Розділ 2 правнича діяльність як соціокультурна практика

Правнича діяльність „...здійснюється суб’єктами

права з використанням правових засобів та з метою

отримання правового результату, внаслідок чого

відбувається створення права, його розвиток

та матеріалізація в процесі функціонування

суспільних відносин”.

С. Д. Гусарєв [83, с. 106]

Процеси державотворення та становлення України як правової держави, підвищення соціальної цінності права обумовлюють звернення науковців до методологічних засад правничої діяльності, її психологічної структури, форм та рівнів правосвідомості громадян та професійної свідомості правників.

Дослідження вказаних аспектів передбачає пошук відповідей на запитання:

Що створює правовий контекст життєдіяльності людини?

Чи існує взаємозв’язок правідносин зі способом життя?

Яким чином правнича діяльність впливає на сучасний спосіб життя окремого індивіда, соціальних груп і суспільства у цілому?

Яку роль правнича діяльність відіграє у конструюванні соціальної реальності?

Яким чином регламентуються соціальні взаємодії?

Яку роль у регламентації соціальних взаємодій відіграють культурно-правові норми?

Яким чином забезпечується цілісність та стабільність способу життя?

Якою є психологічна структура правничої діяльності?

Що спільного і відмінного у правосвідомості професійній та буденній?

Які соціально-психологічні особливості має суб’єкт правничої діяльності?

Відповіді на ці запитання представлені у другому розділі нашої монографії.

2.1. Правовідносини у структурі сучасного способу життя людини

„ Без правової діяльності, правових відносин,

поза активністю суб’єктів не існує права як

такого. Без людини, без діяльності правова

система перетворюється у клаптик паперу.

Саме людська діяльність, що відбувається у формі

правових відносин, перетворює „книжкове право”

у соціальну реальність”.

Л. Б. Тіунова [302, с. 59]

Зміна кон’юнктури попиту та пропозиції на світових ринках праці, подальший соціально-економічний розвиток нашої держави сприяють встановленню нової системи суспільних цінностей, ядром якої є самоактуалізація людини та її розвиток у всіх сферах життєдіяльності як визначальні чинники росту її конкурентоспроможності та успішності. Формування готовності людини до викликів сучасного світу є чи не найголовнішою стратегічною метою сьогодення, що актуалізує впровадження парадигми цивілізаційного розвитку, важливою складовою котрої є трансформація соціального простору як надбання людської цивілізації.

Соціальні та політичні перетворення в Україні, призводячи до змін способу життя громадян, актуалізують насамперед реформування юридичної сфери у державі, ефективність якого залежить, у першу чергу, від усвідомлення функціонального місця правничої діяльності у структурі сучасного способу життя.

Праць, у котрих розглядається правнича діяльність, нараховується чимало (В. Барко, В. Бедь, В. Васильєв, С. Гусарєв, М. Єнікєєв, О. Землянська, В. Лефтеров, В. Медведєв, С. Сливка, С. Яковенко та ін.), проте у жодній з них не прослідковується взаємозв’язок правовідносин зі способом життя.

Спосіб життя належить до малодосліджених психологічних категорій. Незначні праці (С. Айвазян, І. Бестужев-Лада, А. Льовочкіна, Ю. Швалб та ін.) не висвітлюють усіх аспектів способу життя людини, а тільки намічають можливі шляхи дослідження означеного феномену.

У зв’язку з цим нам видається цікавим дослідити, яким чином правовідносини впливають на сучасний спосіб життя окремого індивіда, соціальних груп і суспільства у цілому.

Науковці розглядають спосіб життя як стійке співвідношення основних видів і форм діяльності суб’єкта, зазначаючи, що він характеризується цільовими показниками діяльності, зверненістю „на себе”, „ на соціум”, мірою включеності суб’єкта у життєві програми широких соціальних співтовариств [348].

В еколого-психологічному підході спосіб життя є системою організаційних форм життєдіяльності людини, групи людей, спільноти, суспільства. З цієї точки зору юридична діяльність є однією з форм, яка задає підґрунтя організації соціальних взаємодій і регламентує їх (див. рис.2. 1. 1).

ПС – правосвідомість;

ПД – правнича діяльність;

N – норми.

Рис. 2. 1. 1. Правнича діяльність як організаційна форма соціальної взаємодії

Підставою організації та регламентації соціальних взаємодій є культурно-правові норми, котрі виникають у процесі історичного розвитку суспільства, концентрують досягнення цивілізації в організації суспільного буття, передаються з покоління у покоління і забезпечуються різними способами соціального впливу. Вони репрезентують ідеальну модель суспільних відносин, надають еталони, стандарти, стереотипи поведінки, встановлюють заборони, табу, підґрунтям яких є здоровий глузд і суспільна мораль. Фіксація норм відбувається в указах, законах, приписах, що актуалізує забезпечення ефективної правотворчості.

