Міністерство освіти і науки України

Департамент науки і освіти

Харківської обласної державної адміністрації

Комунальний заклад

«Харківська гуманітарно-педагогічна академія»

Харківської обласної ради

Кафедра теорії та методики дошкільної освіти

Особливості вітчизняних та зарубіжних концепцій соціального научіння як основи виховання

Курсова робота з дисципліни

«Педагогічні технології»

студентки 411 групи

Боднарюк Наталії

факультету дошкільної та корекційної освіти

напрям підготовки 6.010101 Дошкільна освіта

(заочна форма навчання)

Керівник: старший викладач кафедри теорії та

методики дошкільної освіти

Андрусенко Марія Петрівна

Національна шкала______________________

Кількість балів________ Оцінка ЕСТS_______

Члени комісії___________________________

___________________________

__________________________

м.Харків – 2015рік

ЗМІСТ

ВСТУП …………………………………………………………………………….. 3

РОЗДІЛ 1. Теоретичні засади проблеми соціального та оперантного научіння як основи виховання …………………………………………………

1.1. Загальна характеристика психологічних основ виховання ………

1.2. Особливості соціального та оперантного научіння як основи виховання у вітчизняних та зарубіжних теоріях

1.3. Впровадження концепцій виховання в роботу з дітьми дошкільного ……………………………………

РОЗДІЛ 2. Експериментальна перевірка ефективності застосування ігрових технологій в умовах дошкільного навчального закладу ………….

2.1.Мета, методика та хід дослідження

2.2.Аналіз результатів дослідження ефективності ігрових технологій навчання ………………………………………………………………….

2.3.Рекомендації щодо впровадження технології ігрового навчання в інноваційну діяльність вихователя……………………………………

ВИСНОВКИ

ЛІТЕРАТУРА

ДОДАТКИ

РОЗДІЛ 1. Теоретичні засади проблеми соціального та оперантного научіння як основи виховання

1.1. Загальна характеристика психологічних основ виховання

Виховання у широкому розумінні — це функція суспільства, яка забезпечує його розвиток через передавання новим поколінням людей соціально-історичного досвіду попередніх поколінь відповідно до вимог часу. У вузькому розумінні виховання — це процес свідомого, цілеспрямованого й систематичного формування особистості, який здійснюється в межах і під впливом соціальних інституцій (родини, виховних і навчальних закладів, установ культури, суспільних організацій, засобів масової інформації тощо) з метою її підготовки до повноцінного життя й самореалізації в суспільстві, до життєдіяльності в різних сферах соціальної практики (професійно-трудової, сімейно-побутової, суспільно-політичної й культурної) та до виконання певних соціальних функцій, прийняття соціальних ролей. Виховання є основною ланкою соціалізації. Воно органічно пов'язане з навчанням і разом із ним є складовою частиною системи суспільної освіти, в межах якої здійснюється спрямована соціалізація людського індивіда. І якщо навчання зосереджене на педагогічному патронажі становлення пізнавальних здібностей людини та її компетентності в різних сферах предметного буття, то виховання має за основну мету розвиток мотиваційно-потребової й емоційно-вольової сфер особистості, формування її соціальної компетентності, моральної свідомості та моральних звичок і способів поведінки. Розкриваючи психологічні механізми становлення зазначених царин особистості, психологія виховання виявляє загальні закони активного формування її, принципи, психолого- педагогічні умови та специфіку організації виховного процесу на різних етапах соціалізації сучасної людини. Залежно від об'єкта прикладання й змісту виховних впливів виділяються такі види виховання: моральне, трудове, естетичне, суспільно-політичне (ідеологічне), релігійне, фізичне, статеве і т. ін. Вивчаючи закономірності психічної активності людського індивіда в умовах виховного впливу, психологічні умови ефективного виховання, самовиховання особистості, а при суспільній необхідності і перевиховання її, психологія виховання досліджує механізми дії цих впливів на формування психосоціальних якостей людини (її статусу, ролей, внутрішньої позиції і ціннісних орієнтацій, мотивації й характеру, світоглядних переконань).

Научіння – стійка, доцільна зміна діяльності, яка виникає завдяки попередній діяльності й не викликана безпосередньо вродженими фізіологічними реакціями організму, доцільна зміна зовнішньої (фізичної) і внутрішньої (психічної) активності індивіда.

