
- •9.. Давньогре́цька колоніза́ція, (VIII — VI ст. До н. Е.) — процес заснування грецькою державою нових поселень на чужих землях.
- •14.. А́ттика— історична область у Стародавній Греції, заселена іонійцями, з центром у Афінах.
- •16.. За пропозицією Солона були скасовані борги селян. Афіняни, хто у рабство за борги, отримали свободу. Заборонялося і надалі звертати вільних афінян на рабів.
- •17.. Пісістра́т— афінський тиран.
- •27.. Філіпп на чолі своїх військ вступив у Пелопоннес, де об'єднав свої сили з загонами Аргоса і Мессенії проти Спарти, яка була позбавлена всіх своїх зовнішніх володінь.
- •33. Елліністична епоха має свої особливості релігійної історії.
1.. Переодизація. Історія Стародавньої Греції поділяється на 3 великих етапи: 1) етап крито-мікенської цивілізації; 2) полісний етап античної Греції; 3) елліністичний період. Перший етап — це час виникнення, розквіту і падіння ранньокласових суспільств і перших державних утворень II тисячоліття до н. є. Після так званого «дорійського завоювання» (XII ст. до н. є.) починається другий цикл розвитку державності в Стародавній Греції, який включає в себе три періоди:
1. Гомерівський, або предполісний («темні віки»), — XI—IX ст. до н. є.
2. Архаїчна Греція (VIII—VI ст. до н. є.) — час формування полісних структур, Великої грецької колонізації і ранньогрецької тиранії.
3. Класична Греція (V— IV ст. до н. є.) — розквіт давньогрецьких полісів, їхньої економіки, період найвищих культурних досягнень давніх греків.
Останній етап — елліністичний. Він починається походами Александра Македонського (остання третина IV ст. до н. є.) і завершується в 30 р. до н. е., коли остання з елліністичних держав — Птолемеївський Єгипет — була завойована Римом. З цього часу історія Стародавньої Греції та колишніх елліністичних держав вивчається вже в рамках історії Стародавнього Риму.
2.. Джерела. У розпорядженні сучасних дослідників є численні джерела різних категорій. Це передусім письмові матеріали (історичні праці, твори художньої і наукової літератури, публіцистика, розмови ораторів, юридичні документи, листи, ділові документи та ін.), пам’ятники матеріальної культури, що в основному здобуваються під час археологічних розкопок (руїни міст, залишки кріпосних споруд, громадських будівель, житлових будинків, гробниць, храмів, знаряддя праці, зброя, предмети повсякденного ужитку і т. п.), матеріал етнографічних спостережень (вивчення древніх звичаїв, установ, обрядів), велика кількість різноманітних написів, монети. Відомості про далеке минуле можна почерпнути за допомогою аналізу структури словникового запасу старогрецької мови і віддань усної народної творчості (записаних фольклорних матеріалів).
Загальна кількість і різноманітність джерел для вивчення історії Греції VIII—ІV ст. до н. е. різко зростає. З особливою повнотою представлені письмові джерела найрізноманітніших жанрів.
Таблички, написані складовим письмом, були знайдені під час розкопок на Криті Евансом в 1901 р., проте лише в 1953 р. англійський вчений М. Вентріс розшифрував незрозумілу мову написів.
збереглися написи, що складаються із скорочень окремих слів, наносилися фарбою або надряпані на стінках глиняних судин, окремі букви, що ставилися на глиняних пробках і бирках.
Найбільш ранніми письмовими джерелами стали епічні поеми, що приписуються сліпому оповідачеві Гомеру — «Іліада» і «Одіссея».
3.. Мінойська цивілізація — цивілізація бронзового віку (3000-1000 роки до н. е.) на острові Крит, відкрита англійським археологом Артуром Евансом та названа ним за іменем міфологічного царя Міноса, який вважався сином Зевса. Центрами цивілізації були Кносс, Фест і Маллія. Вважається першою європейською цивілізацією. У цей час на Криті з'являються химерні споруди — палаци. Головна резиденція правителів знаходилася в Кносі. Центральною фігурою мінойського пантеону була велика богиня — "володарка". Релігія відігравала величезну роль у житті мінойського суспільства, накладаючи свій відбиток абсолютно на всі сфери його духовної і практичної діяльності. Вищою монархічною владою була "теократія" (один з різновидів монархії, коли світська й духовна влада належать одній і тій же особі). Цар вважалася особою священною й недоторканною. розвиток мореплавства, міжнародної торгівлі, що створював основу критської економіки.
