5. Розвиток економічних відносин України з кнр

Китай є великим потенційним ринком для України та по­стачальником багатьох видів продукції, яка не може бути створена в Україні через міжнародну спеціалізацію та природнокліматичні умови. Відносини між двома країнами ґрунтуються на низці доку­ментів, що були підписані в ході візитів Президента України в Ки­тай та Голови КНР в Україну, зокрема на Спільній декларації про дружбу та всебічне співробітництво у XXI ст. (липень 2001 р.).

Загальний товарообіг між Україною та континентальним Кита­єм (2002 р.) становить 1,234 млрд. дол. США, а з «Великим Китаєм», куди включають КНР, Гонконг, Тайвань, Макао, — 1,5 млрд. дол., проте його обсяги не влаштовують обидві країни. За розрахунками експертів, він міг би бути у 2-3 рази більшим, а за умов поглиб­лення економічного співробітництва досягти 7-8 млрд. дол. Проте навіть і зараз Україна має позитивне сальдо у зовнішній торгівлі з КНР — 180 млн. дол. (2003 р.), яке швидше за все зростатиме у по­дальшому. Найбільш активними українськими експортерами до Китаю виступають такі підприємства як «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», «Завод ім. Ілліча», АТ «Мотор-Січ», «АНТК ім. Антонова», Харківській авіаційний завод, а також «Сумське машинобудівне НВО ім. Фрунзе», ВАТ «Запоріжтрансформатор» та ін. Основою експорту України до цієї країни є: сталь та прокат, металургійне обладнання, ватажні автомобілі, елект­ронні комплектуючі, залізничні нагони. У структурі імпорту пере­важає одяг, взуття, побутова електроніка, іграшки. Найважливішими галузями подальшої диверсифікації розвитку зовнішньоекономічних відносин виступають:

• науково-технічне співробітництво в оборонній галузі про­мисловості, в розробці нових технологій, дослідженні космічного простору, охороні інтелектуальної власності, медичній науці то­що (вже зараз двома країнами фінансується 15 проектів у галузі науки і техніки). Активно розвивається процес створення спіль­них технопарків (зараз їх два функціонує в м. Цзілінь (провінція Шаньдун) та м. Харбін (провінція Хейлунцзян);

• співробітництво в гуманітарній сфері, яке передбачає на­рощування передусім контактів між Україною та КНР у галузі освіти. Взаємне визнання дипломів про освіту і наукові ступені (така угода була підписана у 1998 р.), розширення студентського обміну та запрошення на навчання китайських студентів (етапом на 1.01.2004 р, у вищих навчальних закладах України їх навча­ється понад 7 тис);

• міжрегіональне співробітництво, яке вже зараз здійснюєть­ся між Київською областю та провінцією Хубей, Житомирщиною і Хейлунцзяном, Харківською областю та провінцією Шаньдун, АРК та Хайнанем, а також між цілим рядом міст України та Китаю: Київ—Пекін, Дніпропетровськ—Шанхай, Одеса—Ціндао, Харків—Тяньцзінь, Донецьк—Таюань та ін.

Розділ 9. Особливості економічного розвитку нових індустріальних країн

9.1. Спільні та відмінні риси

9.2. Економіка Республіки Корея (Південна Корея)

9.2.1. Особливості положення в глобальній економіці

9.2.2. Особливості корейської моделі розвитку

9.2.3. Галузева структура економіки та зовнішньо­економічні зв'язки

9.3. Особливості економіки держав — «драконів»

9.4. Особливості економіки держав — «тигрів»

9.5. Розвиток економічних відносин України з новими індустріальними державами

9.1. Спільні та відмінні риси

У сучасній світовій регіоналістиці до нових індустріальних країн (НІК) відносять досить велику групу держав, які раніше були лідерами так званого «третього світу». Вони розташовані у різних мегарегіонах планети, що ускладнює їх класифікацію тільки за географічною ознакою. Проте ці держави мають цілу низку спільних рис у різних соціально-економічних моделях розвитку, то й дозволяє відносити їх до НІК, а саме:

• швидкий розвиток промислового виробництва, який найбільш рельєфно проявив себе у 1960—70 рр. (Південна Корея, Сінгапур, Тайвань) чи впродовж 1980—90-х рр. (держави Латинської Америки);

• наявність значної державної підтримки провідним корпораціям країни, яка нерідко у своїй основі має неринкові методи стимулювання розпитку;

• досить великі обсяги зовнішнього боргу;

• використання моделей швидкої диверсифікації експорту та імпортозаміщення під час розробки стратегій економічного розвитку;

