3. Система та особливості транспортних зобов’язань.

Як ми з’ясували, найбільш розповсюдженими транспортними правовідносинами є зобов’язальні відносини, які виникають між організаціями транспорту та організаціями чи громадянами, які користуються їх послугами. Ці зобов’язання утворюють цілісну систему.  У залежності від призначення транспортних зобов’язань, які виникають між транспортними підприємствами і користувачами по перевозці вантажів зобов’язання можуть бути поділеними на основні, що безпосередньо відображають діяльність по перевозці вантажів і допоміжні, направлені на забезпечення їх виконання. 

Допоміжні зобов’язання виникають: 

На підставі нормативних приписів транспортного законодавства а).зобов’язання відправника вантажів завантажувати вагони (контейнери) не нижче технічних норм, але не вище норми; б). зобов’язання відправника і одержувача вантажів зберігати парк засобів перевезення, які є власністю транспортної організації, не допускати пошкоджень організаціями – відправниками і одержувачами – вагонів на залізничних під’їзних шляхах і на станції при навантаженні чи розвантаженні засобами цих організацій, а також пошкоджень контейнерів. Такі ж зобов’язання покладені на залізницю по відношенню до засобів перевезення що належать відправнику чи одержувачу; в). зобов’язання відправника і одержувача вантажів здійснювати навантаження та розвантаження у встановлені терміни. Ці зобов’язання передбачені Статутам залізниць, внутрішнього водного транспорту, автомобільного транспорту. 

На підставі договору (до них необхідно віднести зобов’язання, підставою виникнення яких є договори на експлуатацію залізничних під’їздних шляхів, подання й придбання вагонів, а також договір транспортної експедиції. 

До допоміжних зобов’язань цієї групи можна віднести також зобов’язання, що виникають з договорів на обслуговування промисловим залізничним транспортом, які укладаються між відправниками (одержувачами) вантажів і підприємствами промислового залізничного транспорту). 

Розглянемо основні транспортні зобов’язання. 

Договір перевезення вантажу. Як випливає із поняття договору ст. 909 ЦК України за даним зобов’язанням одна сторона (перевізник) зобов`язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов`язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.  Відправниками вантажів можуть бути юридичні і фізичні особи. Перевізниками можуть бути державні транспортні організаці: морські і річкові пароплавства, автогосподарства, повітряно - транспортні підприємства, підприємницькі структури утворені відповідно до законів України та Господарського кодексу України, а також фізичні особи.  Необхідно зазначити, що відповідно до ст. 8 Закону України “Про транспорт”, ст. 9 Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” внутрішні та міжнародні перевезення пасажирів і вантажів повітряним, річковим, морським, залізничним та автомобільним транспортом; агентування і фрахтування морського торговельного флоту, експлуатація об’єктів трубопровідного транспорту – здійснюється тільки на підставі спеціального дозволу (ліцензії). 

З метою підвищення рівня виконання міжнародних перевезень вантажів і пасажирів Кабінет Міністрів України Постановою від 11 липня 1994 р. № 475 затвердив Положення про національного автомобільного перевізника. Положення про національного повітряного перевізника.

Статус національного автомобільного перевізника надається підприємництву автомобільного транспорту Кабінетом міністрів за поданням Мінтрансу. 

Цей статус надається підприємству: 

• яке є юридичною особою, а основним видом його господарської діяльності є автомобільні перевезення; 

• якщо не менш як 50 відсотків його рухомого складу складають автомобілі, що відповідають міжнародним технічним вимогам; 

• яке здатне забезпечити управління транспортними засобами на міжнародних автомагістралях висококваліфікованими водіями, а прибутки такого підприємства за перевезення в міжнародному сполученні повинні бути не менш як 70 відсотків за останні два роки. 

Національний автомобільний перевізник, відповідно до Положення, зобов’язаний забезпечувати першочергове виконання державного замовлення, державного контракту і окремих урядових завдань на автомобільні перевезення в міжнародному сполученні.

Аналогічними є вимоги і до претендентів на надання статусу національного повітряного перевізника, але водночас є й свої особливості. Зокрема, 50 відсотків майна цієї юридичної особи повинно перебувати у державній власності, її діяльність повністю відповідає вимогам Повітряного кодексу України і за останні три роки немає тяжких порушень щодо виконання польотів.

