартості, а стосунки при яких різноманітні товари між собою контактують розглядаються у якості обміну цими міновими вартостями… то індивідууми… розглядаються просто лише як обмінювачі. Допоки до уваги не береться їхній формальний характер, між ними немає абсолютно ніякої різниці… Тому, як суб’єкти обміну, вони є рівними у своїх стосунках (250)».

«Незважаючи на те, що індивід А відчуває потребу в товарі індивіда В, він не привласнює його силою, що також не відбувається і в зворотному порядку. Вони скоріше взаємно розглядають один одного у якості власників… Ніхто не захоплює чужого силою. Кожен позбавляється своєї власності добровільно (251)».

Знову таки, як зазначалося раніше, що стосується людських стосунків та класових припущень (або заперечень), Маркс наголошував на тому, що можна розглядати у якості

247 Там же, ст.261-263

248 Там же, ст.263

249 Там же, ст.267

250 Джерело: Grundrisse, Karl Marx, tr. Martin Nicolaus, Reprint Vintage Books, New York, 1973 p.241

251 Там же, ст.243

трьох основних помилок: ілюзія свободи, рівності та соціальної гармонії, які зводилися до надзвичайно вузьких асоціацій з ідеєю «взаємовигідного обміну», який повинен був бути єдиним реальним економічним видом стосунків за яким би в цілому оцінювалося суспільство.

«Характерним для грошових стосунків – оскільки до цього моменту вони проявлялися у всій своїй чистоті, і не беручи до уваги більш складні виробничі стосунки - є те, що всі протиріччя властиві буржуазному суспільству розчиняються в грошових стосунках, які сприймаються у простій формі; буржуазна демократія ж знаходить собі притулок в цьому аспекті навіть набагато більше ніж буржуазні економісти… для того, щоб створити апологетику для існуючого виду економічних стосунків (252)».

В своїй роботі «Капітал: критика політичної економії», Маркс широко аналізував багато факторів капіталістичної системи, а саме природу самих товарів, динаміку між вартістю, споживчою вартістю, міновою вартістю, теорію праці та корисності, разом з глибоким вивченням того, що означає сам «капітал», те як система еволюціонувала і зрештою природу ролей в межах такої моделі. Важливою темою на яку варто звернути увагу це його точка зору на «додаткову вартість», яка виражена в «трудовій теорії вартості» Рікардо і являє собою присвоєну вартість, яка привласнюється капіталістами у формі прибутку та яка є надбавкою над вартістю (витратами), яка стосується самої праці та виробництва.

Для спростування виникнення цієї «надбавки» при обмінні, він зазначає: «Як не крути, але факт залишається незмінним. В результаті обміну рівноцінних величин, не виникає ніякої додаткової вартості. В процесі обміну нерівноцінних величин додаткова вартість також не виникає. Кругообіг товарів не породжує вартості (253)». Потім він коротко обговорює різницю між «трудом» та «трудовою силою», остання з яких складається зі «споживчої вартості» та «мінової вартості», а також те, що робітник отримує компенсацію лише задля задоволення потреб для існування, що представлена його зарплатою в той час як все що понад вартістю є надбавкою, яка теоретично переходить в «прибуток», який створює капіталіст і який зрештою проявляється у якості «націнки» при ринковому обміні (254). 

Це твердження, яке він в подальшому розширює в контексті та динаміці, які стосуються кругообігу та застосування різних форм капіталу (капітал все ще визначається як засоби виробництва, але в даному випадку виражений в більшості у грошовій формі) приводять до висновку, що експлуатація робітників є невід’ємною при створенні «додаткової вартості» або «прибутку». Іншими словами, тут мається на увазі, що в систему капіталізму вбудована форма базової нерівності і поки одна маленька група «власників» контролює додаткову вартість, яка створюється робочим класом, завжди будуть існувати багаті та бідні, багатство та бідність.