Під впливом культурно-правових норм формується правосвідомість учасників соціальної взаємодії. Сформована правосвідомість стає механізмом управління соціальними взаємодіями та ґарантом правопорядку.

Соціальна взаємодія, у свою чергу, визначає спосіб життя її учасників, а також його відповідність культурно-правовим нормам, що і сворює правовий контекст життєдіяльності людини. Правовий контекст життєдіяльності людини виникає у процесі її правової соціалізації й існує незалежно від того, чи усвідомлює людина його наявність.

Досліджуючи правовий контекст життєдіяльності людини, Л. Колберг створив концепцію соціальної взаємодії, виділивши три рівні морального розвитку:

1-й – доконвенціональний – норми виступають чимось зовнішнім для людини і вона їм слідує тільки під тиском авторитету чи зі страху бути покараною;

2-й – конвенціональний – підтримка норм, бажання відповідати стереотипам, прийнятим у суспільстві, підтримувати довірчі, поважливі та лояльні відносини;

3-й – постконвенціональний – слідування закону і нормам визначається внутрішнім законом, тобто совістю [за 236].

Відтак, висновуємо, що тільки у процесі морального розвитку відбувається становлення людини як суб’єкта права та суб’єкта правової свідомості, що говорить про безумовне прийняття закону як необхідного для виконання.

Роль окремого індивіда як суб’єкта соціальної взаємодії посилюється у процесі реформування суспільства (конструювання соціальної реальності). С. Айвазян, П. Бергер одностайні у тому, що реалізація людини можлива тільки у соціумі, по „соціальним правилам” [27]. З цієї точки зору, життя людини розгортається як процес її соціалізації, тобто „як процес засвоєння індивідом все нових правил соціальної взаємодії і послідовного включення у функціонування соціальних інститутів” [332, с. 315]. „Водночас правова соціалізація виступає складовою частиною складного процесу відтворення і подальшого розвитку правових інститутів і відносин, суспільних якостей тих суб’єктів, які підтримують і реалізують ці відносини у своїй життєдіяльності” [227, с. 189].

Ефективність процесу правової соціалізації залежить від того, наскільки знання і норми стануть значущими для людини, тобто перетворяться у її свідомості в особисті цінності, особисті правові орієнтири та установки, „...внаслідок чого у людини формується правосвідомість, позиція, правова зрілість, тобто певний рівень правової культури в цілому” [227, с. 189].

Отже, право виступає загальним нормативним регулятором поведінки людей, створює юридичну основу для боротьби зі свавіллям, порушенням загальноприйнятих норм поведінки, опосередковано вирішує загальносоціальні завдання, забезпечує стабільність суспільства. Засобами правового впливу створюється система соціального контролю, формується система правових гарантій, завдяки чому забезпечується правове регулювання соціальних відносин. „Поза правом неможливо забезпечити безпеку й особисту свободу людей, розвиток ініціативи, підприємництва, творчості. Право означає відому свободу поведінки людей, сприяє утвердженню загальнолюдських цінностей” [92, с. 564].

Процес засвоєння людиною норм і цінностей соціальної взаємодії відбувається шляхом послідовного включення у функціонування соціальних інститутів. Перетворення соціальних інститутів в об’єктивну соціальну реальність сприймається індивідом як об’єктивно даний соціальний простір, що не існує поза межами життєдіяльності і спрямований на усвідомлену і цільову зміну умов існування людини, а значить і способу її життя.

П. Бергер, розглядаючи структуру соціального простору, виділяє три виміри простору та відповідні процеси, що їх утворюють (див.табл. 2. 1. 1). З нашої точки зору, структура соціального простору задає структуру способу життя людини у соціумі у цілому та правовому соціальному просторі зокрема.

Таблиця 2. 1. 1

Структура соціального простору (за П. Бергером)

№	Вимір	Базовий процес утворення виміру	Сутність базового процессу
1	Соціальне середовище	Екстерналізація	Продукування уявлень та ідей щодо соцієтальності
2	Реальність соціального порядку (інститути)	Об’єктивація	Екстерналізовані результати соціальної діяльності набувають характеру об’єктивності
3	Людина як соціальний продукт	Інтерналізація	Об’єктивований соціальний простір переводиться в індивідуальну свідомість

Зобразимо зазначену структуру соціального простору схематично (див.рис. 2. 1. 2).