• висока ймовірність системних криз економіки, руйнівна дія яких нерідко призводила до швидкого скочування країн за основними макроекономічпими показниками на позиції десятирічної давнини (наймасштабнішими за останній час були: латиноамериканська криза (1994—1995 рр.), південноазіатська (тихоокеанська) (1997— 1998 рр.), бразильська (1999 р.), аргентинська (1999 - 2000 рр.);

• значний вплив ТНК та ТНБ на економіку країн, який нерідко призводить до стихійних припливів та відпливів прямих і порт­фельних іноземних інвестицій;

• висока питома вага промисловості в структурі ВВП та порівняно з постіндустріальними державами низька, хоча й домі­нуюча, частка сфери послуг, що не перевищує 60 % (винятком є Сінгапур — 66 %);

• невисокі (за винятком Південної Кореї та Сінгапуру) технологічні позиції у світі, за якими більшість країн НІК відносять до групи потенційних лідерів (Гонконг, Малайзія, Мексика, Арген­тина, Чилі) чи до держав, що динамічно впроваджують нові тех­нології (ПАР, Бразилія, Філіппіни та ін);

• сталі (середні) рівні оцінки конкурентоспроможності національних економік (макро- і мікрорівень), які не виключають від­повідно до світових кон'юнктурних коливань рух угору чи вниз за усталеною шкалою коливань;

• значна питома вага аграрного сектору в структурі ВВН, який не відрізняється диверсифікованим характером, а у деяких країнах зберіг фактично моноспеціалїзовану орієнтацію;

• низька порівняно з постіндустріальними країнами продук­тивність праці (виробіток продукції на одного працюючого в Мексиці становить 16,4 тис. дол., НразилІЇ - 10,6 тис, Пів­денній Кореї— 38,8 тис. Для порівняння; в СІНА 98,8 тис., Японії — 68, 8 тис дол. на рік (2003 р.));

• невисокі витрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (якщо в Швеції на одного працюючого припадає 1052 дол. (2003 р.), Японії — 1006, то в Південній Ко­реї— лише 291 дол., Тайвані — 288, Гонконзі — 145 дол.);

• висока питома вага клановості в економіці (тобто домінування великих сімейних компаній), що веде до значного впливу створюваних ними олігополістичних груп на політику уряду, лобіювання своїх інтересів на міжнародних ринках тощо;

• значна соціальна диференціація суспільства, в якій питома вага бідного населення становить 25 % і більше, а світові дослідження за допомогою коефіцієнта Джині, який виражає майнову нерівність, констатують високий рівень дистанціювання багатих і бідних.

Нові Індустріальні держави свічу впродовж останніх 20-ти років використовували різні механізми та інструменти ринкової трансфор­мації, а відтак мали різні соціально-економічні результати. Досвід реформування господарства Японії був застосований у 1960-ті рр. у

Південній Кореї шляхом створення пріоритетів розвитку країни у трьох найважливіших галузях виробництва. Політику індустріаліза­ції економіки своєї держави через створення потужних державних підприємств у металургійній, хімічній промисловості та електро­енергетиці проводила Індія, Упор на створення комп'ютерних тех­нологій та розробку програмного забезпечення до них зробили у 1980—90-ті рр. Тайвань, Гонконг та Сінгапур. Проте найбільш зна­чущими для більшості НІК були монетарні (неоліберальні) рефор­ми, що проводилися в країнах Латинської Америки, а згодом і в Пів-денно-Східній Азії наприкінці 80 — на початку 90-х рр. XX ст. Саме вони започаткували радикальні зрушення в структурі госпо­дарства, приватизації неефективного державного сектору та збіль­шенні відкритості економіки, а відтак і залученні в неї значних об­сягів іноземних інвестицій. До позитивних наслідків можна від­нести швидке зростання ВВП, збільшення рівня доходів населення, зменшення безробіття. До негативних — великий рівень уразливос­ті економіки через значні кон'юнктурні коливання глобального рин­ку, великий зовнішній борг (у 2000 р. в Бразилії він досяг 238 млрд. дол., Мексиці — 150 млрд., Південній Кореї— 134 млрд., проте найбільшим реципієнтом виявилися Чилі — 366 млрд. дол., що переви­щує 50 % її валового національного доходу).

Враховуючи складність спільної характеристики ШК і різні позиції вітчизняних та зарубіжних дослідників щодо їх класифі­кації краще всього останні розглядати в таких мікро групах:

1. Південна Корея;

2. держави — «дракони» (Гонконг, Сінгапур, Тайвань);

3. держави — «тигри» (Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Індонезія);

4. НІК Латинської Америки;

5. Індія, Пакистан;

6. африканські та близькосхідні лідери (ПАР, Єгипет, Ізраїль).

Ураховуючи особливості пріоритетів України в зовнішньоекономічних зв'язках обмежимося розглядом перших трьох.