В подальшому Маркс розширює цю ідею до переоцінки поняття «власності», яка тепер по суті була легальним фундаментом самого «капіталу», який дозволяв відкриту примусову експропріацію «додаткової праці» (ту частину праці яка створює додаткову вартість). Він стверджує: «Спочатку здавалося, що право власності базується на власній праці людини. Принаймні, ми повинні були прийняти дане припущення, оскільки лише власники товарів з рівними правами протиставлялися один одному, а єдиним способом за допомогою якого людина могла стати власником чужого товару було відчуження (відмова) від свого власного товару, який міг бути створений лише завдяки праці. Тим не менше, тепер виявляється, що власність перетворюється на право капіталіста привласнювати чужу неоплачену працю (додаткову працю) або її продукт, а для робітника ж це перетворюється на неможливість привласнювати собі свій власний продукт.

252 Там же, pp.240-241

253 Джерело: Capital, Karl Marx, Foreign Languages reprint , Moscow, 1961, том. 3, ст.163

254 Там же, ст.176

Відокремлення власності від праці є неминучим наслідком закону, який, як здавалося, брав свій початок у їхній тотожності (255)»

Макс інтенсивно розвивав такого роду аргументи в своїх роботах, включаючи ідею, що праця робочого класу не може бути «добровільною» в цій системі, а лише примусовою, оскільки прийняття остаточних рішень по застосуванню найнятої праці було в руках капіталістів. Він зазначав: «Тому робітник тільки поза працею почуває себе самим собою, а в процесі праці він почуває себе відірваним від самого себе. У себе він тоді, коли він не працює; а коли він працює, він уже не у себе. Через це його праця не добровільна, а вимушена: це — примусова праця. Це не задоволення потреби в праці, а тільки засіб для задоволення інших зовнішніх потреб, аніж потреби в праці (256)»

Зрештою, його турбувала саме складна багатогранна деградація, експлуатація та дегуманізація середнього робітника, що штовхало його до реформ. Він навіть винайшов фразу «закон зубожіння» для того щоб описати як загальне щастя робочої верстви населення стояло в протилежності до багатства класу капіталістів. В кінці кінців, Маркс був переконаний, що властивий системі тиск приведе робочий клас до повстань проти капіталістичного класу, що призведе до переходу до нового «соціалістичного» методу виробництва де, зокрема, робочий клас буде працювати задля своїх власних вигод.

Торстейн Веблен (1857-1929) буде останнім так званим «соціалістом», чиї впливові ідеї щодо розвитку та пороків капіталізму будуть тут розглядатися. Так само як і Маркс, він провів багато часу над вивченням історії економіки. Веблен викладав економіку в багатьох університетах в свій час, в достатку видаючи літературу на різноманітні соціальні теми. Веблен був дуже критичним до неокласичних економічних припущень, особливо стосовно застосовуваних утилітарних ідей, які стосувалися «людської природи», вбачаючи ідею зведення всієї людської економічної поведінки до гедоністичної взаємодії само-максимізації та збереження абсурдно спрощеною (257). Можна сказати, що він мав «еволюційний» погляд на історію людства, з деякими відхиленнями від того загальноприйнятого, що переважав у соціальних інститутах. Щодо тогочасного стану (який він називав «матеріалістичним») він зазначав наступне:

«Як і всі людські культури ця матеріальна цивілізація є системою інститутів – інституційної структури та інституційного росту… Розвиток культури є накопиченою послідовністю звикань, а шляхами та засобами для цього є звичайна реакція людської природи на гострі потреби, які постійно та в сукупності змінюються, але щось у такій відповідній послідовності в сукупних змінах залишається і надалі; постійно, тому що кожен новий крок створює нову ситуацію, яка викликає подальші нові зміни у звичній реакційній манері; в сукупності, тому що кожна нова ситуація є змінами того, що було раніше до цього та містить в собі як причинний фактор все те, що зазнало змін всім тим, що було раніше; відповідно, тому що базові характеристики людської природи (схильності, здібності та протилежне їм) в силу яких виникає реакція і на базі яких виникають звички, залишаються по суті незмінними (258)».