Рис. 2. 1. 2. Структурно-змістова модель соціального простору

Зображена модель соціального простору дозволяє виявити взаємозв’язки між морфологічними елементами його структури, осягнути цілісність та системність соціального простору як єдиного смислового універсуму, інтегруючого начала цивілізаційного поступу. Структурно-змістова модель соціального простору має п’ять рівнів:

І рівень – соцієтальний;

ІІ рівень – нормативний;

ІІІ рівень – суб’єктивний;

ІV рівень – інноваційний;

V рівень – легітимаційний.

Утворення соціального простору відбувається при проходженні вектору соціальних відносин через зазначені рівні, у результаті чого утворюється замкнена саморегульована система, що дозволяє встановити соціокультурну специфіку будь-якого суспільства. Поелементний аналіз рівнів соціального простору дає уявлення щодо етапів його інституціоналізації, механізмів та чинників функціонування, еволюції.

Перший рівень – соцієтальний – відповідає виміру „соціальне середовище”, базовим процесом утворення котрого є екстерналізація, результуючий продукт екстерналізації – „соціальні норми”. Соціальне середовище являє собою певний соціальний порядок, який є механізмом утворення системи соціальних інститутів. У процесі екстерналізації продукуються ідеї, значущі для розвитку соціуму, що й визначають його соціокультурну специфіку. Соціальні норми – комплекс зразкових елементів соціальних очікувань, уявлення про цінності соціуму та правила поведінки людини у ньому, що мають певні рамки, вихід за котрі оберігається соціальним контролем.

Другий рівень – нормативний – відповідає виміру „соціальні інститути й інституції”, базовими процесами утворення якого є типізація та об’єктивація, результуючий продукт указаних процесів – „соціальний контроль”. Інститути – це сукупність юридичних норм, які регулюють соціально-правові відносини соціальних суб’єктів. Інституції є втіленням соціально-правових норм, культурних зразків, забезпечують виконання і здійснення соціального контролю і самоконтролю, що, у свою чергу, забезпечує стабільність соціального простору, а разом з ним і способу життя, регулюючи за допомогою санкцій соціально значущу поведінку суб’єктів у межах існуючого простору. Завдяки типізації інституції інтегруються у соціальний простір, встановлюючи нормативні зразки поведінки й утворюючи нормативні моделі способів дії та взаємодії. Об’єктивація перетворює інституції в об’єктивну соціальну реальність, яка детермінує розвиток людини як соціального продукту.

Третій рівень – суб’єктивний – відповідає виміру „соціальний суб’єкт”, базовими процесами утворення котрого є інтерналізація і творення, результуючий продукт указаних процесів – „індивідуальна свідомість”. Соціальний суб’єкт – індивідуальний чи колективний розум, що є творцем соціальних цінностей, які забезпечують його внутрішню рівновагу, є завжди джерелом активності, спрямованої на задоволення нужди, що переживається людиною як потреба. У процесі інтерналізації об’єктивований соціальний простір переводиться в індивідуальну свідомість, яка, включаючись у процес безперервного творення, гармонізує соціальні інститути та інституції.

Четвертий рівень – інноваційний – відповідає вимірам „соціальний суб’єкт” та „соціальне середовище”, базовим процесом взаємозв’язку між ними є хабітуалізація („звикання” дії), що вивільняє енергію соціального суб’єкта для інновацій, тобто „створення і впровадження різноманітних нововведень, які породжують значущі зміни у соціальній практиці” [323, с. 176]. Інноваційність стає здатністю і стилем мислення соціального суб’єкта.

П’ятий рівень – легітимаційний – утворюється при взаємозв’язку результуючих продуктів „індивідуальна свідомість” та „соціальні норми”. Базовим процесом зазначеного взаємозв’язку є соціальна рефлексія щодо існуючого соціального порядку, розуміння соціальної реальності (легітимація), пояснення когнітивних і нормативних інтерпретацій дій, що дозволяє інтегрувати всі елементи соціального простору у єдиний смисловий універсум, який задає певний спосіб життя.

Побудована нами модель соціального простору дозволяє встановити рівень його сформованості та побудувати вектор подальшого розвитку.

До сформованих соціальних просторів відносять: політичний, правовий, технологічний, економічний, екологічний, етнічний, інформаційний, культурний, освітній і фінансовий. Ці простори перетинаються, певною мірою взаємопов’язані між собою, проте кожен з них має свою специфіку.