Повітряні судна цієї юридичної особи, які експлуатуються на повітряних трасах повинні відповідати міжнародним технічним вимогам. Окрім цого, претенденту необхідно мати власний сертифікат експлуатанта, товарний знак, трилітерний код ІКАО, телефонну позначку та власну перевізну документацію. 

Надання такого статусу здійснюється на конкурсних засадах.  Національний повітряний перевізник зобов’язаний забезпечувати першочергове виконання обов’язків, що випливають із міжнародних договорів України, замовлень та окремих завдань Кабінету Міністрів України на повітряні перевезення. 

Від імені залізниць і пароплавств договір перевозки укладають керівники станцій, портів і пристаней, від інших підприємств транспорту – органи цих юридичних осіб призначені або обрані у відповідності до їх статутів чи положень. 

За своїм змістом договір перевозки є двостороннім: кожен з його учасників наділений правами і обов’язками, кожна сторона має право вимагати за свою дію відповідної дії від іншої сторони.  Договір перевозки оплатний – оскільки кожна із його сторін має за мету задоволення майнового інтересу. 

Договір перевозки вважається укладеним з моменту прийняття вантажу перевізником. З цього моменту перевізник несе відповідальність за втрату, пошкодження, псування, прострочку доставки вантажу, а відправник за несвоєчасну оплату перевезення і неправильне найменування зданого до перевозки вантажу. 

Договір перевозки можна вважати реальним, тобто таким, що набуває юридичного значення лише з моменту фактичної передачі вантажу контрагенту. Разом з тим слід відмітити, що з вступом в дію нового Цивільного кодексу України, розуміння договору перевозки вантажу, як реального може змінитись, оскільки, ст. 917 ЦКУ включає до зобов’язань перевізника надання транспортного засобу на перевозку, а до зобов’язань відправника – надання вантажу на первозку, тобто ті зобов’язання які виникають консенсуально. 

Хоча згідно діючого ЦКУ, угода про надання автомобіля для перевозки, укладена до передачі вантажу перевізнику, і чартер (договір морської перевозки вантажу з умовою надання для перевозки усього судна або частини) вважаються консесуальними, тобто набувають юридичного значення з моменту її укладення. 

Договір перевозки укладається між перевізником і відправником, як правило, на користь відсутнього одержувача і є підставою виникнення відпровідних прав і обов’язків для нього (третьої особи).  За таким договором одержувач набуває прав вимагати видачі вантажу, а у разі втрати або пошкодження – відшкодування його вартості.  Одержувач зобов’язаний прийняти і здійснити перевізні платежі не внесені відправником при здаванні вантажу для перевозки. 

Право відправника покласти на одержувача обов’язок прийняти вантаж і сплатити недобір перевізних платежів має певні юридичні передумови, як от: договір між відправником і одержувачем (найом, поставка і т.і.) або адміністративний акт (наприклад, наказ Української державної корпорації по будівництву, ремонту та утриманню автомобільних доріг про передачу устаткування одного підприємства іншому). 

Як зазначалось, договір перевозки є оплатним, послуги, що надаються транспортною організацією, чи підприємством мають свою вартість.  Вантажі перевозяться за плату, причому ціна у договорах про їх перевезення визначається у відповідності з затвердженими у встановленому порядку тарифами (ст. 916 Цивільного кодексу України (діє з 01.01.2004 року) , ст.311 Господарського кодексу України, ст. 7 Закону України “Про транспорт”) і не може бути предметом угоди сторін. 

Розмір плати за перевезення вантажів залежить від ваги, відстані і способу перевозки, у зв’язку з чим законодавство вимагає від відправника правильного подання цих відомостей в транспортних документах.  Як правило, перевізні платежі й додатковий збір нараховуються при укладенні договору перевозки і відправник здійснює попередню оплату транспортної послуги. У випадках передбачених договором чи транспортними правилами, допускається переведення платежів на одержувача. При виконанні договору перевозки здійснюються розрахунки на автомобільному транспорті у випадку застосування погодинного тарифу і при користуванні автомобілями на умовах по кілометрового розрахунку.  Правові наслідки несплати перевізних платежів у встановлені договором чи правилами терміни полягають у сплаті штрафу на залізничному і річковому транспорті; окрім цього залізниця і річкове пароплавство можуть затримати відправлення вантажів до сплати транспортної послуги, а підприємства повітряного транспорту приймають вантаж для перевезення тільки після здійснення оплати відправником. 

