16.. За пропозицією Солона були скасовані борги селян. Афіняни, хто у рабство за борги, отримали свободу. Заборонялося і надалі звертати вільних афінян на рабів.

Реформи Солона не змінили становища рабів, привезених до Афін з інших країн. Воно залишалося таким же важким.

За тімократіческой реформу все афінські громадяни були розділені за майновим станом на 4 розряди. Особи, які одержали 500 (1 медимн - ок.52 кг) медимнов, були віднесені до першого розряду і стали називатися пентакосіомедімнамі. Другий розряд склали ті, хто отримував дохід у 300 заходів, їх називали вершниками. Громадяни третього розряду - зевгіти - мали 200 заходів. У четвертий розряд входили так звані фети, одержували дохід менше 200 заходів.

Демос - вільні афіняни: селяни, ремісники, матроси, поденники, купці, власники кораблів і майстерень.

Громадяни - люди, що користуються правами, встановленими законом та несучі обов'язки перед державою.

Найбільшою реформою Солона була сисахфия ("струшування тягаря"). Вона звільнила боржників, яких в Аттиці було у великій кількості. Надалі заборонялися особиста кабала, продаж неспроможних боржників за борги в рабство.

Солон створив новий державний орган - Рада чотирьохсот. Він обирався щороку громадянином перших 3 розрядів по 100 чоловік від кожного племені. Рада чотирьохсот керував підготовкою справ обговорення Народним зібранням, розглядав поточні справи управління.

Велике значення мало створення Солоном воістину демократичного органу - геліеі - численної колегії суддів, обраних з усіх громадян, включаючи і фетів.

17.. Пісістра́т— афінський тиран.

Проводив політику в інтересах селянства і торгово-ремісничих верств демосу, проти родової знаті. Роздавав сільській бідноті землі, конфісковані у евпатридів, організував державний кредит на пільгових умовах. Велике громадське будівництво за Пісістрата забезпечувало роботою бідноту. Були встановлені державні допомоги інвалідам війни. Не була ображена і знать. Правда, Пісістрат конфіскував земельні володіння своїх супротивників і роздав частину конфіскованих земель бідним селянам, але велика частина знатних родів зберегла свої багатства, хоча і повинна була поступитися своїм впливом на користь тирана. Успішною і масштабною була зовнішня політика афінських тиранів. Їх основна мета полягала в оволодінні ключовими пунктами, які контролювали морський шлях до проток і далі в Причорномор’ї. Пісістрату вдалося опанувати багаті копальні в Пангеї на фракійському узбережжі, афіняни затвердилися на островах Лемнос і Імброс.

18.. Клісфен належав до впливової родини Алкеонідів. Найважливіша з реформ Клісфена — новий поділ афінських громадян, побудований на послідовно проведеному територіальному принципі. Уся територія Аттики і квартали самого міста Афіни тепер були поділені на 30 округів — тритій. Кожні три узяті з різних місць Аттики і кварталів міста тритії утворювали собою нову філу, яких стало, таким чином, десять. Завдяки цьому новому поділу до складу кожної філи увійшли громадяни, які проживали у різних частинах Аттики, різних кварталах міста; фактично така само перевага перейшла до приморського, здебільшого міського населення. Нові територіальні філи поділялися на деми — первинні адміністративні одиниці, які користувалися відомим самоврядуванням.

Історичне значення цієї реформи полягало в тому, шо вона стерла старі родові поділи, роз'єднала родову знать, позбавивши її колишнього впливу у народних зборах, які голосували тепер за новими філами.

Організація нових філ зумовила заміну «ради чотирьохсот» «радою п'ятисот» (по 500 осіб від кожної філи). На раду п'ятисот покладено ряд нових обов'язків. Вона готувала справи до розгляду народними зборами, виносила за ними попередні рішення; без цього жодна справа народними зборами розглядатися тепер не могла. Рада виконувала всі рішення народних зборів і вирішувала другорядні питання в період між їх скликаннями.