Правовий соціальний простір є багатошаровим. Перший шар, як ми зазначили вище, утворює правовий контекст життєдіяльності людини через уключення її у процес правової соціалізації: засвоєння нею культурно-правових норм, формування її правосвідомості та правової культури, включення у соціальну взаємодію (див. рис. 2. 1. 1).

Другий шар правового соціального простору охоплює пласт правовідносин. У цьому пласті правнича діяльність виступає необхідною умовою способу життя людини. Вона (правнича діяльність) створює соціальний простір для активної поведінки суб’єктів права, проте водночас спрямована на протидію свавіллю і безладу у суспільстві, узгодження поведінки людей з мораллю та справедливістю через регулювання правовідносин між суб’єктами. Правовідносини складаються між суб’єктами права для забезпечення певних інтересів чи привласнення соціальних благ. Кожному громадянину необхідно здійснювати правову регуляцію своєї поведінки та вміти вирішувати правові проблеми. О. Ф. Скакун стверджує, що „правовідносини виступають як спосіб реалізації норм права, або навпаки: норми права втілюються у правовідносинах, відбувається їх індивідуалізація стосовно суб’єктів і реальних ситуацій” [275, с. 376].

Усвідомлення значущості правничої діяльності для себе, тобто на рівні буденної свідомості, відкриває людині нові ресурси і можливості організації життєдіяльності, тобто перетворює правничу діяльність в умову, що визначає спосіб життя. Наприклад, зміни у податковому законодавстві призводять до ухиляння від сплати податків, скорочення малого бізнесу, фактичного знищення інституту фізичних осіб, що призводить до зміни способу життя людей, які представляли цей інститут.

Так, устремління платити податки виникає за наявності таких психологічних чинників:

1. коли податки оцінюються їх платником як корисний внесок у розвиток держави, країни, суспільства;

2. коли вигоди цього внеску оцінюються не менше, ніж витрати;

3. коли можливе одержання зворотнього зв’язку у вигляді інформації, як розпорядилися цими засобами;

4. коли є можливості впливати на спосіб вкладення цих засобів;

5. коли є позитивна оцінка реальних результатів та їх особистої користі (прямої чи непрямої) для платника податків.

Отже, включення людини у правовий контекст призводить до усвідомлення значущості правовідносин у власному житті та перетворює її із суб’єкта соціальної взаємодії у суб’єкта права, здатного до керування змінами у власній життєдіяльності (див. рис. 2. 1. 3).

ПД

N права

регулювання

*

*

правовідносини умова

S права зміни

S права зміни

Рис. 2. 1. 3. Правнича діяльність як необхідна умова способу життя

Мета правничої діяльності у цьому шарі правового соціального простору – правове регулювання суспільних відносин, встановлення доцільних відносин між суб’єктами через надання їм певних юридичних прав, повноважень, обов’язків і відповідальності. Суб’єкт права наділений правоздатністю, дієздатністю та деліктоздатністю. Правоздатність суб’єкта виникає з моменту народження і зникає у момент смерті. „Правоздатність – це передбачена нормами права здатність (можливість) індивіда мати суб’єктивні юридичні права і виконувати суб’єктивні юридичні обов’язки” [275, с. 386]. Дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від віку, фізичного, психічного та розумового стану особи, і наступає з 18-ти років. Дієздатність – це передбачена нормами права здатність індивіда самостійно й усвідомлено здійснювати суб’єктивні юридичні права та обов’язки й нести відповідальність за наслідки власних дій. Деліктоздатність – це здатність нести відповідальність за здійснені правопорушення (за деякі види злочинів в Україні наступає з 14-ти років). Зазначені характеристики суб’єкта права відображуються на способі його життя. Наприклад, навіть такі звичні речі, як: укладання шлюбу, народження дитини, заключення трудового договору, шлюбного контракту, розірвання шлюбу, трудового договору тощо – змінюють спосіб життя індивідуального чи колективного суб’єкта права через регулювання правовідносин з метою підтримання правопорядку у суспільстві. Правнича діяльність, відповідно до певної життєвої ситуації, вирішує життєву колізію чи конфлікт, забезпечуючи цілісність як суспільних відносин, так і способу життя громадян. Забезпечення цілісності та стабільності способу життя у суспільстві, з нашої точки зору, потребує не тільки правового регулювання, а й психологічного супроводу, метою котрого є формування позитивного образу права у свідомості громадян, їх правосвідомості та правової культури. Правнича діяльність, виступаючи безпосередньою умовою способу життя, націлена не тільки на правове регулювання порядку і стабільності у державі, а й на забезпечення соціального успіху кожного суб’єкта права, котрий до цього прагне.

