Матриця суб’єкта діяльності

К олективний суб’єкт Соціо- культур- ний суб’єкт	Досвід	Рефлексія	Перспективи розвитку
Надситуативна активність	Спрямованість	Актуалізація	Креативність
Надіндивідуальна свідомість	Цілепокладання	Самооцінка	Ідентичність
Стратегічні задачі	Компетентність	Психологічна готовність	Конкурентоздатність

Рис. 1. 1. 2. Форми прояву суб’єктності у сфері діяльності

Виходячи з твердження А. В. Брушлінського, що суб’єкт діяльності – це людство у цілому, що являє собою суперечливу нерозривну єдність суб’єктів меншого масштабу, тобто різноманітних соціальних класів, груп, націй, індивідів, які взаємодіють один з одним [236], припускаємо, що система суб’єкта діяльності має ієрархічну структуру, вищим рівнем якої вважаємо соціокультурний суб’єкт. Структура соціокультурного суб’єкта представлена на рис. 1. 1. 3.

Рис. 1. 1. 3. Структура соціокультурного суб’єкта діяльності

Досягнення людської культури, накопичений досвід поколінь, універсальні знання, універсальні цілі перетворення природи, розуміння об’єктивного світу становлять основу формування соціокультурного суб’єкту. Відмінна риса соціокультурного суб’єкту – його нормативний, надситуативний та надіндивідуальний характер.

Надситуативна активність (за термінологією В. А. Петровського) є рушійним моментом діяльності, надлишковим щодо ситуативних завдань і вимог на шляху руху діяльності, забезпечуючим становлення, реалізацію, розвиток і видозміну діяльності [229]. І. А. Джидар’ян розглядає активність як генеральну характеристику суб’єкта, „як джерело перетворення всього буття” [за 63]. З нашої точки зору, така задача під силу тільки соціокультурному суб’єкту. Надситуативна активність соціокультурного суб’єкта, що проявляється у його діяльності, є соціокультурно нормативною, обумовленою досвідом людства, відтворюючою суспільство через відтворення діяльності. Норми цієї активності, відображені у способах діяльності, актуалізують сутнісні сили та потенційні можливості суб’єкта, регулюють інтенсивність та результативність діяльності. Надситуативна активність породжується надіндивідуальними формами свідомості, до котрих насамперед відносяться соціокультурні норми. Соціокультурні норми, у свою чергу, задають організаційні схеми побудови і трансляції видів діяльності, низку стійких мотивів, набір фіксованих цілей, систему способів здійснення діяльності, усвідомлені критерії оцінки її результатів. Реалізується надситуативна активність соціокультурного суб’єкта через рішення стратегічних задач, норми-зразки котрих виступають водночас способом репродукції діяльності і суб’єкта діяльності. Фактично надситуативна активність є способом формування, розвитку і прояву соціокультурного суб’єкта.

Під колективним суб’єктом прийнято розуміти взаємопов’язану та взаємозалежну групу людей, що виконують спільну діяльність. Ще С. Л. Рубінштейн підкреслив цю головну особливість діяльності та онтологічний смисл категорії колективного суб’єкта. Повною мірою бути колективним суб’єктом означає бути інтегрованим, єдиним цілим. А. Л. Журавльов [236] виділив три найважливіших властивості групи, котрі дозволяють характеризувати групу як колективного суб’єкта:

1. взаємопов’язаність та взаємозалежність індивідів у групі, їх динамічність та змістовність;

2. здатність групи проявляти різноманітні форми спільної активності: спілкування та взаємодію у групі, групові дії, спільну діяльність, групове відношення, групову поведінку, міжгрупові відношення та предметно-спрямовані взаємодії тощо;

3. здатність групи до саморефлексії, результатом якої є: переживання індивідом належності до групи та єднання з нею, групове уявлення про групу, її оцінка, що відображують історико-біографічний досвід життя групи, її потенційні можливості, форми життєдіяльності, призначення, обмеження та ін.

Виділені найважливіші властивості групи науковець пов’язує з рівнями суб’єктності, розуміючи під суб’єктністю здатності групи до прояву спільних форм активності. Так, взаємопов’язаність членів групи проявляється у потенційній суб’єктності (спільній передактивності), спільна активність – у реальній суб’єктності, а групова саморефлексивність – у рефлективній суб’єктності.

