Вони покликані:

- проводити систематичну роботу щодо віктимологічної пропаганди;

- розробляти і доводити до кожної аудиторії (передусім дитячої) навчальні курси прикладної віктимології, з урахуванням регіональної і верствової специфіки готувати інформацію віктимологічного характеру для висвітлення у ЗМІ;

- здійснювати діяльність із захисту і представництва в органах влади, страхових компаніях, у адвокатурі інтересів жертв кримінальних злочинів, особливо у тому разі, якщо вони нездатні це зробити самі (хворі, неадаптовані мігранти, діти, люди похилого віку та ін.);

- надавати моральну і матеріальну підтримку жертвам злочинів;

- здійснювати корекцію міжособистісних і групових відносин, що складаються серед різних верств населення або на певній території;

- у межах своєї компетенції здійснювати заходи щодо соціального захисту, соціальної реабілітації і ресоціалізації жертви.

Разом зі стимулюванням освіти й розвитку організацій, покликаних спеціально вирішувати проблеми жертв злочинів, важливо залучати до цієї роботи й інші громадські організації, що не є віктимологічними за своїм профілем. Оскільки ці організації можуть представляти різні прошарки суспільства, робота з ними дасть змогу реалізувати установки диференційованої девіктимізації соціальних груп.

Нарешті, самостійним суб'єктом віктимологічної профілактики слід визнати особу. Нашому суспільству властива думка про необхідність посилення покарання як головного напряму й основного засобу боротьби зі злочинністю. Сподіваючись на те, що злочинці будуть боятися більшої кари й ізоляції, громадяни тим самим применшують роль інших заходів і засобів. При цьому знижується особиста активність, виявляється суто споглядальна позиція.

Проте досвід, накопичений багатьма країнами у запобіганні злочинам, дозволяє дійти висновку про те, що активність усього населення, виявлена у різноманітних формах - від активної самооборони до передбачливості й обережності у щоденній діяльності, дасть змогу уникнути віктимізації.

Саме тому конкретизація заходів віктимологічної профілактики здійснюється, насамперед, на індивідуальному рівні. Індивідуальний аспект віктимологічної профілактики дозволяє диференційовано і раціонально обирати ефективніші заходи щодо усунення вірогідності вчинення злочину відносно тих чи інших видів потерпілих. Політика девіктимізації населення має супроводжуватися спеціалізацією і конкретизацією віктимологічної профілактики, орієнтованої на різні соціальні прошарки, етнічні й територіальні групи населення.

Очевидно, що ефективність діяльності кожного із суб'єктів віктимологічної профілактики і скоординованість роботи всієї системи залежатиме від факту існування і можливостей єдиної організації (Асоціації) віктимологічного профілю, що регулює профілактичну роботу у масштабах усього суспільства і здійснює самостійні програми прямої дії.

Це повинна бути громадська організація, можливо за англійським (Національна Асоціація підтримки жертви злочинів), французьким (Національний інститут допомоги жертвам злочинів) або голландським (Національна Організація підтримки жертви) зразком.

Проте в українському варіанті її можливості мають бути посилені підтримкою на державному рівні. При цьому не виключається і передача такій організації частини державних повноважень у сфері запобіжної діяльності, законодавчо закріплене право виходити із законодавчими ініціативами на всіх рівнях влади, координувати свою діяльність з органами виконавчої влади на рівні місцевого самоврядування.

У разі створення такої організації, що координує спільно з органами державної влади і місцевого самоврядування процес віктимологічної профілактики та здійснює профілактичні програми прямої дії, доцільно, з урахуванням значення цього виду діяльності, закріпити в особливому законі статус цієї організації, основні принципи її самодіяльності та взаємодії з державою і місцевим самоврядуванням, пріоритети профілактичної роботи, шляхи її фінансування, форми відповідальності перед державою і суспільством за ефективність своєї роботи й цільове витрачання коштів, що надходять до її бюджету.

Ефективно здійснювати координацію взаємодії такої організації з органами державної влади як на державному, так і на її зональному рівнях, міг би інститут омбудсмана (Уповноваженого з прав людини). Адже його особлива роль якраз у тому, що він перебуває між суспільством і владою як своєрідний "міст" між ними, як канал зворотного зв'язку: з одного боку, це орган держави, а з іншою - це агент громадянського суспільства, покликаний реагувати на порушення прав людини з боку державних структур й урядовців і застосовувати надані йому тією ж державою запобіжні заходи і дії .

І петитуціоналізована і закріплена на законодавчому рівні взаємодія омбудсмана і загальної державної віктимологічної організації, створеної з урахуванням західного досвіду, могла би, з одного боку, додати необхідний статус цій організації, відкрити додаткові можливості діяльності, з іншого - озброїти Уповноваженого з прав людини ефективним засобом позитивної дії на державу і суспільство з мстою реального і превентивного захисту прав особи.

