58. Зарубіжна школа і педагогіка першої половини 20 ст.

В першій половині XX ст. в зарубіжній педагогіці простежуються дві основні парадигми. Одна з них - педагогічний традиціоналізм - продовження колишньої педагогічної думки. Інша - нове виховання, або реформаторська педагогіка, - Повна альтернатива такої традиції.

До традиціоналізму ставилися, насамперед, соціальна педагогіка, релігійна педагогіка та педагогіка, орієнтована на філософське осмислення процесу виховання та освіти. Представники соціальної педагогіки (Е. Дюркгейм - Франція, В. Дільтей, П. Наторп, Е. Шпрангер - Німеччина, Б. Рассел, М. Макміллан, С. Айзек - Англія, Р. Зейдель -- Швейцарія та ін.) головним джерелом педагогічної науки і практики вважали соціально-історичне знання.

Еміль Дюркгейм (1858-1917) - один з найбільш помітних представників соціальної педагогіки. У його концепції "стадій цивілізації" і "колективних вистав ", людство пройшло ряд історичних стадій, кожній з яких властиві свої власні системи ідеалів виховання - "колективні уявлення". Сучасна цивілізація, на думку Дюркгейма, увібрала в себе компоненти "колективних уявлень" попередніх епох і одночасно виробила особливі педагогічні ідеали і цінності. Процес виховання – це, перш за все, залучення кожного члена суспільства до "колективних уявлень" свого часу.

Реформаторська педагогіка (нове виховання) відрізнялася негативним ставленням до колишньої теорії і практиці виховання, поглибленим інтересом до особистості дитини, новими рішеннями проблем виховання. Бельгійський педагог Овед Декролі (1871 -1932) - писав, що педагогічна діяльність повинна сприяти усвідомленню дитиною власного "Я", пізнання середовища проживання, де йому належить здійснити свої ідеали, цілі і бажання. Реформаторська педагогіка проголошувала ідею розвитку особистості перш за все на основі вроджених здібностей. Особливо помітно подібний педоцентрізм був поширений в англійської педагогічної думки (С. Берт, Дж. Адаме, Дж. Адамсон).

Кредо антитрадиціоналізму знайшло чітке вираження в ідеях вільного виховання, маніфестом якого стала книга шведського педагога Еллен Кей (1849-1926) "Століття дитини", де пропонувалася педагогічна формула: «виходячи з дитини». Прихильників вільного виховання об'єднувало заперечення традицій, заклик розвивати в дитині творчі сили. Помітною подією в антитрадиційному вихованні стало зародження експериментальної педагогіки. Її представники - А. Лай і Е. Мейман (Німеччина), А. Біне (Франція), О. Декролі (Бельгія), П. Бове і Е. Клапаред (Швейцарія), Е. Торндайк, У. Кілпатрік (США) та ін. - провели дослідження, які, на переконання А. Біне, дозволили "висунути на перший план психологію дитини, щоб з неї з математичною точністю вивести виховання, що він повинен отримати". Творці експериментальної педагогіки, прагнули звільнити виховання від умоглядності, спертися на емпірії вивчення дитини та її поведінки, на основі лабораторних спостережень висунули як основного педагогічний принцип саморозвитку особистості. При розробці педагогічних проблем вони намагалися використати особливості дитячої психології і фізіології, а також конкретної соціології.

Педагогіка прагматизму отримала особливий розвиток в США. Її лідер Джон Дьюї (1859-1952) виступав за практичну спрямованість виховання, пропонуючи вирішувати його завдання за допомогою спонтанного розвитку дитини: "Дитина - це вихідна точка, центр і кінець усього. Треба мати на увазі його розвиток, бо лише воно може бути мірилом виховання ".

Д. Дьюї і його послідовники (Е. Паркхерст, У. Кілпатрік, Е. Коллінгс та ін.) вважали, що можна позитивно вплинути на життя кожної людини, піклуючись з дитинства про здоров'я, відпочинок і кар'єрі майбутнього сім'янина і члена суспільства. Вони розглядали вивчення специфіки дитинства як путівник наукової педагогіки, пропонуючи зробити дитину об'єктом інтенсивного впливу різноманітних факторів формування - економічних, наукових, культурних, етичних та ін.

По-своєму інтерпретували ідеї реформаторства німецькі педагоги: теоретики педагогіки особистості (Е. Вебер, Г. Гау-Діг, Ф. Гансберг, Г. Шаррельмані ін.), виховання за допомогою мистецтва (Е. Зальвюрк, А. Ліхтварк та ін.) Вони розглядали педагогічний процес як синхронна взаємодія вихованця і наставника, носить творчий характер, що виключає придушення особистості вихованця і жорстку регламентацію. Ідеологи педагогіки особистості виходили з цілі формування на основі високорозвиненої розумової активності людини, здатної подолати свою внутрішню нестійкість за допомогою вічних цінностей, насамперед релігії і громадянськості Е. Зальвюрк і А. Ліхтварк бачили своє завдання у реалізації творчих можливостей дітей, зокрема, в області мистецтва, що розглядалася як цінне морального формування.

Ідеологи функціональної педагогіки у Франції та Швейцарії (Е. Клапаред, А. Фер'єре, С. Френе та ін.) наполягали на увазі вихователя до дитини, дитячій грі як ефективного способу виховання. Вони вважали за необхідне відмовитися від орієнтації на "середньої дитині", спиратися у вихованні на інтереси кожного школяра. Керуючись таким підходом, швейцарець Адольф Фер'єре (1879-1960) запропонував періодизацію розвитку дитини і дитячих інтересів - від безсистемних до цілеспрямованих.