Веблен кидав виклик базовому фундаменту капіталістичного методу виробництва поставивши під сумнів багато факторів, які були по суті «вихідними» або вважалися емпіричними впродовж століть економічних дебатів. Тепер застарілі інститути «зарплати», «ренти», «права власності», «вигоди» та «праці» були порушені в своїй гаданій простоті тією точкою зору, що жоден з них не можна вважати інтелектуально життєздатним поза межами чисто категоріальних зв’язків з екстремальними межами застосування. Він жартував на рахунок того як «група аулетських острів’ян що

255 Там же, том 1, ст.583–584

256 Джерело: Economic and Philosophic Manuscripts of 1844,  Karl Marx, Moscow, Progress, 1959 р., ст.69

257 Посилання: “Why Economics Is Not an Evolutionary Science,” Place of  Science in Modern Civilization and Other Essays, Thorstein Veblen, ст.73-74

258 Джерело: “The Limitations of Marginal Utility,” The Place of Science in Modern Civilization and Other Essays, Thorstein Veblen, New York, Russell and Russell, 1961 р., ст.241-242

бовтаються у водоростях та прибоях з граблями та магічними заклинаннями для ловлі молюсків розглядається з точки зору таксономічних реалій як така, яка має відношення до гедоністичної рівноваги ренти, зарплати та вигоди. І що нібито все це є для них характерним (259)».

Він розглядав виробництво та саму промисловість як соціальний процес з розмитими межами, оскільки він невідворотно включав в себе спільне використання знань (узуфрукт) та вмінь. В багатьох аспектах, він розглядав категоріальні характеристики капіталізму як такі які були властиві лише капіталізму, а не фізичній реальності, а отже як такі, які були переважно вигадкою. Він помітив, що панівні неокласичні теорії існували частково для того, щоб затьмарювати фундаментальну класову війну та властиву їй ворожість та для того, щоб в подальшому оберігати інтереси тих, кого він називав «привілейованими колами» або «відсутніми власниками» (тобто капіталістами) (260).

Він відкидав ідею про те, що приватна власність була «природним правом», як вважав Локк, Сміт та інші, часто жартуючи про абсурдність мислення яким керуються «відсутні власники» що проголошують «власністю» товари, які в реальності, виробляються трудом «звичайного робітника» та вказуючи на абсурдність давно прийнятого правила, що власність походить із праці (261). Далі він описує властиву виробництву соціальну природу і те, як справжня природа накопичення знань та вмінь повністю позбавляла чинності припущення про право власності. Він зазначав:

«Ця теорія про природне право власності перетворює творчі зусилля ізольованого самостійного індивіда основою власності, яка закріплена за ним законом. При цьому випускається з уваги той факт, що ізольованого самостійного індивіда не існує… Виробництво має місце тільки в суспільстві і тільки через співпрацю промислової спільноти. Така промислова спільнота може бути великою або маленькою…але вона завжди містить в собі достатньо велику групу людей, щоб містити в собі та передавати традиції, інструменти, технічні знання та звичаї без яких не може бути ніякої промислової організації і ніяких економічних стосунків індивідів один з одним або з їхнім оточенням… Не може бути виробництва без технічних знань; отже ні накопичення ні багатства не мають бути привласнені уособлено чи якось інакше. Немає ніякого технічного знання окремо від промислової общини. Оскільки немає ніякого індивідуального виробництва і ніякої індивідуальної продуктивності, упередженість щодо природності такого права…зводиться до абсурдності, навіть в межах логіки своїх власних припущень (262).

Так само як і Маркс, він не бачив ніякого іншого критерію розділяти два найголовніші класи суспільства ніж на тих, хто працює і на тих, хто експлуатує цю роботу (263) за допомогою тієї частини прибутку в капіталізмі («бізнесі»), яка повністю відокремлена від самого виробництва («промисловості»). Він проводить межу між бізнесом та промисловістю, вказуючи на те, що перший функціонує як засіб для «саботажу» промисловості. Він бачив абсолютне протиріччя між моральними намірами загального суспільства забезпечувати ефективне виробництво та надавати якісний сервіс та законами приватної власності, які мали можливість спрямовувати таке виробництво виключно заради одного лише прибутку, зменшуючи таку ефективність та наміри. Термін «саботаж» в такому контексті визначався Вебленом як «свідоме перешкоджання ефективності (264)».