4.. Творцями мікенської культури були грски-ахсйці, які вторглися на Балканський півострів на межі III-II тис. до н.е. з півночі, з Придунайської низовини. Характерні риси мікенської культури дають підстави вважати, що вона виникла на грецькому ґрунті й була успадкована від найдавніших культур цього району епохи енеоліту й ранньої бронзи. На противагу мінойцям, культура яких досягає розквіту завдяки мирному існуванню та жвавій торгівлі, мікенці були завойовниками. Часом розквіту мікенської цивілізації можна вважати XV—XIII ст. до н.е. У цей час зона її поширення охоплювала весь Пелопоннес, Центральну Греці ю (Атику, Беотію, Фокиду), значну частину Північної Греції (Фессалію), а також багато островів Егейського моря. Основними центрами мікенської культури, як і на Криті, були палаци. До кола вищої знаті, що оточувала ванака, належали жреці головних храмів держави й вищі військові чини. Землероби й ремісники були політично безправними й не брали ніякої участі в управлінні державою. Хоч на той час ахейські держави, як правило, були розрізненими, але в окремі моменти вони могли об'єднуватися для проведення спільних військових акцій.
5.. близько VIII ст. до н. е., всі балади та пісні про Троянську війну було об'єднано в один твір, який отримав назву «Іліада», а через деякий час створено ще одну поему, як продовження першої, — «Одіссею». Стародавні греки вважали, що їх автором був Гомер — сліпий мандрівний аед, родом з острова Хіос. Поеми Гомера містять цінні відомості про різні сторони життя стародавніх греків у період від Троянської війни і до VIII ст. до н.е. «Іліада» розповідає про останній, десятий, рік Троянської війни, коли відбулися найдраматичніші події. Найхоробріший воїн ахейців —Ахілл, посварившись з Агамемноном, відмовився від участі у битвах. Без нього та його війська ахейці значно поступалися силою троянцям. Вони зазнавали однієї поразки за іншою. В одній із битв, у двобої з Гектором — найхоробрішим з троянців, загинув друг Ахілла — Патрокл. Від тяжкої втрати Ахілл ледь не збожеволів. Щоб помститися за його смерть, він вступає у бій і вбиває Гектора. Прив'язавши до колісниці тіло ворога, тягне його у свій табір. Уночі до його намету потай приходить батько Гектора—троянський цар Пріам, який благає повернути тіло сина. Ахілл зглянувся на прохання царя і батька. Наступного дня троянці та ахейці ховали своїх героїв. На цьому «Іліада» закінчується.
«Одіссея» розповідає про мандри одного з учасників війни — Одіссея. Долаючи всілякі перешкоди та зазнаючи численних пригод, Одіссей прагне дістатися до рідної Ітаки, де його чекають дружина Пенелопа та син Телемак, який був ще немовлям, коли батько відправився на війну.
Гомерівське питання — сукупність проблем, пов'язаних із з'ясуванням виникнення гомерівських поем, ставлення до Гомера, їх подальшої формації і взаємин. Чи існував Гомер насправді, як конкретна історична особа, чи це вигаданий образ?
Чи «Ілліаду» й «Одіссею» створила одна людина (автор), чи ці епоси складалися в різний час у різних еллінських землях, різними людьми спонтанно, а потім були зібрані якимсь «редактором» (Гомером)?
Чи поеми виникли з розрізнених пісень, зібраних колись до купи, а чи виросли з якихось єдиних «празерен»?
«Іліада» та «Одіссея» не могли належати одному поетові, але були результатом творчості багатьох рапсодів і поетів;
об'єднання окремих пісень (тобто билин) у дві великі поеми відбулося за багато сторіч після часу складання пісень;
зведенням і редагуванням пісень займалися маловідомі поети;
остаточна редакція належала редакторам при дворі афінського тирана Пісістрата в VI столітті до н. е.
6.. Мікенська Греція була розділена на царства, населення кожного з яких мешкало у містах та великих передмістях, що належали знаті. Царствами правили царі, що претендували на божественне походження, правили зі столиць — «полісів», в яких знаходилися палаци або цитаделі-акрополі («високі міста»), які для цілей ефективної оборони зводилися на найбільш високих в даній місцевості пагорбах. Різке зростання населення на початку архаїчного періоду стало причиною повернення до міського способу життя, заснування нових міст і розширення старих центрів. До кінця архаїчного періоду, царі були зміщені тираном, з'явився новий вид уряду міст-держав, також званий полісом. Царства остаточно зникли. виникла нова організація: багато великих населених пунктів стали автономними, на чолі з урядом республіканського типу. Цей процес позначає давньогрецький термін сінойкізм, що означає поглинання сіл і включення племенних структур до складу полісів. Типовою публічною будівлею при цьому стає акрополь.
7.. Поліс (грецьк. polis — місто, держава) — особлива форма соціально-економічної і політичної організації суспільства в античній Греції. Поліс був містом-державою, порівняно невеликою общиною вільних громадян, яка виникла в процесі переходу від первіснообщинного ладу до класового суспільства, зростання товарно-грошових відносин, відділення ремесла від рільництва і боротьби населення з родовою аристократією.
Типова форма поліса — міське або велике сільське поселення як політичний, економічний і культурний центр та сусідня з ним територія (хора). Історичне значення й унікальність поліса полягає в тому, що це перша в історії форма людського співжиття, яку можна визначити як громадську общину (співтовариство вільних громадян). За політичним устроєм давньогрецькі поліси поділялися на аристократичні і демократичні, а за господарським — на аграрні (Спарта), аграрно-ремісничі (Афіни) або торгово-ремісничі (Коринф).