Третій (серцевинний) шар правового соціального простору утворює власне професійна правнича діяльність, спрямована на правовий захист населення. Завдання професійної правничої діяльності полягають у:

• встановленні межі можливої поведінки суб’єкта;

• здійсненні представництва інтересів клієнта;

• захисті сфери можливого від протиправного втручання інших суб’єктів;

• зобов’язанні винних до відновлення порушеної межі [83].

Залежно від ставлення до виконання професійного обов’язку, правнича діяльність може бути способом життя професіонала, перетворивши його на суб’єкта правничої діяльності, а може бути засобом досягнення комфортного рівня життя, перетворивши правника на виконавця професійних функцій (див. рис. 2. 1. 4).

N * фіксація Правовий захист населення * S ПД

Забезпечення власного способу життя засіб Правоохорона Виконавець ПД

Рис. 2. 1. 4. Способи життя правника

У першому підході професійна правнича діяльність виступає засобом реалізації сенсу життя (без здійснення правничої діяльності немає сенсу життя), перетворюючи правничу діяльність у спосіб життя. В. Ф. Петренко зазначає: „Професіонали, які приймають свою професію як спосіб життя, набувають особливого бачення навколишнього світу, особливого ставлення до низки об’єктів, а подекуди, й особливі властивості перцепції, що оптимізують взаємодію з цими об’єктами” [за 143, с. 241]. Безумовно, це - ідеальний варіант життєдіяльності професіонала, за якого ідея правової держави та громадянського суспільства вибудовується у його свідомості як образ-модель, що має у його розумінні високу значущість. Відтак, „досягнення мети щодо втілення моделі в життя набуває для суб’єкта стратегічного характеру, проявляється як соціогенна потреба в самоствердженні і самореалізації, стає для нього смислом життя” [318, с. 92].

Життєва практика підказує, що варіант розподілу у свідомості на „Я-професійне” і „Я-буденне” перетворює правничу діяльність на засіб забезпечення життєдіяльності, тобто у засіб створення і підтримки певного життєвого рівня, характерного для певного (прийнятного) способу життя. Тоді ми констатуємо недостатній рівень правосвідомості представників юридичної професії, котрий при певному збігу обставин призводить до корупційних дій суб’єктів правничої діяльності, перевищення владних повноважень, створення мафіозних структур, скоєння злочинів проти окремих громадян і держави у цілому.

Звичайно, на практиці ми можемо спостерігати ще й „золоту середину” – поєднання суб’єктності з забезпеченням певної якості власного способу життя.

Проте тільки через самовизначення у професійній діяльності можливо зафіксувати власну позицію у її структурі, тобто професійна діяльність набуває смислу (згадаємо, О. М. Леонтьєв вказував, що смисл належить діяльності як реалізованому ставленню до предмета). Діяльнісний смисл виникає лише при встановленні зв’язку між професійною ситуацією суб’єкта та його формами цілепокладання (цілями, програмами, планами тощо).

Типологія суб’єктів професійної діяльності, розроблена нами, відображає їх діяльнісні смисли у процесі професійного становлення. Означена типологія побудована через векторну модель, яка утворює цілісний психологічний простір професійної діяльності. Графічно цей простір можна зобразити у вигляді тримірної моделі, де осями координат виступають вектори: професійна активність (ПА), професійна свідомість (ПС), професійні задачі (ПЗ) (рис. 2. 1. 5).

ПС

ментор лідер

дитина виконавець

н оватор майстер ПЗ

вічний адаптант гальмо

ПА

Рис. 2. 1. 5. Векторна модель психологічного простору професійної діяльності

Дамо коротку характеристику кожного вектору.

1. Вектор професійної активності характеризується такими показниками як: ініціативність, креативність, адаптивність, що дозволяють проектувати перспективи розвитку професії.

2. Вектор професійної свідомості визначає: професійну ментальність, професійну самосвідомість, професійну „Я”-концепцію, що сприяють здійсненню професійної рефлексії у формі професійної методології з приводу власної професійної діяльності.

3. Вектор професійних задач включає у себе: цілепокладання, спрямованість, компетентність, що реалізуються у професійному досвіді особистості професіонала.

Побудована нами векторна модель обмежує психологічний простір професійної діяльності кубом, вершини якого утворюють певні типи суб’єктів професійної діяльності.

Дамо коротку характеристику цих типів:

1. „Новатор” - визначається ініціативністю, прагненням до інновацій, психологічною готовністю до їх утілення, створенням нових напрямків розвитку професії, втіленням новітніх технологій у власну професійну діяльність.