Він зазначав: «Індустріальний завод більшою мірою працює вхолосту або напівхолосту використовуючи переважно невелику частку своєї виробничої потужності.

259 Джерело: “Professor Clark’s Economics”, Place of Science in Modern Civilization, Thorstein Veblen, ст.193

260 Посилання: Absentee Ownership and Business Enterprise in Recent Times , Thorstein Veblen, Augustus M. Kelley, New York, 1964 р.,  ст.407

261 Посилання: “The Beginnings of Ownership”, Essays in Our Changing Order, Thorstein Veblen, ст.32

262 Там же, ст.33-34

263 Посилання: “The Instinct of Workmanship and the Irksomeness of Labor”, Essays in Our Changing Order, Thorstein Veblen, ст.188-190

264 Джерело: The Engineers and the Price System, Thorstein Veblen, New York, Augustus M. Kelley, 1965 р., ст.1

Робітників звільняють… В той час коли всі ці люди відчувають потребу в усіх видах товарів та послуг, які ці неробочі заводи та звільнені працівники могли би виробляти. Але з міркувань бізнесової доцільності дозволити цим неробочим заводам та безробітним робітникам працювати є неможливим, - тобто з міркувань невідповідності прибутку бізнесменів, які в ньому зацікавлені, або іншими словами, з міркувань невідповідності доходу для широкого кола матеріально зацікавлених осіб (265)»

Більше того, Веблен, на відміну від переважної більшості людей сучасності, які засуджують акти «корупції» на основі етичних міркувань, не розглядав проблеми зловживань та експлуатації у якості «моральних» чи «етичних» проблем. Він розглядав ці проблеми як такі які вбудовані і є притаманними самій природі капіталізму. Він зазначав: «Порочним є не те, що ці капітани великого бізнесу користуються цією благотворною краплею саботажу у виробництві. І не те, що вони націлені на скорочення людського життя або посилення людського дискомфорту, що виникає через посилення приватизації серед їхніх побратимів… Питання не в тому чи є цей потік приватизації гуманним, а в тому чи є це розумним управлінням у бізнесі (266)».

Щодо природи уряду, точка зору Веблена була дуже чіткою. Уряд за самою своєю політичною структурою існував для захисту існуючого соціального порядку та класової структури шляхом посилення законів приватної власності та, як прямий наслідок, підсилення непропорційного власницького (правлячого) класу. Як він зазначав: «Законодавство, міліцейський нагляд, адміністрування судів, армія та дипломатична служба, всі вони головним чином пов’язані з бізнес-стосунками, особами з грошовими інтересами, та всі вони мають не більше ніж випадкове відношення до інших людських інтересів (267)».

З його точки зору ідея демократії була також дуже спотворена капіталістичною владою, оскільки він зазначав, що «конституційний уряд це є бізнес-уряд (268)». В той час як Веблен був знайомий з явищем «лобіювання» та «купування» політиків, що зазвичай сьогодні можна побачити у вигляді «корупції», він не розглядав їх у якості справжньої сутності проблеми. Скоріше державний контроль з боку бізнесу аж ніяк не був чимось ненормальним. Уряд просто зображувався таким за своїм задумом (269). За самою своєю природою, як інституалізований засіб соціального контролю, уряд таким чином завжди захищав «багатих» від «бідних». Оскільки «бідні» завжди переважали в кількості «багатих», жорстка законодавча структура, яка була прихильною до багатих («заможних осіб») існувала для того, щоб зберігати класовий поділ та незайманість вигод капіталістів (270).

