Спогади про війну наших земляків

Серед інших заходів окупаційної Влади була примусова мобілізація робочої сили до Німеччини. Умови життя остарбайтерів були нестерпними. Здебільшого нацисти звертали увагу на молодь. Адже саме молодь вивозили в рейх на примусові роботи. Лише в Рівненській області вивезли до рейху 50 тисяч чоловік - хлопців і дівчат. Молодих людей привозили в управу, де перед ними виступав німець і повідомляв, що їх направляють на роботу в Німеччину, де будуть добре годувати й одягати. Після чого навантажували на товарний поїзд, вагони закривали на замки, щоб люди не тікали, виставляли варту. їсти по дорозі не давали. В таборах з ними поводилися як з товаром: торгувалися, купували і відвозили на каторгу. Про це свідчать спогади колишніх «остарбайтерів», в'язнів концтаборів, які працювали в Німеччині:

Мене і ще одну дівчину, направили працювати на завод, який був розташований за 8 кілометрів від міста Ростока. Завод знаходився під землею. Доводилося працювати при світлі. З 6 годин ранку до 10 годин вечора. Кожний день туди і назад ходили пішки. На день давали по 200 грамів хліба і 2-3 картоплини, а в обід декілька грамів кінського м'яса. Багато з нас від такого харчування хворіли і вмирали, а деякі кінчали життя самогубством. Фашисти знущалися над нами. По дорозі, коли ми йшли на роботу або з роботи, німецькі хлопчики плювали на нас, називали «рис» і пускали на нас собак. На роботі нас били ременями і батогами. Ми не досипали, а тому коли були на роботі, то часто засинали біля машин, які нас захоплювали і калічили.

Такий випадок стався і зі мною. Я задрімала і машина захопила мене за волосся. Завдяки дівчатам, які рятували мене, вони не допустили того, щоб я була захоплена і задушена. Тих дівчат, які спробували пред'явити свої людські права - вимогами чого-небудь, а також за інші «провини», фашисти карали. Заганяли в цементний підвал, пускали холодну воду, у якій змушували стояти або били батогами. Декілька разів на завод приїжджали інші німці, відбирали красивих дівчат і везли з собою. Кожна з нас воліла смерті, ніж так жити. У серпні 1942 року я несла важкий, великий вантаж заліза, посковзнулася, упала і розбила голову. Мене помістили в лікарню, у якій не краще було, ніж на заводі. Погано лікували, виписували хворих і знову направляли на завод, на роботу. В період бомбардування міста нас залишала в бараках, а німці ховалися в бомбосховищах. Лікарня була власністю заводу, де я працювала, а завод був власністю німця Хейнкеля.

Спогади жителя села Кам'янка Ковтуна Миколи.

Трагічні картини 1941 року і досі тривожать пам'ять ветеранів. Один з них, Ковтун Микола Якович уродженець села Кам'янка, згадував про те, свідком чого був на Південному фронті в серпні 1942 року: «Діється щось неладне. Відступаємо, все відступаємо, без кінця відступаємо. Всі дороги, ліси й переліски забиті військами, що відходять. Армія починає втрачати обличчя, організація порушується... Розпорядження і накази, що суперечать одне одному, сиплються як з рогу достатку. Відчувається якась загальна розгубленість і розпач: цілковита безпорадність... По тилах вештаються маси червоноармійців, які вільно чи мимоволі відбилися від своїх частин». Цими гіркими, але правдивими словами М.Ковтун описав один з перших великих «котлів», у який в серпні 1941 року потрапили війська Південного фронту в районі Умані, поблизу с. Підвисоке. Ліс, де зібралися рештки знекровлених 6-ї та 12-ї армій, наскрізь прострілювався противником з усіх видів зброї. Воїни залишилися без продовольства, було багато поранених, знесилених від нескінченних боїв. У ніч з 19 на 20 серпня генерал Огурцов організував прорив кільця оточення, але він закінчився невдачею. Те, що ще вчора могло вважатися військом, перетворилося на натовп військовополонених.