У разі, якщо за договором перевозки на морському транспорті сплата за перевезення чи інші послуги була покладена на одержувача, перевізник може не видавати вантаж до виплати відповідних сум (оплата фрахту, оплата за простій, відшкодування витрат перевізника, пов’язаних з вантажем та ін.).  Це загальні аспекти договору перевозки. Але кожен такий договір складається з багатьох елементів серед яких: 

• приймання вантажу для перевезення; 

• навантаження і розвантаження; 

• доставка вантажу; 

• вручення вантажу одержувачу. 

Пред’явленням вантажу до відправки закінчується підготовча стадія укладення договору і приймання вантажу перевізником є фактом, що свідчить про його укладення. 

Кількість вантажу, що пред’являється для перевозки визначається угодою сторін або планом чи графіком перевезень. 

Відправник вантажу зобов’язаний подати всі відомості стосовно нього: точне найменування за виробничим чи споживчим призначенням і властивість. Окрім цього, відправник повинен своєчасно передати перевізнику всі документи стосовно вантажу, як цього вимагають митні санітарні та інші адміністративні правила. 

Водночас відправник зобов’язаний забезпечити транспортабельність вантажу: повинні бути виконаними вимоги стосовно тари, які зафіксовані у правилах перевозки окремих видів вантажів, оскільки тара має велике значення для забезпечення зберігання вантажів при перевозі, а також для виконання навантажувально-розвантажувальних робіт і раціонального використання засобів перевезення. 

При прийманні вантажів, для яких встановлений вид тари і упаковки, вимоги зводяться до того, щоб вона забезпечувала повне зберігання вантажу при перевезенні. При прийнятті до перевезення вантажу з порушенням правил стосовно тари чи упаковки на перевізника може бути покладена відповідальність за пошкодження або втрату вантажу під час транспортування. 

Суттєвою умовою договору, яка має велике правове значенням – є визначення ваги вантажу. 

Розрахунок перевізної плати при укладенні договору перевозки і видача вантажу одержувачу як завершальна стадія договору пов’язані з визначенням ваги вантажу. 

Вага вантажу може бути визначена відправником і перевізником окремо або разом. Правове значення участі представника перевізника в визначенні ваги вантажу полягає у підтвердженні достовірності ваги, яка вказана відправником в накладній. 

Якщо перевізник приймає вантаж без перевірки його ваги, то у випадку зменшення ваги при видачі вантажу він може нести за це відповідальність, якщо не докаже наявність обставин, що визначають його відповідальність.

Спосіб визначення ваги встановлений транспортними статутами, кодексами і правилами перевезень. Про спосіб визначення ваги повинно бути зазначено в перевізних документах. Спосіб визначення ваги повинен бути ідентичним як при прийнятті так і при видачі вантажу. 

Одним із заходів, що забезпечує збереження вантажів при перевезенні – його маркування, яке полягає в нанесенні на вантаж надписів та умовних знаків для визначення належності вантажу і його особливостей.  Маркування є важливою умовою прийняття вантажу для перевезення і транспортним законодавством ця процедура передбачена ретельно.  Виконання правил маркування вантажів значною мірою забезпечує їх збереження, а у разі втрати перевізних документів дає можливість встановити їх належність та пункт призначення. Маркування вантажу здійснюється відправником і незалежно від цього транспортною організацією.  Важливими елементами зобов’язань перевозки є навантаження і розвантаження. Обов’язки по розвантаженню і навантаженню розподіляються таким чином: 

• навантаження і розвантаження здійснюється засобами транспортних організацій на складах і шляхах загального користування, які знаходяться у віданні транспортних організацій; 

• навантаження і розвантаження здійснюється засобами відправників і одержувачів у місцях незагального користування, за межами вантажних договорів, станцій портів пристаней, на під’їзних шляхах і пристанях відправників і одержувачів. 

Особливості навантаження і розвантаження регламентовані правилами перевозки вантажів залізничним, автомобільним, повітряним, морським і річковим транспортом. 