Більше того, він також визнавав те, наскільки важливим було для уряду капіталістичної держави утримувати соціальні цінності в узгодженні з його інтересами – це те, що Веблен назвав «грошовою культурою». Тому, хижі, егоїстичні та конкурентні характерні риси типові для «успіху» в основній соціальній боротьбі, яка властива капіталістичній системі цілком природно за замовченням підтримували ці цінності. В цьому контексті, бути щедрим та вразливим не допомагало «успішності», оскільки лише безжальні та конкурентоздатні були об’єктами поклоніння та соціальної винагороди (271).

В широкому розумінні, Веблен працював над критичним аналізом основної структури та цінностей капіталістичної моделі, виставляючи те, що було суперечливим як певні ґрунтовні, соціологічно прогресивні висновки що стосувалися протиріч, технічної неефективності та розладу цінностей, які були властиві даній моделі. Вивчення його

265 Там же, ст.12

266 Джерело: Absentee Ownership and Business Enterprise in Recent Times, Thorstein Veblen, New York, Augustus M. Kelley, 1964 р., ст.220-221

267 Джерело: The Theory of Business Enterprise, Thorstein Veblen, New York, Augustus M. Kelley, 1965 р., ст.269

268 Там же, ст.285

269 Там же, ст.286-287

270 Там же, ст.404-405

271 Посилання: The Theory of the Leisure Class, Thorstein Veblen, New York, Augustus M. Kelley, 1965 р., ст.229-230

роботи рекомендується всім тим, хто цікавиться історією економічної думки, а особливо для тих, хто ставиться скептично до передумов вільного ринку.

На закінчення: Капіталізм як «соціальна патологія».

Історія економічної думки це, в багатьох аспектах, історія людських соціальних стосунків, з моделями певних простих припущень, які стали панівними через те, що протягом довгого часу розглядатися як священні та непорушні. Цей елемент традиціоналізму, який став кульмінацією цінностей та системи вірувань ранніх періодів, був основною темою у короткому огляді економічної історії. Головним моментом тут є те, що атрибути, які сприймаються як «дане» для панівних економічних теорій сьогодні, насправді не базуються на прямій фізичній основі, яка потрібна для того, щоб отримати затвердження шляхом наукового методу. Вони скоріше базуються на простому увіковіченні встановленої ідеологічної структури, яка еволюціонувала химерним шляхом в таку, яка самопосилається на свою внутрішню логіку, виправдовуючи своє власне існування за своїми ж власними стандартами.

Сьогодні, найбільш проблемним є не те, що конкретно втілює в собі капіталістична ідеологія, а скоріше те, що вона в більшості не враховує. Так само як ранні релігії вбачали світ плоским і були вимушені виправляти свою риторику, оскільки наукою було доведено, що він є насправді круглим, традиції ринкової економіки також стикнулися з подібним випробуванням. Беручи до уваги простоту сільськогосподарських, а зрештою примітивних підходів до промислового виробництва, впродовж тривалого часу було дуже мало відомо або не приділялося достатньо уваги його можливим негативним наслідкам, які проявлялися не лише на екологічному рівні (природне середовище), але також на рівні людини (охорона здоров’я).

Більше того, ринкова система з її дуже давніми припущеннями стосовно можливостей, також ігнорує (або навіть протистоїть) потужний прорив в науці та технологіях, який свідчить про можливість вирішувати проблеми та створювати збільшений достаток. Фактично, як буде пізніше досліджуватися в есе «Ринкова ефективність проти технічної ефективності», такі прогресивні дії та гармонійне розуміння середовища проживання та здоров’я людини вказують на те, що ринковий капіталізм буквально не може застосовувати ці рішення, оскільки сама його механіка за замовченням не дозволяє цього та працює проти застосування таких можливостей.

Загалом кажучи, вирішення проблем, а отже і посилення ефективності є, в багатьох аспектах, анафемою для ринкових операцій. Повне вирішення проблем означає втрату можливості отримувати прибуток від «обслуговування» цих проблем. Збільшення ефективності майже завжди означає зменшення потреби в праці та витратах енергії і в той час коли це може здаватися позитивним для справжньої планетарної ефективності, це також часто означає втрату робочих місць та зменшення грошового обігу після його застосування (272).