Відмінність у научінні людини і тварин полягає у різниці механізму відображання та у принциповій відмінності програм поведінки й діяльності як результату научіння (О.М. Леонтьєв)

Рівні научіння:.рефлекторний (сенсорне научіння, моторне й сенсорно-моторне); когнітивний (використання операцій виявлення, відбору, узагальнювання й закріплювання суттєвих зв’язків, доцільних способів активності з метою їх адекватного застосування).

Механізмами научіння виступають: імпринтинг (закарбування), респондентне научіння, оперантне, вікарне, вербальне). Визначення оновних законів научіння в класичній концепції научіння Е. Торндайка: закон ефекту (успіху), закон вправ, готовності, множинності зв’язків, диспозиції (настанови), селекції (вибору), аналогії.

Таким чином, психологія виховання досліджує психологічні особливості й закономірності формування людини як особистості в умовах цілеспрямованого педагогічного впливу.

Теоретичну основу систем виховання складають психологічні й педагогічні учення, які панують у певному суспільстві. Філософські, релігійні й соціально-політичні концепції створюють основу методології виховного процесу. Педагогічна наука опікується питаннями розроблення цілей, змісту й методів організації виховання. Психологія ж покликана досліджувати психологічні й соціально-психологічні механізми організації та здійснення ефективного виховного процесу. Важливо усвідомлювати, що різні соціально визначені цілі виховання по-різному визначають і його зміст, і характер його методики. Сьогодні існує широке розмаїття теорій виховання. Так, виховні системи Західної Європи в основу виховання покладають філософію позитивізму та екзистенціалізму. В Америці на початку й в середині XX ст. широкої популярності набули виховні концепції, що базуються на методології біхевіоризму й психоаналізу. Сучасний представник американської наукової школи виховання А. Бандура — автор необіхевіористичної концепції соціального научіння вважає, що в научінні як зміні поведінки вихованця доцільно виділяти два різні види: научіння із самостійним пошуком реакцій і з підкріпленням готових реакцій — це предмет вивчання біхевіоризму, та на-учіння з одержуванням через спостереження та без підкріплення готових реакцій з різних джерел (дорослі, інші діти, зображення). Таке вікарне научіння й є предметом аналізу в соціально-когнітивній теорії А. Бандури, суть якої полягає у спроможності людини засвоювати нові форми поведінки завдяки саморегуляції, тобто у здатності її пізнавальних процесів через символьні моделі (вербальні, образні репрезентації) виробляти, засвоювати й зберігати досвід, який слугує орієнтиром для дальшої поведінки. Основними процесами научіння через спостереження є кілька взаємопов'язаних компонентів: Увага як зосередження забезпечує орієнтацію в якостях середовища і в діях моделі. Розуміння здійснює розшифрування й інтерпретацію дій моделі, спрямованих на виявлення правил поведінки, яка спостерігалась. Це здійснюється на основі попереднього досвіду та ієрархічної системи правил, яка умовно поділяється на три рівні: • рівень правил-цілей (що має бути одержано); • рівень правил-планів усіх дій; • рівень правил виконання окремих дій. Кодування виявлених правил відбувається за допомогою образів та мовних символів. Суб'єкт описує поведінку моделі, повторює й завчає ці вербальні описи. Збереження здійснює функції запам'ятовування й утримуванням в пам'яті характеристик поведінки моделі, що спостерігалась. А моторно-репродуктивні процеси переводять закодовані в символах спомини в нову форму відповіді. А. Бандура звертає увагу на важливість реального досвіду відпрацювання на практиці дрібних моторних реакцій, що підпорядковуються правилам третього рівня. Брак такого досвіду призводить до неефективності всієї поведінки навіть при засвоєнні правил перших двох рівнів. Нарешті, мотивація як передбачення позитивних наслідків використання вікарно засвоєної моделі поведінки спонукає до посилення процесів уваги, розуміння, кодування й повторювання. Детермінантами розвитку змістових і процесуальних характеристик соціального научіння особистості виступають насамперед дорослі (батьки й вихователі), а також раніше набуті знання та вміння конкретного й загального змісту. Дорослі демонструють способи та правила поведінки й створюють дитині умови для опанування ними шляхом спостереження й наслідування. Б. Ф. Скіннер — автор теорії оперантного научіння пояснював суть цієї форми здобування досвіду так. Індивід здійснює різноманітні поведінкові реакції, деякі з яких підкріплюються. Підкріплена реакція набуває тенденції до повторення, а не підкріплена або покарана згасає. Б. Ф. Скіннер виділяє два рівні підкріплень: первинні, що не залежать від научіння (їжа, секс тощо) й вторинні, тобто умовні, які набувають функції підкріплення через зв'язок із первинними. Особливої уваги заслуговують генералізовані підкріплення — гроші, схвалення, влада, увага, гарні оцінки, які в людському суспільстві набули статусу універсальних вторинних заохочень. Підкріплення означає контроль поведінки. За модальністю він може бути двох видів: позитивним (настання бажаної події) і, навпаки, негативним (аверсивним) і здійснюватись у вигляді підкріплення як заохочення і покарання. У сукупності — усе це створює специфічну систему контролю поведінки індивіда, у межах якої підкріплення як заохочення може відбуватись і як наближення позитивного наслідку, й як віддалення аверсивного. Аналогічно й покарання реалізується через пред'явлення аверсивного стимулу та віддалення позитивного. Б. Ф. Скіннер уводить поняття режиму підкріпленя, під яким розуміє правило, що встановлює вірогідність його появи. Він розрізняє такі режими підкріплення: • із постійним співвідношенням, коли підкріплення настає при наявності певного постійного числа реакцій, як у випадку систематичного виховання, ситуації заліку або оплати за кількість зробленого; • з постійним інтервалом, прикладом чого є погодинна оплата, наявність сесій і проміжних контролів під час навчання (суботнє шмагання всіх без винятку учнів у Переяславському колегіумі в XVIII ст. — також із розряду таких виховних підкріплень);