Учений відповідно до основних ознак спільної діяльності виділив властивості і спільної діяльності і її колективного суб’єкта:

1) цілеспрямованість – прагнення до основної суспільно значущої мети, що насамперед висловлює реально існуючі тенденції у діяльності колективу: групові інтереси, зміст цілей, колективні соціальні установки, переконання, ідеали;

2) мотивованість – активне, зацікавлене і дієве спонукання до спільної діяльності, що формується у результаті інтеграції індивідуальних мотивів, і виявляється через емоційне переживання потреби, бажання діяти разом, усвідомлення необхідності спільної діяльності, пристрасне, захоплене відношення до неї;

3) цілісність – внутрішня єдність спільноти;

4) структурованість – чіткість взаємного розподілу функцій, задач, прав, обов’язків і відповідальності між членами групи;

5) узгодженість – взаємна обумовленість дій членів групи на всіх етапах виконання спільної діяльності;

6) організованість – упорядкованість, зібраність, підпорядкованість певному порядку виконання спільної діяльності, здатність діяти точно відповідно до заздалегідь встановленого плану, згуртованість у вирішенні внутрішньоколективних задач;

7) результативність – здатність досягати позитивного підсумку.

Наше уявлення про структуру колективного суб’єкта представлено на рис. 1. 1. 4.

Рис. 1. 1. 4. Структура колективного суб’єкта діяльності

Як видно з рис. 1. 1. 4, підструктура „колективний суб’єкт” має такі форми прояву: досвід, рефлексія, перспективи.

Значущість формування та розвитку досвіду людини актуалізує розгляд категорії досвіду як особливої психологічної реальності суб’єкта діяльності.

Уперше досвід людини виступив у якості способу дослідження її пізнання у 1690 р. у праці Дж. Локка „Досвід про людське розуміння”. Дж. Локк стверджував, що всі знання ґрунтуються на досвіді і від нього виникають; досвід – єдиний шлях, яким ідеї речей проникають у розум, тим самим утверджуючи досвід як фундаментальне поняття психології [187]. Проте ні суб’єкт досвіду, ні його активність, ні його життєдіяльність ученим не розглядались.

Дж. Берклі наголошував на суб’єктивному началі людського досвіду [28]. І. Кант підняв досвід до рангу наукового [145]. В. Вундт предметом психології визначив безпосередній досвід суб’єкта, що розкривається шляхом інтроспекції, надаючи тим самим досвіду рангу предмету дослідження і фактично вводячи динамічний аспект у його вивчення. О. М. Лактіонов висловив припущення, що саме В. Вундтом „заявлена необхідність структурно-динамічного підходу у дослідженні природи людського досвіду” [175, с. 31]. Проте поняття досвіду у В. Вундта є лише теоретико-методологічним, структурно-нормативне дерево суб’єктивних компонентів безпосереднього досвіду (конкретно-дослідницьке поняття) створене не було. С. Л. Рубінштейн висловив ідею включеності досвіду у діяльність, щодо котрої досвід виявляє свою психологічну природу [260]. Ч. Пірс розглядав досвід як зрозумілий суб’єкту стан, як те, що втілюється у діях і збагачується за їх рахунок [378], тобто фактично досвід виступає засобом адаптації суб’єкта до зовнішніх впливів.

У. Джемс при розробці вчення „радикального емпіризму” центральною категорією визначив „чистий досвід” - безпосередній життєвий потік („потік суб’єктивного життя”), котрий є основою наступного відображення [94; 95], що можна розглядати як спробу суперідеалізації поняття. У рамках радикального емпіризму досвід є самодостатнім поняттям, що співпадає з „реальністю”. Дж. Дьюї звернув увагу на подвійну детермінацію досвіду: знизу (біологічна детермінація, інтерпретація котрої зводиться до відповідей на запитання: що? як?) та зверху (ціннісна детермінація, що інтерпретується як відповідь на запитання: навіщо?). Одиницею досвіду він визначає звичку (навик). Сутність досвіду полягає у зміні старих, невиправдовуючих себе звичок, на нові – більш корисні й ефективні. Для Дж. Дьюї досвід – повсякденний досвід людей, їх звична життєдіяльність, світ почуттів, переживань й активності, тобто почуттєво-практичний досвід повсякденного життя, єдино реальний світ справжніх цінностей [367]. Усвідомлення досвіду та його результатів, як вважає Дж. Дьюї, має здійснюватись насамперед у категоріях удачі чи невдачі, досягнення цілей чи поразки [368]. На соціальній детермінації досвіду наголосив Дж. Мід [377]. Теорії Дж. Дьюї та Дж. Міда створили передумови для системного розуміння феномену досвіду.