2. „Лідер” - визначається готовністю до інноваційної діяльності, прийняттям на себе відповідальності за результати не тільки власної, а й колективної професійної діяльності, розвиток професійної спільноти.

3. „Ментор” - визначається готовністю до наставництва, створення методологічних розробок з приводу професійної діяльності, здійснення впливу на розвиток професійної спільноти, заснування нових традицій та ритуалів.

4. „Майстер” - визначається готовністю до здійснення професійної діяльності на високому рівні, вирішення професійних задач будь-якої складності, адаптивністю до професійних ситуацій.

5. „Гальмо” - визначається беззаперечним дотриманням норм та інструкцій, неготовністю до втілення інновацій у власну професійну діяльність, гальмуванням ініціатив та інновацій у професійній діяльності співробітників включно до заборони таких форм професійної діяльності.

6. „Виконавець” - визначається беззаперечним дотриманням наказів та розпоряджень вищих інстанцій, відсутністю ініціативності та креативності, реагування на зміни професійної ситуації, зорієнтований на вирішення ідентичних та однотипних професійних задач.

7. „Дитина” - визначається відмовою від власної ініціативи та відповідальності, неготовністю до самостійного здійснення професійної діяльності.

8. „Вічний адаптант” - визначається неадаптивністю до професійної діяльності, неготовністю до вирішення професійних задач, не ідентифікує себе з обраною професією, перебуває у постійних роздумах про професійне самовизначення.

Між указаними типами суб’єктів професійної діяльності, безумовно, прослідковуються певні зв’язки. Так, наприклад, стиль „новатор” пов’язаний зі стилями: „лідер”, „ментор”, „майстер”. Полярними є стилі, розташовані на протилежних кінцях внутрішніх діагоналей: „новатор” – „гальмо”, „лідер” – „виконавець”, „ментор” – „дитина”, „майстер” – „вічний адаптант”.

Описана типологія дозволяє будувати ефективну взаємодію суб’єктів професійної діяльності з урахуванням індивідуальних особливостей кожного суб’єкта.

В основному професійна правнича діяльність є колективно-розподіленою діяльністю і здійснюється через розподіл функцій між представниками професійної спільноти. Тоді йдеться про колективного суб’єкта правничої діяльності. Тому четвертий шар правового соціального простору утворює правнича діяльність професійної спільноти, спосіб життя котрої певним чином протиставляється способу життя населення, оскільки професійна спільнота юристів – це еліта суспільства, наділена владними повноваженнями і має експертний рівень правових знань. На рівні буденної свідомості це протиставлення закарбоване у прислів’ях: „Закон як дишло: куди повернеш, туди й вийшло”, „Всі б закони потонули, та й суддів би перетопили”, ”Де закон (або: законники), там і образа”, „Хто закони пише, той їх і ламає” та ін. Протиставлення способу життя професійної спільноти способу життя інших громадян призводить до ентропії суспільного життя, котру ми можемо безпосередньо спостерігати у повсякденному житті (див. рис. 2. 1. 6).

N

*

*

Спосіб життя

N корпоративні

*

Інші

Спосіб життя професійної спільноти

професійна

спільнота

Рис. 2. 1. 6. Правнича діяльність як ентропійний чинник організації суспільного життя

Прикладом може слугувати відсутність юридичних механізмів соціальних виплат, що на практиці означає отримання таких виплат лише окремими громадянами, що мають „певні зв’язки”. Ці процеси характерні для держави перехідного періоду, періоду розшарування і відсутності соціальних гарантій. Для професійної правничої спільноти діють норми корпоративні, котрі багато у чому суперечать нормам соціально-правовим. Для інших громадян діють соціально-правові норми. Тому і способи життя професійної правничої спільноти й інших громадян є полярними. Результатом ентропії суспільного життя може стати безлад, свавілля, відсутність правопорядку. Доказами прояву ентропійних процесів у суспільному житті в Україні є погіршення умов життя значної частини населення, у першу чергу, людей пенсійного віку; відсутність соціальної захищеності збіднілих верств населення; неможливість реалізації ними конституційних прав, таких, як право на навчання, охорону здоров’я тощо. Результатом ентропії стало виникнення соціально-психологічного феномену – відчуження особистості від держави, котре, безумовно, пов’язане з неможливістю задоволення людиною вищих соціальних потреб (у свободі, волевиявленні, захищеності тощо). Люди сприймають державу як джерело небезпеки й обирають той спосіб життя, котрий дає можливість відчувати себе у безпеці – захищеним від держави. Саме тому зростає кількість злочинів, існують такі явища, як корупція, тіньова економіка. Для більшості характерна зневіра у виконавчій владі. За таких обставин смисл діяльності суб’єктів права полягає у подоланні ентропійних процесів шляхом упорядкування і творення громадянського суспільства і правової держави.

