Основні складові професійної компетентності (за е. Ф. Зеєром)

№	Складова	Змістове наповнення
1	Соціально-правова компетентність	Знання та вміння у галузі взаємодії з суспільними інститутами та людьми, а також володіння прийомами професійного спілкування і поведінки
2	Спеціальна компетентність	Готовність до самостійного виконання певних видів діяльності, вміння вирішувати типові професійні задачі й оцінювати результати своєї праці, здатність самостійно набувати нові знання й уміння
3	Персональна компетентність	Здатність до постійного професійного росту та підвищення кваліфікації, професійної самореалізації
4	Автокомпетентність	Адекватне уявлення про власні соціально-професійні характеристики, володіння технологіями подолання професійних деструкцій

А. К. Маркова до поданої структури додає ще один вид професійної компетентності – екстремальну – здатність діяти в умовах, що раптово ускладнилися, при аваріях, порушеннях технологічних процесів [206].

А. І. Вагіс під професійною компетентністю розуміє здатність самостійно діяти у ситуації невизначеності при вирішенні проблем професійної сфери [49]. Він виділяє три види професійної компетентності, що цілком узгоджується зі структурою Е. Ф. Зеєра:

1) спеціальна, тобто власне професійна;

2) соціальна – володіння прийомами професійного спілкування;

3) особистісна – володіння прийомами особистісного самовдосконалення, саморозвитку, самореалізації; готовність до професійного росту; володіння самоорганізацією.

В. Носков, А. Кальянов, О. Єфросиніна [220] виділили вісім основних різновидів компетентності: професійну, управлінську, стратегічну, функціональну, моральну, правову (юридичну), соціальну, корпоративну компетентності, які, у свою чергу, поділяються на певні складові (див. табл. 1. 1. 4).

Таблиця 1. 1. 4

Модель творчого професіонала (за в. Носковим, а. Кальяновим, о. Єфросиніною)

№	Види компетентності	Складові компетентності
1	Професійна компетентність	Відповідна освіта за спеціальністю, досвід роботи за спеціальністю, знання іноземної мови, інформаційна культура
2	Управлінська компетентність	Організаційні вміння, відповідальність, уміння переконувати, авторитет
3	Стратегічна компетентність	Глобальне та системне мислення, здатність бачити і вирішувати проблему, безпека взаємовідносин
4	Функціональна компетентність	Ініціативність, гнучкість, стриманість, уміння приймати управлінські рішення
5	Моральна компетентність	Прояви духовності, емпатія, розумні рішення, гуманні відносини
6	Правова компетентність	Правова обізнаність, правосвідомість, правова культура, законослухняна поведінка
7	Соціальна компетентність	Особиста привабливість, здатність мотивувати та переконувати, до навчання та нововведень, до запобігання і вирішення конфліктів
8	Корпоративна компетентність	Прояви ініціативи, творчі (нестандартні) пропозиції, активність у реалізації ініціатив, сумісність у діяльності, особиста відповідальність

Розглянувши погляди науковців на професійну компетентність, вважаємо, що професійна компетентність є універсальною психологічною передумовою та інтегральною детермінантою професійної підготовки конкурентоспроможного фахівця, здатного до вирішення певного класу задач професійної діяльності, дотримання наступництва та впровадження інновацій при їх вирішенні, що визначає рівень його професіоналізму та успішності у професіогенезі.

Рефлексія як головний механізм інтеграції колективного суб’єкта забезпечує проектування спільної діяльності через проблематизацію, породження та усвідомлення змістів свідомості, суб’єктно-діяльнісних смислів, форм досвіду, координацію професійних позицій та функціональних місць, формування психологічної готовності до здійснення колективної чи спільнорозподіленої діяльності. При цьому суб’єкт вивільняється з процесу діяльності, виходить у зовнішню позицію щодо неї. Крім того, рефлексія є умінням суб’єкта виділяти, аналізувати і співвідносити власні дії з предметною ситуацією. Таким чином, суб’єкт може рефлексувати:

1. предметний зміст проблемної ситуації і своє місце у ній;

2. знання про функціональну структуру діяльності й організацію колективної взаємодії;

3. уявлення про суб’єктні якості та властивості іншої людини і причини її вчинків та дій, а також способи взаємодії з нею;

4. свої вчинки та дії й образи власного „Я діяльнісного”;

5. знання про об’єкт та способи дії з ним у ситуації;

6. процес діяльності у цілому.

А. В. Карпов переконливо доводить, що „рефлексія є навмисне усвідомлення людиною логічної форми своєї дії, специфічне звернення людини до схеми власної дії, до плану її побудови, особлива активність, спрямована на встановлення дійсно необхідних, закономірних орієнтирів” [151, с. 60]. З цієї точки зору, рефлексія спрямована на виявлення та узагальнення підстав власного способу вирішення задачі. Такі підстави знаходимо у зафіксованому досвіді колективного суб’єкта. Зазначимо, що саме завдяки рефлексії досягається синтезування колективного суб’єкта як моносуб’єкта з вихідної полісуб’єктності спільної діяльності. Тому рефлексія розглядається нами як засіб інтеграції, структурування і конституювання колективного суб’єкта.