Окрім цього, транспортне законодавство встановлює нормативні строки навантаження і розвантаження вантажів. У деяких випадках, термін, протягом якого вантаж повинен бути навантажений чи вивантажений, може бути визначений угодою сторін. Початком терміну навантаження і розвантаження вважається момент надання засобів перевезення для навантаження чи розвантаження. Задля боротьби з нераціональним використанням засобів перевезень практично на всіх видах транспорту (крім повітряного) існує система санкцій (у вигляді штрафів) за несвоєчасне виконання навантажувально-розвантажувальних робіт. 

Однією з умов збереження вантажу при перевезенні є його правильне розміщення, улаштування і кріплення при навантаженні. Відповідальність за це покладається на сторону, яка здійснює навантаження. Але вказівки перевізника відносно завантаження, кріплення і сепарації вантажу обов’язкові для юридичних і фізичних осіб, які виконують вантажні роботи (зокрема ст. 146 КТМ України). 

Після закінчення вантажних робіт одержувачем вантажу засоби перевезення повинні бути очищені, а в необхідних випадках, на вимогу перевізника, помиті і піддані дегазації, дезинсекції або дезинфекції. Якщо ці заходи не будуть здійснені, транспортна організація має право відмовитися від прийняття неочищених засобів перевезень і стягнути з одержувача вантажу штраф за їх простій з цього приводу. 

Доставка вантажу в пункт призначення – основний обов’язок перевізника. Він повинен забезпечити доставку вантажу у терміни передбачені транспортним законодавством або угодою сторін.  Вручення вантажу одержувачу завершує виконання договору перевозки. Перевізник зобов’язаний повідомити одержувача про час і адресу прибуття вантажу. Порядок повідомлення встановлюється перевізником і узгоджується з одержувачем. 

Останній зобов’язаний одержати вантаж, який прибув на його адресу. Ця процедура здійснюється шляхом розкредитації документації товарною конторою станції чи порту, яка вносить в перевізні документи відповідні відомості про видачу прибулого вантажу. 

З моменту видачі вантажу і відповідного про це документального підтвердження припиняється відповідальність перевізника за збереження вантажу, починається перебіг строку позовної давності. 

В залежності від виду транспорту і засобів перевезення можна виділити такі договори перевозки: договір залізничної перевозки, по внутрішнім водним шляхам, повітряної, морської та автомобільної перевозки.

Залізничні перевозки і перевозки внутрішнім водним транспортом поділяються на перевозки місцевого і прямого сполучення.  Перевозкою місцевого залізничного сполучення є перевозка між станціями однієї залізниці, а перевозкою прямого залізничного сполучення – між станціями різних залізниць. 

Перевозкою місцевого сполучення по внутрішнім водним шляхам вважається перевозка на суднах порту або пристані в межах закріплених за ними районів діяльності; перевозкою в прямому водному сполученні – між різними портами. Морські перевезення поділяються на каботажні (перевезення між портами України) та міжнародні. 

Існує ще один вид перевозки: перевозка вантажів у прямому змішаному сполученні – тобто, перевозка вантажів у якій приймають участь різні види транспорту. (Насамперед, залізнично-автомобільні, залізнично-водні перевозки). 

При здійсненні такої перевозки вантаж з одного виду транспорту на інший передається без участі вантажовласника. Правовою особливістю договору перевозки вантажу у прямому змішаному сполученні є її оформлення одним транспортним документом на весь шлях слідування від пункту відправки до пункту призначення, незалежно від кількості й виду транспортних організацій, які приймають участь у перевезенні.  Вантажовідправник укладає договір перевозки у прямому змішаному сполученні з транспортною організацією пункту відправлення. Ця організація виступає представником всіх транспортних організацій, що приймають участь у перевозці, але різні види транспорту виступають у цьому випадку як самостійні учасники відносин, які виконують зобов’язання кожен на своїй дільниці. 

Статути залізниць і внутрішнього водного транспорту передбачають спеціальні норми, які регулюють перевозки у прямому змішаному сполученні. 

Всі договори перевозки вантажів укладаються в письмовій формі, складаються перевізні документи: накладна; при перевозці грузовантажу – іменна багажна квитанція; документами, що підтверджують наявність і зміст договору морського перевезення вантажу є рейсовий чартер, коносамент інші документи. 

Зміст перевізних документів та їх форма встановлюються транспортними кодексами і статутами, а також правилами перевезень.  З основною діяльністю транспорту по перевезенню вантажів тісно пов’язане експедиційне обслуговування, яке постає у цьому процесі як допоміжна діяльність.