Тому першочерговим завданням у правничій сфері вважаємо створення передумов мобілізації соціальних структур на подолання кризових явищ у суспільному житті та побудову дійсно громадянського суспільства і правової держави, що є вищим шаром правового соціального простору. Відомий український психолог Ю. М. Швалб переконаний, що „громадянське суспільство неможна встановити „указом”, „постановою” чи „рішенням” – воно повинно вирости як цінність та спосіб життя народу...” [331, с. 125]. Вчений переконаний, що розвиток громадянського суспільства можливий лише за умови прийняття людиною держави, у якій вона живе в усіх її конкретних щоденних проявах.

„Важливою ознакою правової держави, - як стверджує І. В. Патерило, - є ...неухильне й повсюдне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма учасниками суспільного життя, передусім державними і громадськими органами. Якщо відповідальність особи перед державою, як відомо, існує за будь-якого типу держави, то лише у правовій державі можливою є відповідальність держави перед особою у випадку порушення державою її прав, свобод, законних інтересів” [227, с. 160].

Головна мета правової держави – створення умов для повноцінного способу життя кожного громадянина, що полягає у самоактуалізації, самореалізації особистості і досягненні нею соціального успіху. Головна мета громадянина правової держави – прогресивний розвиток суспільства, дотримання державних інтересів як своїх власних.

С. В. Богачов однією з головних цілей розбудови правової держави – України та її незалежного розвитку визначає „дотримання принципів верховенства права і демократії, втілення у реальне життя гасла „держава для людини”, забезпечення прав і свобод кожного згідно з європейськими нормами та стандартами” [31, с. 150].

Політолог О. К. Шевченко зазначає, що громадянське суспільство є ідеєю й ідеалізацією, а не вже втіленою формою політичної організації соціального життя [333].

В ідеальному майбутньому побудова правової держави перетворює правничу діяльність у системоутворюючий чинник способу життя суспільства, в якому кожен громадянин керується у своїй життєдіяльності принципом верховенства права (так звана „сократівська” позиція). І тоді правова система держави стає організаційною формою життєдіяльності її громадян, їх способом життя (див. рис. 2. 1. 7).

п

N

равова система держави

регулювання ПД

*

*

правовий захист

соц.взаємодія

S права S ПД

Спосіб життя у правовій державі

Рис. 2. 1. 7. Правнича діяльність як системоутворюючий чинник правової держави і способу життя її громадян

Зображена на рис. 2. 1. 7 дихотомія „суб’єкт права” – „суб’єкт правничої діяльності” не протиставляє зазначені позиції, а показує їх нерозривну єдність, метою котрої є побудова достойного способу життя кожного громадянина держави, гарантія захищеності, безпеки, стабільності, порядку, гармонізація взаємин держави та її структур й особистості на ґрунті демократичного громадянського суспільства.

До основних засад формування правової держави та громадянського суспільства відносять: високий рівень правової культури, принципи ставлення до права як до соціальної цінності, ідею демократизації правотворчості, реальності правового статусу особи, подолання правового нігілізму, формування правової активності особи тощо [83].

Дотримання загальноправових принципів відкриває можливості для розбудови правової держави. С. Д. Гусарєв до принципів загальноправового рівня відносить:

• принцип гуманізму – домінування у формуванні і функціонуванні правової системи, правничій діяльності невід’ємних природних прав і свобод людини;

• принцип рівності громадян перед законом;

• принцип демократизму – право, законодавство адекватно відбивають волю народу, формуються через форми демократії, інститути права при цьому повинні забезпечувати адекватну реалізацію волі народу;

• принцип правності (законності) – здійснення всіх правових форм діяльності держави, функціонування громадянського суспільства, громадян на основі й відповідно до норм права, природних прав та обов’язків людини;

• принцип взаємної відповідальності держави й особи [83].

Чинником, який забезпечує становлення правової держави і громадянського суспільства є формування нормативної системи регуляції діяльності, поведінки і відношень як основи професійно-моральної культури сучасних правників. Структура системи моральної регуляції діяльності і поведінки включає такі базисні компоненти (за Є. М. Богдановим):

• мотиваційний (позитивне ставлення до певного виду діяльності, прагнення до самореалізації і досягнень, моральні і професійні установки й інтереси);

• когнітивний (знання професійної етики, уявлення про моральність і моральні норми);

• гностичний (володіння способами і прийомами, необхідними лоя розуміння сенсу моральних норм і приписів);

• регулятивний (позитивне ставлення до осіб, з якими здійснюються професійні взаємодії, обов’язковість і відповідальність перед ними);

• емоційно-вольовий (здатність до морального співпереживання, здатність відчувати задаволення від роботи, ініціативність);

• оціночний (моральна самооцінка своєї підготовки, результатів діяльності і відношень) [за 92, с. 272-273].

