Семінарське заняття о. Довженко – видатний кінорежисер, письменник. «Україна в огні»: уособлення долі українського народу в образах родини Запорожців

«Україна в огні» - це правда

 Покрита і замкнена моя правда

 Про напад і його лихо...

О.Довженко

ЛІТЕРАТУРА:

1. Гончар О. Довженків світ // Твори – Том 6.- К., 1979 р.

2. Демчук О. Нетрадиційні уроки з української літератури 9 – 11 клас – Т., 2000

3. Довженко О. Господи, пошли мені сили "Щоденник", кіноповісті, оповідання, фольклорні записи, листи, документи. – Х., 1994 р.

4. Довженко О. Україна в огні – К., 1998 р.

5. Коротодський Р. Довженко вчора, сьогодні, завтра в країні національної культури // "Дивослово" – К., 2001 

6. Григорій Семенюк, Микола Ткачук, Ольга Слоньовська … Українська література: підручник для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів(Рівень стандарту, академічний рівень). – Київ «Освіта». – 2011р. - с.212.

ПЛАН

1. Олександр Довженко – титан праці та геніальний правдошукач.

2. Кіноповість «Україна в огні» - вершина творчості Довженка-кіносценариста:

• історія написання «України в огні» та «розпинання» Довженка за правду

• трагедія української нації крізь призму життєвих доль родини Запорожців та інших персонажів твору: жіночі образи ( Тетяна Запорожець – мати, Олеся Запорожець, Христя Хуторна), Лаврін Запорожець – «несе хрест», який сам добровільно взяв на свої плечі

• роздуми Ернста фон Краузе про Україну та розмова з сином Людвігом

• викриття негативних явищ, народжених сталінізмом(Лиманчук, Заброда).

3. Жанрові особливості твору.

4. Історичні уроки «України в огні».

1. Олександр Довженко – геніальний митець, а українська культура напрочуд багата на таланти.

ТАЛАНТ (talantos) – високий рівень обдарованості; творча обдарованість у мистецтві, характерними ознаками якої є: сила художнього мислення, активність уяви, спостережливість, глибина пам’яті, багатство емоцій.

ГЕНІЙ (genius – «дух», «хранитель») – найвищий ступінь обдарованої людини, що характеризується ознаками таланту, плюс естетична інтуїція.

З приводу цих понять висловлювалось чимало геніальних людей: мислителів, вчених, письменників. С. Ковалевська порівнювала талант з водяною лілеєю, котру не можна зривати, бо втрачає свою привабливість. А Ньютон вважав, що геній створює своє бачення – нове, вивершене, надзвичайне. С. Шаховський наголошував: «Талант складається з вразливості на явища життя і здібності їх відтворення».

Таких суджень безліч, але в основі їх лежатиме єдине поняття – надрозвинена особистість.

О. Довженко – єдиний, хто за умов деградації національної свідомості, еміграції і репресій, насправді став митцем світового рівня, ім’я якого входить у всі енциклопедії, антології світового кіномистецтва, – прожив у культурі нетипове життя.

Так, його примушували створювати антиісторичні твори. Однак сила таланту і сила правди його творчості вища, набагато цінніша, ніж подані догми. Причина життєвого пошуку митця проста і складна.

Проста: Довженко створив власну поетику кіно, що йому дало змогу в майже кожному фільмі через поетичні тропи, метафоричну кіномову прищеплювати глядачеві національне світовідчуття, розгорнути перед ним панораму національної історії, культури, духовності. Довженкове кіно – прорив у світовий культурний обшир.

Складна: комуністична пропаганда мала два незаперечні дійові важелі впливу – терор («якщо ворог не капітулює – його знищать») і колективне виховання («один за всіх і всі за одного»). І горе було тому, хто не давався на милість переможця, хто протиставив нікчемне «Я» залізобетонній єдності колективу, - його розмазували як «медузу погану» (Б. Лавреньов). Отак ціла країна опинилася в задзеркаллі. Відмінність між людиною-«коліщатком» і титаном культури, та навіть генієм, полягала лише в тому, що сотні мільйонів коліщаток ховались в системі єдиної державної трансмісії, а генії…?