Цивільний кодекс України визначив правове регулювання договору транспортного експедирування в Главі 65 та ст. 316 Господарського кодексу України. 

Згідно ст. 929 Цивільного кодексу України за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов`язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов`язаних з перевезенням вантажу. 

Договором транспортного експедирування може бути встановлено обов`язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, зобов`язання експедитора укласти від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечити відправку і одержання вантажу, а також інші зобов`язання, пов`язані з перевезенням, в т.ч. додаткові послуги експедитора (перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження та вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення, одержання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей тощо).  Правове регулювання зобов’язань з експедирування поширюється також на випадки, коли обов`язки експедитора виконуються перевізником.  Договір транспортного експедирування укладається у письмовій формі. Клієнт повинен видати експедиторові довіреність, якщо вона є необхідною для виконання його обов`язків. 

Відносини по транспортно-експедиційному обслуговуванню регулюються цим договором, а також вимог спеціальних актів, які регламентують порядок і умови надання подібних послуг. (Наприклад, Правила здійснення транспортно-експедиційної діяльності під час перевезення зовнішньо-торговельних і транзитних вантажів, затверджені постановою КМ України № 770 від 21 вересня 1993 р.).  Права і обов’язки сторін за договором експедиції полягають в зобов’язанні експедитора здійснити доручені операції і обов’язку клієнта сплатити встановлену плату за ту чи іншу послугу. Операції, які доручені експедитору, можуть бути різними: підготовка та відправлення вантажів, проведення взаєморозрахунків, контроль за проходженням і одержанням вантажів та інше, але у всякому договорі експедиції вони включають укладення договору перевозки або завершення договору перевозки і дії, що сприяють цим операціям.

Відповідальність сторін за договором експедиції регулюється Цивільним кодексом України (Глава 65) (вступає в дію з 01.01.2004 року), згідно з загальними правилами зобов’язального права та умовами транспортно-експедиційних договорів. Межі і розміри відповідальності за договором експедиції визначаються у відповідності з транспортними статутами, кодексами й іншими нормативними актами.  Договір перевезення пасажира та багажу. Згідно ст. 910 ЦК України (вступає в дію з 1.01.2004 року) за договором перевезення пасажира одна сторона (перевізник) зобов`язується перевезти другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здавання багажу - також доставити багаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання багажу, а пасажир зобов`язується сплатити встановлену плату за проїзд, а у разі здавання багажу - також за його провезення.  Детально відносини з перевозки пасажирів і багажу регламентуються в транспортних статутах, кодексах і правилах, які діють на залізничному, автомобільному, повітряному, морському і річковому транспорті. Зокрема, пасажир зобов’язується не тільки сплатити за проїзд встановлену плату і виконувати правила користування транспортними засобами.  Договір перевозки пасажира є оплатним, оскільки пасажир сплачує перевізнику встановлену плату, і двостороннім, оскільки кожна із сторін має як права так і обов’язки: пасажир має право на перевозку, але зобов’язаний сплатити за проїзд плату, а перевізник має право на отримання плати, але зобов’язаний надати послугу (виконати перевозку).  Документом, що свідчить про укладення цього виду договору є квиток на проїзд. Виключенням є легкове немаршрутне таксі, де укладання договору здійснюється в усній формі пасажира з водієм, а сплата за проїзд здійснюється після надання транспортної послуги.  У квитку на проїзд вказуються основні умови договору: пункт призначення, ціна послуги, дата і час її виконання, назва станції (пункту) відправлення транспортного засобу та інше. 

На повітряному транспорті видаються іменні квитки і у разі їх передачі іншим особам такий договір уважається недійсним.  Всі перевозки пасажирів (практично всіх видів транспорту) поділяються на декілька видів, кожна з яких має свою правову специфіку.  Зокрема, на залізничному транспорті є перевозки дальні і приміські; на річковому транспорті: транзитні, місцеві, приміські, в межах міста, переправи; автомобільні перевозки пасажирів поділяються на міжміські, міські і приміські, а також перевозки маршрутними і вантажно-пасажирськими таксомоторами. 

Однією стороною такого договору є транспортна організація, а іншою – пасажир, яким уважається особа, що має проїзний квиток.  Безквитковий проїзд не породжує ніяких прав і обов’язків.