Саме тут капіталістична модель починає виконувати роль соціального патогенну, не лише з точки зору того, що вона ігнорує, чому перешкоджає та проти чого працює, але також з точки зору того, що він посилює та увіковічує. Якщо ми повернемося до твердження Локка щодо природи грошей, які при мовчазній згоді суспільства, стали по суті служити товаром самі по собі, то легко побачимо як цей колись лише «посередник при обміні» еволюціонував у свою теперішню соціологічну форму, де вся основа ринку функціонує фактично не з наміром щось створювати та сприяти виживанню, здоров’ю та процвітанню людей, а тільки лише для того, щоб сприяти отриманню прибутку і тільки прибутку.

272 Простим прикладом цього є сума фінансування та рівень зайнятості, який був створений завдяки раку. Якби лікування насправді відбувалося, то логічним результатом цього стало б скорочення штату цих масивних медичних інститутів. Це означає, що вирішення таких проблем може призвести до втрати засобів для існування для тих багатьох людей, які працювали над обслуговуванням таких проблем. Це створює спотворений стимул зберігати речі такими, якими вони є, уникаючи змін у цілому.

Адам Сміт ніколи б не осягнув, що в ці дні, найбільш прибутковою, доходною сферою стало не виробництво товарів, які підтримують чи покращують життя, а скоріше дії по переміщенню грошей, - а отже «робота» фінансових інститутів, на зразок банків, «Уолл-стрит» та інвестиційних фірм – компаній, які буквально нічого не створюють, але володіють неосяжним багатством та мають величезний вплив.

Сьогодні, єдиною реальною теорією вартості, яка має місце є та, яку можна назвати «грошовим виміром вартості» (273). Гроші почали жити своїм життям у відповідності до закріпленої психології, яка ними рухає. Вони не мають ніякої іншої безпосередньої мети в своїх намірах, окрім як отримати більшу кількості грошей з їх меншої кількості (інвестування).

Таке явище «пошуку грошей через гроші» не лише створює розлад системи цінностей, в якій інтерес грошового прибутку затьмарює все, залишаючи по-справжньому важливим екологічним проблемам та проблемам охорони здоров’я другорядне та «неістотне» місце в економіці, але разом з постійною схильністю «примножуватися» та «розширюватися» насправді має властивості ракової пухлини, де така ідея необхідного «зростання» замість сталої рівноваги продовжує свій паталогічний ефект на багатьох рівнях.

Можна також багато чого сказати про боргову систему (274) та про те, як фактично всі країни на планеті Земля на сьогодні заборгували самі собі до такої мірі, що весь наш людський вид, насправді не має стільки грошей в обороті, щоб виплатити самим собі те, що ми напозичали буквально з повітря. Потреба у все більшому й більшому «кредиті» для того, щоб живити «ринок» є на сьогодні постійною через таку відсутність рівноваги. Це означає, що так само як і з раковою пухлиною, ми маємо справу з намірами безкінечного розширення та споживання. Це просто не може працювати на обмеженій планеті.

Більше того, породжені дефіцитом конкурентні моральні уявлення суспільства властиві цій моделі продовжують увіковічувати розбратну класову війну, яка не лише тримає весь світ у війні з самим собою через протекціонізм та імперіалізм імперій, але також серед населення в цілому. Сьогодні, більшість людей навколо бояться один одного, оскільки експлуатація та зловживання є панівним та заохочуваним етосом. Всі люди, адаптовані до цієї культури, зайвим чином розглядають один одного у якості загрози для свого виживання у все більше і більше абстрактних «економічних» умовах. Наприклад, коли двоє людей, щоб влаштуватися на роботу ідуть на співбесіду, шукаючи засоби життєзабезпечення, вони не зацікавлені у добробуті один одного, оскільки лише один з них отримає роботу. Фактом є те, що емпатійна чутливість негативно пригнічується у цій системі переваг і вона залишається в повній мірі невинагородженою фінансовим механізмом.