При розробленні заходів віктимологічної профілактики окремо слід звернути увагу на проблему забезпечення безпеки осіб, які володіють підвищеною професійною віктимністю, тобто працівників міліції, охоронних відомств, інкасаторів та ін. Проте, на відміну від цих фахівців, які обов'язково мають відповідну фізичну і психологічну підготовку, професійно володіють прийомами боротьби і навичками застосування зброї, право на носіння і зберігання якої вони мають, набагато більш уразливими виявляються представники інших професій. Так, відомі випадки розправи з працівниками правоохоронних органів і судів. Злочинним посяганням піддаються і члени їх сімей.

Почастішали зухвалі напади на медичних працівників, як правило, з метою розкрадання медикаментів, передусім наркотиків. Зростає віктимність представників й інших професій. Усе це переконливо свідчить про необхідність створення системи захисту і забезпечення безпеки тим, хто вимушено спілкується з криміногенним контингентом, психічно хворими й іншими потенційно небезпечними особами.

У зв'язку з цим, у рамках підготовки комплексу законопроектів із віктимологічної профілактики необхідним є розроблення проекту спеціального закону про забезпечення безпеки і державний захист суддів, посадовців правоохоронних і контролюючих органів, у якому передбачався б комплекс заходів організаційного, правового і соціального характеру.

З метою захисту життя і здоров'я таких працівників можуть застосовуватися заходи забезпечення їх особистої безпеки: особиста охорона, охорона житла і майна, видача зброї, спеціальних засобів індивідуального захисту і сповіщення про небезпеку, переведення на іншу роботу, тимчасове або постійне переселення до іншого місця проживання, заміна документів, зміна зовнішності тощо.

Аналогічні рекомендації можуть бути враховані при створенні правових засад забезпечення безпеки працівникам охорони здоров'я. Зважаючи на досвід багатьох країн, цілком успішною може стати система заходів, що включає використання технічних засобів захисту (у тому числі відлякування і створення перешкод злочинцю) і сигналізації; регулярні інструктажі медичного персоналу, що проводяться працівниками, відповідальними за безпеку; персональне виділення і закріплення за співробітниками служби безпеки зон й об'єктів ризику; регулярне проведення занять і тренувань із заходів безпеки; спеціальна навчальна підготовка персоналу, який становить групу ризику.

На щастя, на відміну від перспективного для держави завдання розроблення єдиної комплексної нормативно-правової бази віктимологічної політики, сучасне кримінальне законодавство України відображає і, частково, вирішує деякі із загальних питань кримінально-правового віктимологічного запобігання злочинам.

Найбільш рельєфно у процесі криміналізації виявилося врахування законодавцем особливостей поведінки потерпілого, кримінально-правове значення якого полягає у впливі на ступінь суспільної небезпеки вчинюваного злочину і кримінальну відповідальність.

Водночас при врахуванні віктимологічного чинника у рамках кримінологічного аналізу генезису злочину і розробленні методів його запобігання мають місце і невирішені питання, а саме:

1) штучний розрив між кримінологічною оцінкою поведінки злочинця і віктимологічною оцінкою поведінки потерпілого, ЩО призводить до гіперболізування ролі поведінки останнього і приниження значення вчинків злочинця;

2) використання при оцінюванні поведінки потерпілого і злочинця ненаукових буденних уявлень;

3) надання кримінологічного (віктимологічного) значення таким аспектам поведінки потерпілого, що фактично не можуть сприяти вчиненню злочинів;

4) необґрунтована оцінка деяких сторін поведінки потерпілого як обставини, що пом'якшують вину злочинця.

Враховуючи зв'язок між поведінкою потерпілого і реакцією винного, що набула суспільно небезпечних форм, держава по-різному оцінює суспільну небезпеку вчиненого винним у Кримінальному законі. Вирішення питання про відповідальність злочинця залежно від ступеня суспільної небезпеки злочину відповідає справедливості. Справедливим є і різний ступінь захисту державою інтересів потерпілого, міра якого залежить як від характеру заподіяного її благам й інтересам шкоди, так і характеру його власної поведінки.

Ознаки, що характеризують поведінку потерпілого, розрізняються позитивною чи правомірною, негативною чи неправомірною, аморальною поведінкою; згодою потерпілого, знаходять свій вираз як в об'єктивній, так і в суб'єктивній стороні злочину. Поведінка потерпілого, особливо з урахуванням його провокуючого потенціалу, впливає на індивідуалізацію відповідальності злочинця.

Діяльність жертви злочину, спрямована на завдання шкоди особі, яка вчинила злочин, може бути зумовлена різними інтересами потерпілого:

1) інтерес щодо засобів і способів усунення, відшкодування шкоди;

2) інтерес щодо захищеності від спричинення шкоди в подальшому;

3) інтерес щодо реакції держави на діяння особи, яка завдала шкоди;

4) інтерес вирішення конфліктів і т. ін.