• із варіативним співвідношенням, як в азартних іграх, коли виграш вірогідний, але не гарантується; • із варіативним інтервалом, тобто підкріплення настає лише після проходження певного інтервалу часу (ситуація з усним опитуванням учнів у педагогічній практиці: протягом чверті необхідно одержати кілька оцінок). В основі ефективного виховання як научіння лежить органічне поєднання виділених ним видів контролю й режимів підкріплення. При чому сам автор в організації виховних моделей бігевіористичної педагогіки й терапії надавав перевагу пред'явленню та віддаленню позитивних стимулів як основним засобам заохочування й карання. Для радянської системи виховання, попри всі декларації благих намірів, основною його метою було формування таких особистісних якостей людини, які б забезпечували кон-формність її у ставленні до ідеологічних настанов, лояльність до правлячої влади й жорстку керованість її соціальної поведінки державними інституціями. Принциповим при аналізі таких концепцій виховання є розуміння в них специфіки позиції дитини як тільки об'єкта виховання, розглядання її лише з боку тих соціальних функцій, які вона мусила виконувати в суспільстві у соціально зрілому віці, невизнавання її унікальності й неповторності, а за нею — права на життєвий вибір, самовизначення й саморозвиток. І хоча в кожній концепції (JT. С. Виготського, А. С. Макаренка, Т. С. Шацького, П. П. Блонського та ін.) були безсумнівні раціональні зернини, виховання в межах цих теоретичних парадигм, по суті, розумілось як програмована модифікація й контроль поведінки вихованця, як певний технологічний процес, центральною ланкою якого визнавалась панівна активність вихователя й некритичне сприймання та засвоювання ідеологічної інформації вихованцем, виробляння в нього правильних по-ведінкових навичок. Такій технократичній по суті педагогічній доктрині протистоїть виховна модель гуманістичної психології, яка активно із середини минулого століття розвивається у працях К. Ясперса, К. Роджерса, А. Маслоу та ін. Метою виховання з погляду гуманістичної психології є "повноцінно функціонуюча людина", тобто свідомий й активний соціальний індивід, який може реалізовувати себе 218 ^ 1. Психологічні основи виховання в особистісному рості та самоактуалізації в діяльності й спілкуванні з іншими людьми. Завданням виховання при цьому є забезпечення дитині можливості саморозвитку, сприяння її пошукові власної індивідуальності. Для цього необхідно не нав'язувати їй готових рішень, а стимулювати її роботу по особистісному зростанню, яке практично необмежено. К. Роджерс визначив умови, при яких виховання (як, до речі, й навчання) може відбутися як повноцінний і важливий для розвитку особистості процес, а саме: • Вихованці розв'язують у процесі педагогічної взаємодії проблеми, які цікаві й значимі для них. • Вихователь проявляє, безумовно, позитивне ставлення до вихованця, приймаючи його таким, яким він є. • Він проявляє емпатію до учня, тобто демонструє здатність правильно розуміти його внутрішній світ бажань, емоцій і почуттів та цінностей, дивитись на світ його очима, залишаючись при цьому самим собою. • Вихователь відчуває й поводить себе в ставленні до вихованців конгруентно, тобто вільно виражає себе такою людиною, якою він є. • Він центрований на учні, створює психологічно комфортні умови для вільного самовиявлення вихованця, виконує функцію стимулятора процесів морального са-мовизначання особистості дитини шляхом включення у виховний процес моделей ситуацій та колізій, значимих для неї. Методами виховання як конкретними способами впливу на свідомість, почуття та поведінку дітей за таких умов є дискусії, рольові ігри, обговорювання ситуацій, аналіз і розв'язування конфліктів. Особливо корисними для створення сприятливого психологічного мікроклімату виховного процесу вважається використання таких прийомів спілкування з дитиною, як активне, розуміюче слухання, демонстрація безумовного приймання дитини, позитивної уваги до неї, Я-висловлювання, візуальний (очі в очі) та фізичний контакти з дитиною. 219 1.2. Позиція особистості як психологічний об'єкт Виховання Кожна людина має у своєму арсеналі принаймні дві відносно автономні системи психічного відображання дійсності. Одна з них — когнітивна — дає їй змогу пізнавати світ раціонально. Розвиток цієї системи здійснюється переважно в межах навчання людини. Інша система — емоційна — орієнтує людину в світі шляхом виробляння вибіркового емоційного ставлення до об'єктів дійсності, які в змозі задовольняти її потреби. В онтогенетичному плані друга система на момент народження є краще підготовленою до функціонування порівняно з першою, а тому саме вона забезпечує підтримування динамічної рівноваги людського організму як відкритої системи. Завдяки їй у дитини активно виникають різноманітні вибіркові ставлення до навколишніх, які нею опікуються, до інших людей, до предметного світу, який включається в коло задоволення її базових потреб, що й забезпечує їх дальший соціальний розвиток. Отже, починаючи з дитячого віку ставлення людини до інших соціальних істот і до предметного світу має вибірковий характер, який у першу чергу зумовлюється своєрідністю її попереднього життєвого досвіду, позитивного або негативного переживання нею обставин власного життя. Ще більшої вибірковості вони набувають тоді, коли спілкування і взаємодія з навколишнім світом стають для людини усвідомленими потребами й внутрішньою необхідністю. Так в особистості з'являється позиція як система вибіркового ставлення людини до оточення, яка пов'язана з оцінкою навколишньої дійсності і визначає індивідуальний характер її діяльності та вчинків. У психології вчинки розуміються як дії, опосередковані спілкуванням людини, її взаємодією з іншими людьми. Вони регулюються певними соціальними нормами та викликають моральні оцінки навколишніх людей, які, у свою чергу, також впливають на формування складових позиції. 220 1. Психологічні основи виховання