Л. С. Виготський не розкрив поняття досвіду, проте диференціював його, вказуючи на єдину природу історичного, соціального і подвоєного досвіду [69]. О. М. Лактіонов зазначив, що „…ним по суті була поставлена проблема суб’єкта досвіду” [175, с. 63], проте подальшого розвитку проблематика власне досвіду не отримала.

Ця проблематика виникає у вітчизняній психологічній науці тільки у 1990 р. у роботі Л. К. Воробйової та Т. В. Снегирьової, котрі звернулись до розгляду дефініції досвіду, детермінованого культурно-історичними реаліями [68]. При цьому регулятивна функція самого досвіду та його суб’єкт виявилися поза рамками розробленої теорії.

У рамках діяльнісної теорії досвід, навпаки, стає невід’ємним атрибутом суб’єкта [15; 16; 180; 181; 263; 322].

Вивчаючи багаторівневість психічних явищ, Б. Ф. Ломов виділив три основні нерозривні взаємопов’язані підсистеми досвіду: когнітивну, що реалізує функцію пізнання; регулятивну, що забезпечує регуляцію діяльності і поведінки; та комунікативну, що формується і реалізується у процесі спілкування [188], що певним чином співвідносяться з нашими уявленнями щодо структурної організації досвіду як форми прояву колективного суб’єкта (див. рис. 1. 1. 5).

Рис. 1. 1. 5. Структура досвіду

З нашої точки зору, досвід як психологічна система складається зі структурно-динамічної організації трьох сфер, кожна з яких є самостійною характеристикою досліджуваного феномену, наділена певним змістом та функціями:

1) когнітивної, змістом якої є знання, що є основою формування компетентності суб’єкта, рішень, оцінок, очікувань та домагань, антиципації перспективи. Функцією когнітивної сфери є раціоналізація досвіду;

2) «чуттєвої тканини», змістом якої є діяльнісні смисли, що формуються як результат оцінки досвіду спільної діяльності, є універсальним інструментом для оцінки й інтерпретації унікального досвіду суб’єкта;

3) конативної, змістом якої є системні конструкти способів діяльності, цілісні патерни рішення стратегічних задач, що розширюють репертуар поведінки суб’єкта у типових ситуаціях та уможливлюють його діяльність у нестандартних ситуаціях.

Структурно-динамічна організація колективного досвіду формує його об’єктивну вартість. Об’єктивна вартість досвіду є його базовою характеристикою, відображає його унікальність та цінність досягнень.

Формами існування досвіду є: описи типових ситуацій, алгоритми дій та операцій, кодекси.

Формами фіксації досвіду є: професіограми, звіти, узагальнення досвіду.

Функції досвіду: вирішення різних типів задач, автоматизація дій, розширення репертуару поведінки суб’єкта у різноманітних ситуаціях, забезпечення становлення суб’єкта.

Таким чином, досвід являє інтегроване утворення психологічної реальності, котре має власні ознаки й особливості, що становлять його унікальність і забезпечують цінність та стабільність.

О. М. Лактіонов зазначав, що „… досвід представляє собою таке психологічне утворення, котре дає можливість не тільки використовувати відповідні задачі знання, вміння і навики, але й певним чином адаптуватися до умов життя, взаємодіяти з оточуючим світом, інтерпретувати події у світі і себе у цих подіях” [175, с.145], указуючи, що предметом дослідження має бути не досвід взагалі, а лише індивідуальний досвід [175].

В індивідуальному досвіді асимілюються досвід поколінь та колективний досвід, що у подальшому може стати надбанням досвіду наступних поколінь.

Застосування суб’єктом набутого досвіду розглядається нами як момент творення буття і разом з тим становлення суб’єкта діяльності як суб’єкта розвитку буття та культури, унікального та універсального у своїй цілісності. У процесі розвитку суб’єкт набуває здатності використовувати досвід попередніх поколінь та колективу як засіб розвитку індивідуального досвіду. Формування власної здатності бути суб’єктом відкриває можливість розвивати досвід людства у процесі самореалізації. Використовуючи соціокультурний та колективний досвід, суб’єкт опановує у діяльності невідомі раніше властивості та якості об’єктивного світу, включає їх у культуру, що сприяє його єднанню зі світом та становленню як суб’єкта соціокультурного досвіду, відкриває нові можливості для творення світу та власної життєдіяльності, самоактуалізації, самореалізації та професіоґенези, інтегруючи спрямованість як смислоутворюючий мотив діяльності, цілепокладання як психологічну умову розгортання діяльності та компетентність як передумову психологічної готовності суб’єкта до здійснення діяльності (див. рис. 1. 1. 6).