Більш того, припущення, що в такому конкурентному середовищі може коли-небудь існувати «справедливість», особливо коли природа «перемоги» чи «програшу» означає втрату засобів життєзабезпечення необхідних для існування, є глибоко наївною ідеєю. Правові акти, які існують для того, щоб зупинити право монополії та фінансову «корупцію» існують лише тому, що в цій моделі буквально не існує жодних вбудованих запобіжних механізмів від званої «корупції». Як випливає з робіт Сміта та Веблена згаданих в цьому есе, «держава» насправді є проявом економічних передумов, а не навпаки. Використання державної влади задля ведення законодавчої діяльності з метою безпеки і процвітання одного класу над іншим, є не спотворенням капіталістичної системи, а основною характеристикою конкурентної етики вільного ринку.

Багато хто з прихильників лібертаріанства, політики невтручання держави в економіку, австрійської школи, чиказької школи та інших неокласичних відгалужень

273 Ця фраза застосовувалася Джоном МакМартрі в його роботі «Ракова стадія капіталізму» (The Cancer Stage of Capitalism, Pluto Press, 1999 р.)

274 Створення грошей із боргів в поєднанні з їх примноженням через позикову систему часткового резервування, що є мало не універсальною практикою всіх центральних банків світу, за самою своєю механікою продовжує прагнути безкінечного зростання.

постійно ведуть розмови про те, як «державне втручання» являє собою проблему на сьогоднішній день, так само як і протекціоністська політика імпорту та експорту або сприяння певним галузям виробництва зі сторони держави. Вважається, що ринок якимось чином може бути «вільним» та функціонувати без прояву монополій або «корупції», що є властивим для того, що сьогодні називають «кумівським капіталізмом», навіть якщо вся основа його діяльності є конкурентна або, в більш чіткій термінології, «воююча». Знову ж таки, вважати, що держава не буде використовуватися як інструмент для різноманітних переваг – у якості інструмента для бізнесу – є абсурдом (275).

Врешті решт, ці відверті та невиправдано егоїстичні цінності були причиною людських конфліктів від самого свого початку і, як вже зазначалося, історичне поняття війни між людьми на класовому рівні більшістю розглядаються як щось «належне», «природне» і «незмінне». В існуючій соціальній моделі, яка взята по суті із породженої дефіцитом ксенофобської та расистської системи цінностей, немає місця таким речам як мир та рівновага. Такі речі є просто неможливими в капіталістичній моделі. Більше того, продовжує існувати ілюзія рівності між людьми в так званих «демократичних» суспільствах, яка припускає, що незважаючи на явну економічну нерівність, яка властива такому методу виробництва та виду людських відносин якимось чином може проявлятися політична рівність.

Раніше в цьому есе мимохідь згадувалася різниця між «історичною» та «механістичною» точкою зору на економічну логіку. Важливість «механістичної» (наукової) точки зору, яка буде досліджена в пізніших есе, є критичною для розуміння того, наскільки глибоко застарілою та порочною є насправді ринкова економіка. Коли ми беремо до уваги відомі закони природи, як на рівні людини так і нарівні середовища нашого проживання, і починаємо підраховувати якими є наші можливості та перспективи, технічно, без багажу таких історичних припущень, то з’являється зовсім інший хід думок. З точки зору руху «Zeitgeist», він являє собою новий світогляд, за яким повинно впорядковуватися людство для того, щоб вирішити свої теперішні соціологічні та екологічні проблеми, які постійно посилюються та щоб відкрити двері для велетенських можливостей для майбутнього процвітання.

275 Варто зазначити, що «ринкова дисципліна», або виправна природа ринку, якій, як передбачається, повинен піддаватися весь бізнес, в реальності застосовується сьогодні лише до нижчих класів. Як показує історія, вислів «занадто великий, щоб збанкрутувати» та нещодавні (у 2008 р.) видачі фінансової допомоги банкам на суму більш ніж 20 трильйонів доларів свідчать про те, що багаті сектори захищені жестами так званого «соціалізму», а не капіталізму.