Клісфен створив іще один новий орган — колегію стратегів, які обиралися по одному від кожної філи. Спочатку стратегам належали головним чином військові функції, у подальшому в їх руках зосередилася вища виконавча влада. Як свідчить Аристо-тель, за часів Клісфена були також розширені ряди афінських громадян шляхом надання багатьом метекам громадянських прав; можливо, деяким рабам були дані права метеків. Для того, щоб уберегти новий порядок від посягань на нього з боку ворогів, було запроваджено остракізм — у дослівному перекладі «черепкування». Остракізм був формою таємного голосування, за якого кожен, хто голосує, писав на черепку ім'я людини, яка здавалася йому небезпечною для існуючого устрою. Якщо одне і те саме ім'я повторювалося при підрахунку голосів 6 тис. разів, то носій цього імені підлягав вигнанню строком на 10 років без конфіскації майна. У подальшому остракізм знайшов застосування у політичній боротьбі. Використовуючи його, політичні діячі угруповань, які перемогли, позбувалися своїх ворогів і суперників.

Реформами Клісфена завершується період гострої боротьби між родовою аристократією і демосом, який тривав понад 100 років.

19.. Греко-перські війни (500 до н. е. — 449 до н. е., з перервами) — війни між Персією та давньогрецькими містами-державами, що відстоювали свою незалежність. Приводом до війни була допомога військовими кораблями, надана Афінами та Еретрією з острова Евбеї 500 повсталим проти перського панування грецьким полісами у Малій Азії. Першим проти персів повстало місто Мілет у 500 р. до н. е. на чолі з Аристагом. За ним піднялися всі міста Малої Азії, що створили єдине командування і завдали поразки фінікійському флоту. Проте перси спорядили флот із 600 суден і здобули перемогу. Після майже річної блокади було зруйновано Мілет, а незабаром підкорені й інші міста. Перед тим, як здійснити похід проти греків, перський цар Дарій І вирішив здійснити похід проти скіфів, що жили у Причорноморських степах. Цим походом Дарій І намагався вирішити два завдання: по-перше, покарати скіфів, за їх набіги, що вони здійснювали в азійські володіння персів, а, по-друге, забезпечити тил у майбутній війні з греками.

20.. Наприкінці VI ст. до н. е. перси захопили береги та частину фракійського узбережжя, припинилися торгові відносини Еллади з колоніями на берегах Понту Евксинського. Фінікійські купці, піддані перського царя, заволоділи всією торгівлею в Егейському морі. Для закріплення економічного панування персів на берегах Середземномор'я необхідно було підкорити еллінів, які жили на Балканському півострові.У 492 р. до н. є. військо Перської держави переправилося через протоку Геллеспбнт і рушило фракійським узбережжям у напрямку до Греції. Армію вів Мардоній, зять Дарія І. Уздовж берега разом з армією йшов сильний перський бойовий флот, підкоряючи греків, що жили на островах.несподівано перське військо по дорозі до Греції натрапило на шалений опір фракійських племен, які вороже ставилися до небажаних гостей і не хотіли пропускати їх через свої землі.

У 490 р. до н. є. Перська держава розпочала новий похід. Цього разу армія не пішла на Балкани суходолом, а на кораблях перетнула Егейське море. Очолював армію Артафрен, намісник міста Сарди, разом із Датісом, царським полководцем. Ворожу армію на свою рідну землю супроводжував Гипій, син Писистрата, колишній тиран і син тирана Афін. Дорогою до Балкан перси захопили о. Нак-сос, висадилися на о. Евбеї. Було захоплено місто Еретрія, жителів якого перси жорстоко винищили. Далі перський флот перетнув вузьку Евбейську протоку, і в серпні 490 р. до н. є. армія висадилася в Аттиці, на рівнині біля селища Марафону, що знаходилося за 42 км від Афін.