«Стати справжнім митцем – значить умерти. Цей трагічний парадокс українського пореволюційного відродження здійснився і на О. Довженкові, хоч був він ще найбільш щасливий із творців Розстріляного Відродження»

(Ю. Лавріненко).

«І все-таки він знайшов те, чого шукав і чого не дала йому ані берлінська наука, ані перо журналіста. Він знайшов полотно, на якому постаті та образи, покладені пензлем, рухаються, живуть, ненавидять, кохають. Його прямування довели до правдивих шляхів і до живих обріїв».Так сказав про Довженкову «Землю» Ю. Яновський.

«Сьогочасна світова культура небагато може назвати митців такого широкого дихання, такої дерзновенної, мислі й сміливості шукань, які були притаманні Довженкові. Самою своєю природою він відкривач, експериментатор, утверджувач нового, митець, чиї твори, будучи гостро сучасними, водночас були мовби призначені для майбутніх поколінь - до них, до найдальших прагнув він донести пристрасті людей свого часу, шквали епохи, її грози, інтелектуально-філософську напругу»(Олесь Гончар).

«Пишу, розлучений з народом моїм, з матір’ю, з усім, з батьківською могилою, з усім-усім, що любив на світі над усе, чому служив, чому радувався. Я ніби навіщував собі недолю в творах. Прощай, Україно! Прощай, рідна, дорога моя земля-мати. Я скоро помру. Умираючи, попрошу вирізати з грудей моїх серце і хоч його одвезти і десь закопати на твоєму лоні під твоїм небом. Прийми його. Воно тобі весь вік молилось, не проклинаючи ні однієї з чужих земель».

Не судилося митцеві повернутись в Україну, не судилося милуватись рідними краєвидами, творити. Полон. Великий полон. Та й він у 1956 році відпустить митця. Звільнення – смерть (25 листопада).

Талант митця – це цілісна школа виховання української людини, це – наука душі, наука любові до Батьківщини.

Життя і творчість О. Довженка – це сюжет Шекспірівської трагедії, коли герой змушений був піти проти своїх переконань, ідеалів, проти свого народу, кровною частиною якого завжди себе відчував, і в той же час творив для нього і задля нього, віддаючи себе на поталу і розтерзання чужій ідеології.

Він створив світ образів, що вразили фахівців усіх континентів у першій половині ХХ століття.

«… З тих митців, які, осягаючи поглядом життя народів і людства в цілому, не гублять у ньому окрему особистість, понад усе ставлять самоцінність і вершинну красу людини. Мистецьку самобутність його творів не зрозуміти у відірваності від того національного народного rрунту, соками якого вони живились, з якого так буйно виростали». (О. Гончар)

2. Війна - надзвичайне випробування в житті кожної окремої людини і нації загалом. Під час війни особливо яскраво проявляються як кращі, так і гірші риси людей. Вони здатні до вершинних злетів духу, але можуть і опуститися до негідних, низьких вчинків.

О.Довженко - один із тих письменників, яким випало жити в надзвичайно важкий час. На його очах відбувалися грандіозні соціальні битви, мільйони людей гинули під час страшної війни з німецькими фашистами. І серце Довженкове не могло не відгукнутися на страждання рідного народу. Він сам був на фронті, на власні очі бачив горе, сльози, кров і своїм обов'язком вважав оспівати безсмертний подвиг українців, показати всьому світу безмір їхніх страждань і героїчних звершень.

Уся воєнна проза митця - оповідання і кіноповісті, публіцистика і щоденникові записи - відзначається величезною напругою почуттів, глибиною роздумів про війну і людину на цій війні. Довженка завжди хвилювала проблема достойної поведінки на війні. У своїх творах він любив зображати людей високошляхетних. Мужніх, їхню волю до перемоги, до життя, вірність обов’язку.

Серед творів про війну особливе місце посідає кіноповість «Україна в огні».

Задум написати твір про перший найтяжчий рік війни, рік відступу, з’явився у Довженка у той час, коли він дізнався про здачу німцям Києва. Він рвався на фронт, бо там умирала, але не здавалася його країна. Як кореспондент фронтової газети, він на власні очі побачив усі страхіття війни, народне горе. «Найстрашнішим під час відступу був плач жінок. Коли я згадую відступ, я бачу довгі - довгі дороги і численні села, і околиці, і скрізь жіночий невимовний плач. Плакала Україна. Вона плакала, гірко ридала, свою долю проклинала».