Рис. 1. 1. 6. Структура індивідуального суб’єкта діяльності

Спрямованість виступає акцентуючим та ініціюючим началом діяльності й водночас формується через діяльність у соціумі, колективі, групі. Як смислоутворюючий мотив та атрибут діяльності, генеральний чинник детермінації активності суб’єкта, спрямованість визначає його психологічний склад та ініціативну поведінку, формує зацікавленість у виконанні діяльності, зорієнтовує у напрямках діяльності та діловому співробітництві, спонукає до перетворювальної активності, постановки різноманітних задач, побудови послідовності цілей, забезпечує стабільність життєдіяльності, її результативність та продуктивність. Вбираючи у себе найбільш стійкі спонуки, спрямованість суб’єкта визначає рівень реалізації і якість його діяльності, а також виступає основним чинником його самоуправління і самореалізації.

В. А. Семиченко у структурі спрямованості виділяє особистісну і процесуальну компоненти. Особистісна компонента включає: потреби, бажання, інтереси, ідеали, переконання, світогляд, рівень домагань, самооцінку, ціннісні орієнтації людини. Складовими процесуальної спрямованості виступають когнітивний, емоційно-оцінний та поведінковий компоненти. Когнітивний компонент передбачає наявність знань у певній галузі, прагнення їх поповнювати, потребу у самопізнанні і саморозвитку відповідно до вимог певної сфери діяльності. Емоційно-оцінний компонент передбачає позитивне ставлення до певного виду діяльності. Поведінковий компонент акумулює активність в оволодінні відповідним видом діяльності, професією [266].

Дослідниця виділяє показники або параметри виміру спрямованості:

• об’єкт, що пов’язує суб’єктивне переживання людини зі значущим для неї об’єктом чи окремим аспектом діяльності;

• специфічність й узагальненість, що характеризують обсяг об’єктів, які належать до того ж класу явищ, на котрі зорієнтована спрямованість;

• ступінь диференціації, що характеризується усвідомленістю зробленого вибору, його локалізацією на визначеному колі об’єктів;

• валентність, яка визначає ступінь зв’язку певного виду спрямованості з його змістовими компонентами;

• задоволеність, що виражає силу емоційного ставлення людини до певного об’єкту, виду діяльності;

• опірність, що визначається через подолання труднощів, які виникають у процесі діяльності чи взаємодії з об’єктом спрямованості;

• кількість і сила зв’язків з загальною системою цінностей людини (чим більш сильними і багаточисельнішими будуть зв’язки спрямованості з відповідною системою цінностей, тим трудніше вона піддається змінам);

• центральність, що відображає співвідношення спрямованості з загальним ставленням людини до самої себе, самооцінкою здібностей, характеру, особистісних якостей (чим більш високим є співпадіння якостей, що вимагаються певним видом діяльності з самооцінкою, тим більш стійкою є спрямованість) [266].

Цілепокладання у структурі діяльності суб’єкта є процесом становлення універсальності людини, оскільки власний розвиток є універсальною метою перетворення природи. Саме тому ціль формується не в образі предмету, що задовольняє певні потреби, а в образі передбачуваного результату творчої діяльності. Такий результат ще на стадії образу спрямований на формування суб’єкта діяльності, розвиток його нових здібностей; слугує моментом подальшого розгортання змісту цілі, тобто цілепокладанням [138].

Сформована ціль реалізується суб’єктом у його діяльності як система послідовних дій, що вирішують певний клас задач. Вирішення кожної конкретної задачі трансформує ціль відповідно до набутого суб’єктом досвіду, розвиваючи його професіоналізм та змінюючи траєкторію професійного розвитку.