21.. Ксеркс — перський цар, син Дарія І. Навесні 480 р. перські війська, як і підчас походу Мардонія, рушили з півночі двома шляхами на Грецію; частина війська йшла по суходолу берегом Фракії, частина пересувалася на кораблях морем. Геродот наводить фантастично перебільшені дані про кількісний склад армії Ксеркса. Тільки піхоти, за його словами, в ній було 1700 тисяч, а всього разом з матросами, слугами, жінками і т. д. налічує у війську персів 5287 320 чоловік. Флот мав 1207 суден. На думку ж ряду сучасних істориків, Ксеркс міг направити з Азії не більше 250—260 тисяч воїнів. Все ж на той час це був нечуваний задумом і широчінню виконання воєнний похід: тут були і перси, і ассірійці, і араби, і лівійці, і індійці, і багато інших загонів найрізноманітніших народностей, які водночас рушили на маленьку Грецію.

22.. Між полісами точилась безперервна боротьба за політичну і економічну перевагу, укладалися і розпадалися політичні союзи. Відомий союз міст Беотії на чолі із Фівамі у 4 столітті до н. е. У боротьбі із величезною Перською державою у 5 столітті до н. е., крихітна Греція вийшла переможницею. Політичним центром області Аттика стали Афіни, що довгий час ворогували зі Спартою, розташованою у південній частині Пелопоннеса.

23.. Реформи Ефіальта проведені 462 р. до н.е. в Афінах з метою обмеження політ, і суд. функцій ареопагу. Першу спробу таких обмежень — в інтересах розвитку афінської рабовласн. демократії — зробив Солон (6 ст. до н. е.). Реформи афін. вождя Ефіальта (бл. 500 — 461 до н. е.) позбавили ареопаг політ, влади. У 462 народні збори під кер. Ефіальта позбавили ареопаг права затверджувати чи відхиляти ухвалені ними закони. В ареопагу було відібрано право судити осіб, звинувачених у служб, злочинах; усі такі справи було передано раді п'ятисот і геліеї — народному суду присяжних. Підсудними ареопагові залишилися тільки справи про вбивство та релігійні злочини. Геліеї було доручено також захист конституції.

Під час голосування у нар. зборах будь-якого законопроекту кожен громадянин міг заявити під присягою, що ця законод. пропозиція протизаконна, після чого опротестований законопроект розглядала геліея. На суді обвинувач мав довести, що законопроект не відповідає чинним законам або є шкідливим. Якщо суд погоджувався з обвинувачем, автора відхиленого законопроекту штрафували, а в деяких випадках могли навіть стратити. Якщо ж суд визнавав звинувачення безпідставним, штрафували обвинувача. Ця норма мала назву «графе параномон» (грец.— протизаконне писання). Завдяки графе параномон противникам демократії стало дуже важко змінювати афінську дем. конституцію, яка відтепер була під суд. охороною.

Ефіальт готував і ін. демократичні реформи, однак здійснити їх не встиг: його було вбито. Політику реформ продовжив Перікл.

24.. На другу половину 5 століття до н. е. припадає період найбільшого культурного розквіту Афін — так зване, золоте століття Перикла. В Афінах жили і творили видатні вчені, художники і поети, зокрема історик Геродот, філософ Анаксагор, скульптор Фідій, поети Есхіл, Софокл, Евріпід, комедіограф Аристофан.

25.. Філософія зародилась у Стародавній Греції близько 6 століття до н. е., як новий раціоналістичний спосіб бачення світу на противагу міфологічному світогляду попередніх століть. У своєму становленні вона спиралася на старогрецьку міфологію у давньогрецьке мистецтво та поезію та на ті фізичні, математичні, астрономічні знання, які вже були накопичені попередніми цивілізаціями Середземномор'я. У 5 столітті до н. е. філософська думка Греції концентрувалася в Афінах, які стали після греко-перських воєн економічним, політичним та культурним центром всієї Еллади. В цей час розвиток демократичних установ зумовив необхідність підготовки освічених людей, що володіють технікою політичного і судового красномовства, обізнаних у питаннях політичного життя. З'явилися вчителі таких знань, яких називали софістами. Софісти популяризували філософію, просунули вперед риторику (Горгій), граматику і стилістику (Продік), міркували про мораль у законах і політичних установах (Гіппій, Фрасімах та інші). Філософський напрям, який називають софістичним, характеризувався еклектизмом і скептицизмом. Це було пов'язано з тим, що попередні течії грецької філософії, вводячи першооснову сущого, в якій реалізується єдність космосу, приводили до думки про те, реальний світ зовсім не такий, яким людина його бачить і відчуває. Першоджерела ранніх грецьких філософів не давали можливості пізнання реальності. Пізнання мінливого світу явищ дає тільки враження, думку про світ. Софісти, які розглядали саме чуттєвий світ у його проявах, повинні були прийти до висновку про відносність уявлень людини про природу. Мірою всіх речей стає людина, її сприйняття і оцінка, як учив Протагор (5 століття до н. е.). Це призвело до скептичного ставлення до людського знання взагалі та до спроб еклектичного комбінування стародавніх космологічних систем.