Система моральної регуляції діяльності і поведінки забезпечує правову зрілість суб’єкта та суспільства, що відображується на стані законності та правопорядку, виборі суб’єктом спектру соціальної активності, варіантів творення себе відповідно з усвідомленими цінностями й умовами соціуму. Саме соціальна активність суб’єкта збільшує шанси удосконалення громадянського суспільства та становлення правової держави. Конструктивність самореалізації суб’єкта у процесі здійснення правничої діяльності ці шанси подвоює.

Підсумовуючи вищевикладене, зазначимо, які саме функціональні місця правничої діяльності у структурі сучасного способу життя нами визначені (див.табл. 2. 1. 2).

Таблиця 2. 1. 2

Функціональні місця правничої діяльності у структурі сучасного способу життя

Суб’єктна позиція відносно правничої діяльності	Функціональне місце правничої діяльності у структурі сучасного способу життя позиціонера	Функція правничої діяльності відповідно до зафіксованого функціонального місця	Структурне утворення способу життя	Базовий соціально-психологічний процес	Психологічне новоутворення
Суб’єкт соціальної взаємодії	Організаційна форма соціальної взаємодії	Організація і регламентація соціальної взаємодії	Правовий контекст життєдіяльності людини	Правова соціалізація	Правова свідомість
Суб’єкт права	Необхідна умова способу життя людини	Регулювання правовідносин між суб’єктами, забнзпечення їх соціального успіху	Правовідносини	Інтерналіза-ція	Позитивний образ права
Суб’єкт правничої діяльності	Спосіб життя професіонала	Реалізація сенсу життя – здійснення правничої діяльності на максимально високому рівні	Професійна правнича діяльність	Право-реалізація	Професіоналізм
	Засіб досягнення певного рівня життя	Забезпечення власної життєдіяльності			Криміналізація
Колективний суб’єкт правничої діяльності	Ентропійний чинник організації суспільного життя	Забезпечення елітарного способу життя професійної спільноти	Професійна правнича діяльність	Ентропія суспільного життя	Відчуження особистості від держави
Суб’єкт права + суб’єкт правничої діяльності	Системоутворюючий чинник правової держави і способу життя її громадян	Побудова демократичного громадянського суспільства	Правова система держави	Творення	Соціальний успіх

Як видно з табл. 2. 1. 2, за правничою діяльністю у свідомості і буденній і професійній, й індивідуальній і колективній закріплюються різні функціональні місця у структурі сучасного способу життя. Вважаємо, це викликане такими протиріччями:

1. неусвідомленістю впливу правничої діяльності на спосіб життя індивіда на рівні буденної свідомості;

2. низьким рівнем правосвідомості громадян, а також власне правників;

3. відсутністю правових механізмів забезпечення соціального успіху особистості;

4. несформованістю у суспільній свідомості позитивного образа права;

5. протиставленістю цільових конструктів правничої діяльності у представників юридичних професій;

6. владною позицією професійної спільноти;

7. ентропією суспільного життя.

Вирішення цих протиріч призведе до зміцнення правової системи держави, підвищення рівня правосвідомості громадян, зменшення кількості скоєних злочинів. Шляхи вирішення названих суперечностей, безумовно, лежать не тільки у психологічній площині, а виходять далеко за її межі.

Проте з точки зору психолого-педагогічного підходу необхідно забезпечити:

1. підвищення рівня правових знань населення;

2. формування духовно-морального правового імперативу, під яким ми розуміємо розвиток суб’єктом власної духовності через усвідомлення величі людини та цінності її життя, духовного змісту юридичних законів, власних моральних помилок і шляхів їх виправлення, забезпечення правопорядку у суспільстві;

3. зростання правосвідомості громадян;

4. подолання освітньої кризи у системі професійної підготовки правників через проектування системи вищої освіти як системи розвивальної освіти, основи котрої закладені В. В. Давидовим, використовуючи СМД-підхід, розроблений Г. П. Щедровицьким;

5. реалізацію компетентнісно-задачного підходу до організації професійної підготовки через уключення в організаційний проект підготовки правників психологічної компоненти.