Спроба операціоналізації рефлексивного механізму здійснена А. О. Тюковим, який виходив з припущення про те, що умовою виникнення рефлексії є „розрив”, що виникає у суспільній структурі діяльності. Основними ж елементами психологічного механізму рефлексії колективного суб’єкта А. О. Тюков визначив:

• рефлексивний вихід, тобто перехід діяча з внутрішньої позиції, на котрій він знаходився, коли виконував певну діяльність, на зовнішню рефлексивну позицію, щодо котрої попередні діяльності є матеріалом аналізу, а майбутня діяльність – предметом проектування;

• інтенціональність – спрямованість на розуміння змісту здійснюваної чи запланованої діяльності;

• первинну категорізацію, що задає набір мисленнєвих засобів, за допомогою котрих здійснюється рефлексивне освоєння діяльності;

• конструювання системи рефлексивного відображення діяльності, що передбачає співвіднесеність засобів з матеріальними та ідеальними об’єктами, а також взаємопов’язаність їх у деякій конструкції;

• схематизацію рефлексивного змісту та системи рефлексивних засобів;

• об’єктивацію рефлексивного опису діяльності – екстеріоризацію та інтерпретацію схематизованого змісту рефлексії як моделі рефлективної діяльності [за 151].

Організація рефлексивних процесів колективного суб’єкта при інтеграції з формами прояву соціокультурного суб’єкта визначає такі параметри індивідуального суб’єкта, як актуалізація, самооцінка та психологічна готовність до здійснення діяльності.

К. Роджерс висунув припущення про те, що діяльність людини завжди регулюється потребою актуалізації, тобто властивою людині тенденцією розвивати всі свої здібності [255].

У створеній А. Маслоу концепції самоактуалізованої особистості поняття самоактуалізації включає всесторонній і безперервний розвиток творчого потенціалу людини, максимальну реалізацію всіх її можливостей, адекватне сприйняття оточуючих, світу і свого місця у ньому, прагнення до самоздійснення, актуалізації потенцій, стати тим, ким людина може стати [за 92].

І. М. Семенов і С. Ю. Степанов актуалізацію індивідуального суб’єкта розглядають як невід’ємну складову процесуального розгортання групової рефлексії. Актуалізація, на думку вчених, має п’ять основних фаз:

1) актуалізація смислових структур „Я” при входженні суб’єкта у проблемно-конфліктну ситуацію та при її розумінні;

2) обмеженість цих актуалізованих смислів при апробації різноманітних стереотипів досвіду і шаблонів дії;

3) їх дискредитація у контексті знайдених суб’єктом протиріч;

4) інновація принципів конструктивного подолання цих протиріч через усвідомлення цілісним „Я” проблемно-конфліктної ситуації і себе у ній (фаза „переусвідомлення”);

5) реалізація цього набутого цілісного смислу через подальшу реорганізацію змістів власного досвіду і дієве, адекватне подолання протиріч проблемно-конфліктної ситуації [за 151].

Самоактуалізація людини, на думку К. Роджерса, це – рух у напрямку повного пізнання себе й власного внутрішнього досвіду. Реалізуючи єдність емоційної і рефлексивної компонент внутрішнього досвіду, актуалізована людина стає вільною у визначенні власної життєвої траєкторії [255].

Самооцінка суб’єкта виявляється у відношенні до іншого, як до самого себе, баченні себе у якості інструменту власної діяльності. Якщо суб’єкт виявляється здатним зробити об’єктом оцінки свої власні дії, він отримує можливість попередньо визначити цілі та задачі діяльності, передбачити її результат, програти варіанти рішень, оцінити хід і продуктивність своєї діяльності.

Психологічна готовність до діяльності є характеристикою потенційного стану її суб’єкта і є передумовою цілеспрямованості, регулювання, стійкості й ефективності діяльності а також запорукою компетентності суб’єкта, „втілившись із внутрішнього у зовнішнє” [348, с. 293]. Сформована психологічна готовність, інтегруючи у собі знання, вміння, навички й установки, дозволяє суб’єкту успішно виконувати поставлені задачі, оцінювати хід їх виконання, здійснювати самоконтроль і перебудовувати діяльність при виникненні перешкод.

М. М. Заброцький, розглядаючи динамічну структуру психологічної готовності до складних видів діяльності, виділяє такі взаємопов’язані елементи, як:

- усвідомлення власних потреб, вимог суспільства (колективу) чи постановка задачі іншими; усвідомлення цілей, досягнення котрих веде до задоволення потреб (чи виконання поставленої задачі);

- усвідомлення й оцінка умов, у яких будуть протікати очікувані дії, актуалізація досвіду, пов’язаного у минулому з рішенням задач і виконанням подібних вимог;

- визначення на основі досвіду й очікуваних вимог діяльності найбільш вірогідних способів рішення задач (або виконання вимог);

- прогнозування проявів своїх інтелектуальних, емоційних, мотиваційних і вольових процесів, оцінка відповідності власних можливостей рівню домагань і необхідності досягнення визначеного результату;

- мобілізація сил відповідно до умов і задач, самовпевненість у можливості досягнення поставленої цілі [348, с. 293-294].