2 1. Поняття про научіння й учіння

2. Зарубіжні концепції учіння

3. Вітчизняні теорії учіння

4. Рівневий аналіз навчальної діяльності

1. Поняття про научіння й учіння

2. Зарубіжні концепції учіння

Навчальна діяльність (учіння)- це один з основних видів діяльності людини, спрямована на її саморозвиток через опанування способами предметних і пізнавальних дій, узагальненими за формою теоретичних знань.

Чеський педагог Я.-А. Коменський («Велика дидактика») характеризував учіння як привласнення знань з різних наук та умінь виконувати дії з застосуванням цих знань. Основними компонентами структури учіння є:розуміння, заучування напам’ять, мовна та зовнішня маніпулятивна дія. Нові знання та дії формуються з елементів попереднього досвіду. Учіння має активний характер, керується мотивами та увагою.

Швейцарський учений Ж. Піаже вважав, що учіння сприяє розвитку логіки завдяки інтелектуальному пізнанню.В процесі учіння виникають і розвиваються стійкі інтелектуальні структури–пізнавальні схеми, які в розгорнутій формі містять усю систему правил здійснювання спочатку сенсомоторних координацій (сенсомоторний інтелект), потім конкретних, формальних (логічних) операцій.

Концепції учіння американських вчених подають систематичний опис моделі навчального процесу з позиції суб’єкта засвоювання навичок на основі когнітивно-поведінкового підходу: врахування досвіду минулих знань, умінь і диспозицій на основі яких здійснюється оцінка ситуації, добір способів, дій, зважування їхньої ефективності; реалізація досягнення мети через застосування вироблених способів дій; оцінка результату дій (С. Періс, Д. Крос); змістом учіння виступають конкретні знання та дії, інтелектуальні навички та навички учіння (Р. Гегні).