8.. Давньогрецька релігія — ідеологічний комплекс міфологічних і культових вірувань, філософських ідей, моральних і правових принципів і норм. Релігія Стародавньої Греції політеїстична і антропоморфна, вона почалася з міфології і в міфології знайшла своє найкраще вираження. Олімпійська ієрархія богів своє класичне завершення набуває наприкінці VI- початку V століття до н.е. Для давньогрецького релігійного культу є характерним полісний культ.
Оскільки всі громадські акти супроводжувалися релігійними церемоніями,він був обов'язковим для усіх громадян. Виконавцями культу були як
жреці, так і офіційні державні особи. Великого значення набули оракули. Храми вважалися житлом богів у буквальному розумінні і тому їх статуї визнавалися сповненими життя.
9.. Давньогре́цька колоніза́ція, (VIII — VI ст. До н. Е.) — процес заснування грецькою державою нових поселень на чужих землях.
Основними причинами грецької колонізації були: по-перше, нестача землі внаслідок збільшення населення і концентрації землі в руках знаті; по-друге, необхідність нових джерел сировини, пошук ринків збуту для продукції сільського господарства і ремесла, потреба в металах, відсутніх у самій Греції, намагання греків контролювати торговельні шляхи; по-третє, політична боротьба, що спонукала тих, хто зазнав поразки, шукати щастя в колоніях.
На відміну від фінікійської колонізації грецька йшла у 3-х основних напрямках:
1. Західному (побережжя і острови Іонійського моря на північний захід від Греції: Італія, Сицилія, Південна Галія та Іспанія).
2. Північно-східному (північне узбережжя Егейського моря, Геллеспонт, Пропонтида, береги Чорного моря — Понта Евксінського і Меотиди.)
3. Південно-східному (південний берег Анатолії, Кіпр, Сирія, Північна Африка).
Найінтенсивніше колонізаційний процес йшов у двох перших напрямках. Піонерами колонізації були евбейські міста — Халкіда і Еретрія.
10. ---------------------------------------------------
11.. Реформи Лікурга – це комплекс перетворень соціально-економічного і правового характеру, в результаті яких ненависна демосу знать формально зникла, ніби розчинилась у масі спартанських громадян. Усі спартанці, які призивались в ополчення, були наділені земельними ділянками (клерами). У Лаконіці і Месенії їх налічувалось близько 10 тис. Клер вважався невідчужуваним володінням, а оскільки земля була власністю держави, то його не можна було продати, по-дарувати, залишити у спадок. Розміри ділянок були однакові для всіх, тим самим на основі економічної рівності стверджу-валась “община рівних”.
12.. Для суспільного ладу Спарти характерне тривале збере-ження пережитків первіснообщинного ладу і військова орга-нізація суспільства. Турбота про збереження солідарності се-ред невеликої кількості повноправних громадян Спарти, що панували над величезною масою поневоленого населення, пояснюється прагненням запобігти виникненню різкої майнової диференціації серед “рівних”, як називали себе спартіати. Періеки були особисто вільними, політичними правами не користувались, але в інших відносинах були правоздатними: могли набувати власність і здійснювати угоди, несли військову повинність. З боку держави над періеками був встановлений нагляд, що здійснювався спеціальними посадо-вими особами.
Найбільш багаточисельним прошарком населення були ілоти – представники переможених племен, що були перетворені в державних рабів. Своєї землі вони не мали, працювали на ділянці, що була виділена спартіату державою, мали своє господарство і знаряддя праці.
Спарта була аристократичною республікою. Народні збори не відігравали вирішальної ролі в політичному житті країни. Збирались вони від випадку до ви-падку і за рішенням посадових осіб. У зборах брали участь спартіати, які досягли 30 років і зберегли свої наділи. За над-звичайних обставин скликались надзвичайні збори, в яких брали участь представники найбільш знатних і впливових сімей. До компетенції народних зборів належало вибрання посадових осіб, прийняття рішення у випадку виникнення спору про престолонаслідування. Народні збори брали участь у законо-творчості, вирішували питання війни і миру, союзу з іншими державами. На чолі держави стояли два царі, які виконували функції військових вождів, були верховними жерцями, здійснювали судову владу. Але фактично керівництво державою належало ефорам, до яких поступово переходили повноваження, що належали царям.
Ефори займали виняткове становище в державі. Їх було 5, і вони щорічно вибиралися на народних зборах із числа всіх громадян. Ефори складали єдину колегію і виносили свої рі-шення за більшістю голосів. Ефори скликали та керували діяльністю герусії і народних зборів. В їх руках майже повністю знаходились зовнішні відносини, внутрішнє управління дер-жавою.
Однією з функцій ефорів був контроль за діяльністю ца-рів з метою не допущення посилення їх влади і встановлення монархії. Ефори мали право притягувати царів до суду герусії. Герусія (рада старійшин) збереглася від родоплемінної організації. Вона складалась з 28 видатних представників спартіатів, крім того, до складу герусії входили два царі. Чле-ни герусії (геронти) вибирались народними зборами довічно і були безвідповідальними.
13..----------------------------------------------