Перспективи розвитку колективного суб’єкта відкривають для нього певні соціальні можливості, пов’язані насамперед з розвитком спільнот, у тому числі професійних, професій, суспільства, культури. На рівні індивідуального суб’єкта перспективи переломлюються у його креативності, ідентичності, конкурентоздатності.

Креативність розглядається нами як умова саморозвитку суб’єкта та водночас як резерв його самоактуалізації, що проявляється у відкритості до нових ідей, інновацій, проектуванні нових способів діяльності, технологій, створенні нових алгоритмів, віяла варіантів та репертуару дій у визначених та невизначених ситуаціях діяльності, застосуванні нестандартних підходів у вирішенні проблем, ініціативності, побудові смислових перспектив реалізації суб’єктних потенцій, розробці проектів і планів майбутнього розвитку.

Д. Б. Богоявленська основними параметрами креативності визначає: швидкість, оригінальність і варіативність при рішенні творчих задач [за 151].

Ідентичність суб’єкта досягається шляхом формування відчуття своєї компетентності, належності до певної групи та відповідної системи цінностей, уключення у співтовариство за рахунок інтеріоризації норм та вимог. Підґрунтям ідентичності є досвід суб’єкта. У ній завжди закладено проект самореалізації суб’єкта, творчого перетворення стереотипів, формування власної позиції, своєрідної ментальності, переживання своєї цілісності і визначеності.

М. В. Заковоротня визначає ідентичність як „модель життя, що дозволяє розділити „Я” й оточуючий світ, визначити співвідношення внутрішнього і зовнішнього для людини, кінечного і безкінечного, адаптації і самозахисту, впорядкувати різноманітність у цілях самореалізації й самоопису” [за 339, с. 17].

Л. Б. Шнейдер визначає ідентичність суб’єкта як результат цілевідповідної і цілеспрямованої ділової активності людини, усвідомлення суб’єктом себе як такого, що обирає і реалізує спосіб взаємодії з оточуючим світом, набуття самоповаги через виконання діяльності, тобто самостійне й усвідомлене володіння смислами виконуваної діяльності та самовираження у ній завдяки певним досягненням [339].

Становлення ідентичності суб’єкта, відповідно до теорії самокатегорізації Дж. Тернера, проходить три фази:

1. самовизначення суб’єкта як члена деякої соціальної категорії;

2. присвоєння собі загальних групових характеристик і засвоєння групових норм і групових стереотипів поведінки;

3. приписування собі засвоєних групових норм і стереотипів, використання їх у якості регуляторів своєї поведінки [за 339].

Н. С. Пряжніков також визначає три фази становлення ідентичності суб’єкта:

1) розвиток здатності самостійно усвідомлювати свою діяльність;

2) розвиток здатності самостійно знаходити смисли своєї діяльності;

3) розвиток здатності самостійно знаходити шляхи вдосконалення себе у своїй діяльності [за 339].

Отже, як зазначають учені, становлення ідентичності суб’єкта відбувається у результаті: самовизначення у належності до певної групи, смислах своєї діяльності, методах і засобах самовдосконалення; присвоєнні групових норм та стереотипів поведінки, творчому їх перетворенні та використанні у якості регуляторів власної діяльності.

Потреба суб’єкта у самореалізації є передумовою його конкурентоздатності. Під конкурентоздатністю розуміється форма міжсуб’єктної взаємодії, що характеризується досягненням суб’єктом цілей в умовах суперництва разом з іншими, що досягають цих же цілей. Конкурентоздатність суб’єкта характеризує: наявність чітких цілей, раціоналістичність, працездатність, прагнення до творчості, безперервного зростання власної компетентності, креативність, здатність до ризику, незалежність, лідерство, відповідальність, стресостійкість, самовладання, комунікабельність.

Оскільки індивідуальний суб’єкт є системним утворенням, він не є сумою описаних форм прояву, а є їх синтезом, констеляцією, єдністю, цілісністю. Формування в індивіда здатності бути суб’єктом діяльності відкриває перед ним можливість саморозвитку, самореалізації, самотворення, самоздійснення й водночас розвитку цивілізаційної культури у цілому та спільноти зокрема у процесі власної суб’єктоґенези.

З усього викладеного вище випливає, що поняття „суб’єкт” є високим рівнем узагальнення, метакатегорією, що включає у себе трактування , прийняті у різних теоретико-методологічних підходах, проте які одностайні у його характеристиці як активного, інтегративного, системного та творчого начала.