У досвіді фіксується схема успішних професійних дій через згортання зв’язки цілей і результатів професійної діяльності. Цілепокладання у структурі досвіду людини формує її суб’єктивні та діяльнісні смисли, що надають цінності отриманому досвіду, оскільки визначають значення діяльності для її суб’єкта. Отриманий досвід, у свою чергу, стає фрагментом „життєвої філософії” особистості, сприймається нею як власна цінність, обов’язкова для трансляції і відтворення у майбутньому. Інтеграція та систематизація таких фрагментів утворює „життєву філософію” людини, у тому числі й щодо професійної сфери її життєдіяльності. „Життєва філософія” суб’єкта професійної діяльності втілюється ним у власну професійну діяльність, скеровуючи напрямок траєкторії індивідуального професійного розвитку відповідно до професійної ситуації та потреб суб’єкта, рівня його професійної спрямованості. Чим вищий рівень професійної спрямованості суб’єкта, тим більш значущими є для нього досягнення у професійній сфері. Мотив професійних досягнень перетворюється на смислоутворюючий мотив усієї життєдіяльності людини. Професійна кар’єра стає її життєвою ціллю. Набутий професійний досвід детермінує індивідуальний стиль професійної діяльності, який, у свою чергу, досить тісно пов’язаний з компетентністю суб’єкта, котра, з нашої точки зору, є універсальною психологічною передумовою та інтегральною детермінантою професійної підготовки майбутнього фахівця й у подальшому визначає його успішність у професійно-практичній діяльності.

У сучасному тлумачному психологічному словнику компетентність (від лат. competens – відповідний, здатний) визначається як „психосоціальна якість, яка означає силу і впевненість, що виходять із почуття власної успішності й корисності, які дають людині усвідомлення своєї спроможності ефективно взаємодіяти з оточенням” [323, с. 203].

А. П. Павліченко зазначає, що „традиційно у вітчизняній науковій літературі найбільш типовим є визначення компетентності як досконалого знання своєї справи, сутності виконуваної роботи, розуміння складних зв’язків, явищ і процесів, можливих способів і засобів досягнення намічених цілей” [223, с. 180].

Дж. Равен трактує категорію компетентності як специфічну здатність людини до виконання конкретної дії у певній галузі діяльності, котра сполучає у собі знання, навички, способи мислення і готовність відповідати за свої вчинки [249]. У широкому значенні слова, вчений під компетентністю розуміє загальний інтелектуальний розвиток особистості, зокрема формування базових компонент ментального досвіду людини:

• на рівні когнітивного досвіду – механізмів ефективної переробки інформації, що включає у себе насамперед понятійні структури;

• на рівні метакогнітивного досвіду – механізмів довільної і мимовільної регуляції роботи власного інтелекту;

• на рівні інтенціонального досвіду – механізмів індивідуальної вибірковості інтелектуальної діяльності, що дозволяє збалансувати особливості власного розуму з об’єктивними вимогами оточуючої дійсності [250].

Крім того, Дж. Равен виділяє вищі компетентності, які передбачають наявність у людини високого рівня ініціативи, здатності організовувати інших для досягнення поставлених цілей, готовності оцінювати й аналізувати соціальні наслідки своїх дій тощо [250].

З. А. Рустанович-Варфоломєєва вважає, що компетентність і професіоналізм є головними чинниками суб’єктної реалізації індивіда [261], тобто, з нашої точки зору, мова йде про професійну компетентність.

А. О. Деркач в уявлення про компетентність включає вміння особистості вільно орієнтуватися у складних умовах професії, оперувати об’єктивними і суб’єктивними її складовими, впроваджувати нові способи здійснення діяльності, технології [92].

В. М. Карандашев вважає, що професійна компетентність включає у себе професійні знання, уміння, навички, здібності. Її характеризують діапазон професійних можливостей фахівця, володіння прийомами і технологіями професійної діяльності, особистісна ініціатива і професійна комунікабельність [148].

М. А. Дмитрієва і С. А. Дружилов вказують, що професійна компетентність має два аспекти:

1) вузький – знання, вміння, навички, способи їх реалізації у діяльності, спілкуванні і саморозвитку особистості;

2) широкий – рівень успішності взаємодії з соціальним середовищем [100].

О. О. Бодальов, А. О. Деркач і Л. Г. Лаптєв підкреслюють, що професійна компетентність характеризується сформованістю єдиного комплексу знань, навичок, умінь, психологічних якостей, професійних позицій й акмеологічних інваріантів [248].

Е. Ф. Зеєр стверджує, що під „професійною компетентністю розуміють сукупність професійних знань, умінь, а також способи виконання професійної діяльності” [133, с. 22]; професійна компетентність має певну структуру (див. табл. 1. 3).

Таблиця 1.3