Новий період давньогрецької філософії почався з Сократа (5 століття до н. е.), думки якого відомі у переказі Платона. Сократ не переймався питаннями космології, але, з іншого боку, відкинув релятивізм софістів і переніс дослідження у моральну область, прагнучи знайти загальне і безумовне знання не в чомусь зовнішньому, а в собі самому. Самопізнання є початок мудрості і справжньої людської діяльності, теоретичної та практичної. Викриваючи уявне знання, Сократ відшукував універсальний початок розумного пізнання. Він стверджував моральну гідність людини як вільно-розумної істоти, що повинна здійснювати вищу правду.

Сократ не заснував школи, але його послідовники, які по-різному тлумачили його вчення, заснували низку філософських шкіл після його смерті (так звані, сократичні школи, 4 століття до н. е.). Мегарська школа, заснована Евклідом Мегарським (Евбулід, Алексин, Діодор Крон), розвинула формальну діалектику Сократа. Той самий характер мала елідо-еритрейська школа (засновник Федон Елідський). Антисфен заснував школу кініків, Арістіпп — кіренську школу. Для обох останніх характерне заперечення можливості і корисності розумного пізнання, обмеження філософії практичною мудрістю. Вищу мету, з якою слід узгоджуватися, вони розуміли по-різному. Кініки бачили її в чесноті, яка полягала у самовизволенні від пристрастей і потреб (апатія), кіренаїки — у насолоді (Арістіпп) або у відсутності страждань (Гегесій). Найплідніший розвиток сократівська ідея досконалого розуму як джерела істинного знання отримала у вченні Платона, де вона перетворилась в умоглядний ідеалізм.

Вчення Платона є синтезом досократівського напрямку давньогрецької філософії (піфагорійці, Геракліт, Парменід), який прагнув осмислити мінливий і множинний світ явищ як всеосяжну єдність буття, і вчення Сократа про довершений розум. Центральним для філософії Платона є світ вічних, незмінних ідей, який єдиний є насправді реальним. Цілокупність ідей, яка в своїй єдності виступає як вище, справжнє буття є основою для пізнання. Ця цілокупність ідей втілюється у вигляді множинного чуттєвого світу, зв'язуючись з іншою першоосновою — відносним небуттям. Небуття — умова реалізації світу ідей у світі явищ, але останній, народжений і тому несе в собі небуття, вже не є справжнім. Істинність, як і саме існування, він отримує лише завдяки причетності до ідей. Людське пізнання пояснюється причетністю до цієї сущої істини душі людини, яка, будучи безсмертною, хоча і схильною до кругообігу, спочатку споріднена вищому буттю. Світ, як його бачить людина, є тільки відображенням справжнього реального світу, театром тіней, хоча до свого народження людина мала повне знання про реальний світ ідей. Пізнання правди Платон розуміє як спогад того, що душа споглядала до народження. Етичне вчення Платона містить в собі, з одного боку, споглядальний аскетизм, з іншого — прагнення до вдосконалення людського суспільства (реформа звичаїв, виховання; утопія держави, в якій панують філософи). В останній період життя Платона його філософія все більше зближується із піфагорейською містичною математикою. Цей характер успадкувала після його смерті Платонівська академія в особі його найближчих наступників — Спевсіппа, Ксенократа та інших.

26..------------------------------