Фактична реалізація вказаних інтересів у поведінкових актах цього суб'єкта становить матеріальний зміст правових відносин, спричиняє завдання шкоди. У рамках кримінально-правових відносин інтереси потерпілого набувають правового характеру, виражаючись у суб'єктивних правах; у рамках цих самих правових відносин вони упорядковуються і певною мірою обмежуються, виражаючись у накладенні юридичних обов'язків, що загалом характеризують його правосуб'єктність.

При цьому потрібно мати на увазі, що негативна поведінка потерпілого не завжди впливає на відповідальність злочинця як обставина, що пом'якшує вину: наприклад, поведінка корисливого, жадібного потерпілого від шахрайства жодним чином не зменшить відповідальності злочинця.

Розглядаючи необхідність ресоціалізації злочинця і жертви, слід підкреслити важливість надання їм можливості особистих контактів. Установлений сьогодні ритуал судочинства утворює між сторонами непереборний бар'єр, ставить їх у становище антагоністів, унеможливлює досягнення будь-якого миру або нормалізації стосунків.

Не нав'язуючи взаємне спілкування ні злочинцю, ні тим більше жертві, закон повинен у необхідних обом сторонам випадках надавати цю можливість. Це, зокрема, відкриє шлях поступовому вирішенню неприязних стосунків між жертвою і злочинцем. Особливо це стосується учасників тих злочинів, які вчинюють на ґрунті сімейних, побутових конфліктів (подружжя, родичі, сусіди). Відзначимо, що передбачена у нових кримінальному та кримінально-процесуальному кодексах можливість примирення між сторонами як підстави звільнення від кримінальної відповідальності може стати успішною передумовою.

Здійснюючи порівняльний аналіз міжнародного і українського законодавства, вітчизняні вчені неодноразово звертали увагу на те, що, на відміну від західних країн, в законодавстві України абсолютно недостатньо розроблено питання щодо компенсації жертві злочину. При цьому чинне законодавство, що містить відповідні норми (наприклад, про компенсацію жертвам терористичних актів), недосконале і припускає різні тлумачення, що спричиняє тривалі судові процеси. Вивчення зарубіжного досвіду свідчить, що у багатьох країнах існує порядок гарантованого відшкодування шкоди або за рахунок держави, або за рахунок системи страхування, заснованої на приватному підприємництві. Звичайно, вибір найбільш соціально й економічно прийнятних способів відшкодування жертві заподіяного збитку залежить від загальної спрямованості правової і соціальної політики держави.

Проте в будь-якому разі, якщо держава бере на себе конституційний і міжнародно-правовий обов'язок захищати своїх громадян, їй неодмінно слід вирішувати питання про міру відповідальності перед тими, чий захист їй не вдалося забезпечити.

Втім, принципово вирішити це питання на законодавчому рівні неможливо доти, доки не буде створена державна система матеріального забезпечення, здатна оперативно надавати потерпілому допомогу і хоча б частково відшкодовувати заподіяний йому збиток. Ця система могла би включати як безпосередньо державні, так і громадські фундації, створення яких може бути простимульовано у рамках державної податкової політики. Без цього багато положень законодавства про віктимологічну політику, насамперед у частині, що стосується відшкодування збитку, заподіяного жертві, залишаться загальними деклараціями.

Віктимологічний потенціал реалізується через діяльність системи державних органів, громадських організацій при здійсненні віктимологічної політики, віктимологічної профілактики, віктимологічної безпеки, удосконаленні вітчизняного законодавства.

Сьогодні стає очевидним, що соціально-правовий контроль за злочинністю не може бути достатньо ефективним, якщо не враховувати всі її соціальні наслідки, серед яких важливе місце посідають узагальнені соціальні характеристики потерпілих і заподіяної їм шкоди. Зрозуміло, при цьому дуже важливим і перспективним є досвід зарубіжної кримінологічної науки, включаючи її віктимологічний сегмент.

Проте його адаптація є не такою простою справою, як це може здатися на перший погляд. Ефективним такий контроль може бути лише на основі попереднього соціологічного, кримінологічного і віктимологічного аналізу соціально-верствової структури суспільства. Водночас, лише ґрунтуючись на розробленнях вітчизняних учених-кримінологів, осмислюючи і узагальнюючи отримані ними результати, можна починати конструктивний науковий діалог із західними країнами про співпрацю у сфері віктимологічного запобігання злочинності, що враховує стан криміногенної віктимізації соціальних груп у країні і за кордоном.

Маючи на увазі багаторівневість об'єкта віктимологічної профілактики, а також її специфічні запобіжні заходи діяльності, що характеризуються своєю масштабністю, слід відзначити, що правоохоронні органи не в змозі впливати на всі його аспекти, тим більш своїми силами. Необхідна інтеграція зусиль усіх суб'єктів діяльності.