31. березня 1942 р. на Південно-Західному фронті Довженко написав статтю «Україна в огні» про воєнні злочини фашистів на території України.

Твір писався швидко, великими шматками, адже матеріалу було доволі. У прифронтовій смузі, в селі Померках, Довженко читав до опівночі «Україну в огні» Хрущову. Бачив його захоплення твором, але не вірив самому собі, бо знав, що в кіноповісті є критичні місця, яких бояться «блюстителі партійних чеснот, чистоплюї і перевиконавці завдань», тому перепитував, чи не варто злагодити деякі гострі моменти, на що Микита Сергійович відповів, що не злагоджувати, а ще більше загострити треба. Та думка Хрущова швидко змінилася, коли Сталіну кіноповість не сподобалась - він заборонив її для друку і для постановки.

Кіноповість письменник почав писати на початку війни. Швидко написав, зняв фільм, сподіваючись визнання та вдячності. Але сталося навпаки: і кінофільм, і повість були осуджені й заборонені. Фільм узагалі не вийшов на екрани (досі єдиний примірник його знаходиться в архівах московського держфільмофонду), а повість уперше опублікували вже після смерті письменника. Майже за всі кінофільми (і за «Звенигору», і за «Землю», і за «Арсенал», і за «Щорса») кінорежисера критикували. Однак такого терору, такої тотальної наруги, як за «Україну в огні», він ще не зазнавав.

Цікавими є аргументи О. Довженка стосовно того, чому він вирішив показати трагедію і роль України та українців у Великій Вітчизняній війні і чому тодішнє керівництво Комуністичної партії Радянського Союзу на чолі зі Сталіним вирішили, що такий військовий український патріотизм неприпустимий, націоналістичний і злочинний.

Наприкінці листопада 1943 року Довженко приїхав з фронту до Москви, щоб почати роботу над новим фільмом. Кіноповість «Україна в огні» також мала друкуватися в журналі «Знамя». В цей час сценарій був у Сталіна, який побажав особисто ознайомитися з твором Довженка. 26 листопада 1943 року у «Щоденнику» Довженка з’являється такий запис: «Сьогодні я знову в Москві. Привіз з Києва стареньку свою матір. Сьогодні ж узнав од Большакова і тяжку новину: моя повість «Україна в огні» не вподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки…Мені важко од свідомості, що «Україна в огні» — це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо».

Очевидно, таку реакцію Сталіна спровокував занадто патріотичний образ ролі України та українців у Великій Вітчизняній війні та те, що Олександр Довженко визначив народ творцем перемоги і не знайшов місця для вождя і партії. Це підтверджує і висновок засідання Політбюро ЦК ВКП(б) (31 січня 1944р.), на якому розглядалося питання «Про антиленінські помилки й націоналістичні збочення в кіноповісті О. Довженка «Україна в огні». «Україна в огні» – платформа вузького, обмеженого українського націоналізму. Ворожого ленінізму, ворожого політиці нашої партії та інтересам українського й усього радянського народу», — йшлося у ньому.

Знайомі та друзі радили автору підкорегувати твір, з цього приводу знаходимо цікавий запис у «Щоденнику»: «А від Б., директора сценарної кіностудії, довідався я сьогодні про дуже просту річ щодо гріхів «України в огні». «Ви зробіть Кравчину (головний герой) росіянином, Олександре Петровичу, тоді дуже багато стане на своє місце. Повірте, ваш сценарій виправити – раз плюнути. І його обов’язково треба поправити. Цим ви доведете свою згоду з критикою».

«Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу і поталу на всіх зборищах. Усе, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене. Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди й зла. Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості». Так написав митець у «Щоденнику» після заборони «України в огні». Твір написаний у 1943, а надрукований аж через 20 років. «Хай вона забороняється, Бог із ними, але вона все одно написана». Довженка цікавило питання: хто винен, що Україна опинилася в огні, чому не було протистояння ворогові.

«Україну в огні» було надруковано лише 1966 року, через 10 літ по смерті автора.