3. Особливості економіки Туреччини

Початок суттєвих перетворень у турецькій економіці був покладений засновником республіки Мустафою Кемалем (Ататюрком) у 1923 р., проте значні економічні реформи розпо­чалися в країні в останній чверті XX ст. і були пов'язані не стільки з побудовою ринкової економіки, яка тут Існувала завжди (на відміну від країн ЦСЄ), скільки зі значними структурними рефор­мами та очікуваним вступом до Європейського Союзу. Саме членство в останньому було проголошено головним завданням багатьох урядів, адже країна є рекордсменом щодо перебування в рангу аплікантів на вступ (заявка щодо членства в цій організації була офіційно подана в ЄС ще 14 квітня 1987 р.).

У цілому вважається, що країна належить до групи держав з динамічною економікою, яка ґрунтується на багатоукладності господарства, що охоплює сучасну промисловість, ремесла, екс­тенсивне та інтенсивне сільське господарство (питома вага останнього є більшою за 15 % ВВП країни, а кількість зайнятих у ньому разом з лісовим господарством та рибальством наближається до 40 %), доступний для багатьох європейців відпочинок і туризм, який давно вже поставлено на інтенсивну основу (у 1999 р. країну відвідало 6,9 млн. іноземних туристів, а вже через рік — 10 млн., що забезпечує постійний дохід у розмірі 1,7 % ВВП). Туреччина має розвинутий приватний сектор, але держава продовжує відігравати значну роль у провідних галузях промис­ловості, транспорті, комунікаціях, а також у банківській сфері (так, у 1997 р. в країні існувало 57 комерційних банків, серед яких 7 були державними, 29 — приватними і 21 — іноземний). Окремо виділяються також 12 інвестиційних банків та банків розвит­ку. Найбільшим серед них є державний банк Ziraat Bankasi, якому належить 18 % усіх банківських активів країни.

Економічна ситуація в останні роки в Туреччині характеризувалася значними змінами в економіці, викликаними як об'єктивними, так і суб'єктивними причинами. Якщо на початку 1990-х рр. економіка країни відзначалася дуже високим темпом економічного зростання (10 % і більше), то після різкого падіння приросту ВВП у 1994 р. темпи зростання уповільнилися до 6,5 % (1995—1998 рр.), хоча й залишалися досить високими як для європейської економіки. 1999 р. виявився складним для Туреччини, коли відбулося накладання одразу двох негативних чинників впливу на національну економіку. З одного боку, мали місце два сильні землетруси, які завдали великої шкоди господарству, з другого — економічна криза в Росії та державах СНД, які на той час стали провідними імпортерами продукції легкої промисловості. Становище країни погіршилося ще й у зв'язку із фінансовою кризою, в основі якої лежав дефіцит бюджету (15 % ВВП), зумовлений виплатами по відсотках державного боргу, які на той час становили 42 % усіх державних видатків.

Приєднуючись до митного союзу з ЄС у січні 1996 р. Туреччина розраховувала на суттєве збільшення припливу ШІ, проте такого не відбулося, їх річне надходження не перевищувало 1 млрд. дол. передусім через непевну політичну та економічну ситуацію в країні, побоювання тероризму, високого рівня корупції тощо.

Реформи уряду Еджевіта кінця 1990-х рр. мали на меті суттєві зміни в структурі господарства, жорстку бюджетну політи­ку, реформу соціальної сфери, реорганізацію кредитно-банківського сектору, посилення приватизаційних процесів у країні. Криза 2001 р. призвела до необхідності посилення та проведення соціально-політичної реформи, тому що передбачала відхід від популізму та декларативності. Результати реформування почали відчуватися вже в 2002 р., проте найбільш рельєфно вони проявили себе у 2003 р. (зростання ВВП майже на 6 %), попередні данні щодо зростання ВВП у 2004 р. та прогноз на 2005 р, є май­же тотожними — близько 5 %. Аналогічним є прогноз щодо рів­ня інфляції, найбільш пекучої проблеми країни за останні 15 років. Передбачається, що вона не перевищить риску у 12 % у 2004 р., а в 2005-му зменшиться до 8 %. Така ситуація по-різному оцінюється в Туреччині і в ЄС, адже поки що не має доказів тощо, що країна ввійшла в стадію сталого економічного зростання, хоча з другого боку немає підстав не довіряти ефективності економічних реформ, що відбуваються в країні. Додатковим чинником стабілізації можна вважати також надання кредитів з боку МВФ та Світового Банку, останній з яких у розмірі 16 млрд. дол. надійшов у лютому 2002 р. (він був розрахований на три роки).

У рамках міжнародного поділу праці країна у першу чергу ви­різняється продукцією текстильної, шкіргалантерейної та інших галузей легкої промисловості, які забезпечують майже 40 % її експорту, на другому місці — продовольчі товари (17 %) та металовироби (9 %). Основними партнерами з експорту виступають Німеччина, США, Великобританія, Італія, Росія, Франція.

Натомість у структурі імпорту (1998 р.) переважають машини та обладнання (29%), напівфабрикати (16%), хімічна продукція (14 %), а також транспортне обладнання та паливо. Найбільшими партнерами ч імпорту є ті ж самі країни.

Початок переговорів Туреччини щодо її вступу до Європейського Союзу багато в чому є проблематичним насамперед тому, що доцільність цього кроку є непростою для всіх учасників майбутньої конінтеграції.

По-перше, населення багатьох європейських держав не схваль­но ставиться до майбутнього членства Туреччини в ЄС, передусім апелюючи до європейських документів, де чітко визначено, що тільки європейська країна може стати членом Євросоюзу (формально це лише 1/9 території Туреччини).

По-друге, розрахунки європейських експертів довели, що витрати ЄС у разі повної інтеграції досягнуть 21 млрд. євро у 2014 р., а вже у 2025-му вони сягнуть 28 млрд., що, природно, призведе до втрат відносно благополуччя нових та старих членів ЄС, натомість ефект економічного зростання від збільшення території Євросоюзу буде значно меншим.

По-третє, існує велика недовіра європейських країн щодо кордонів країни з Іраном, Сирією, Іраком та деякими іншими державами через реальну загрозу масованого в'їзду до ЄС нелегалів, контрабанди різних товарів, у тому числі наркотиків.

Утім в Євросоюзі не відмовляються від поглиблення кооперації з Туреччиною та потенційної її конінтеграції, адже після 2010 р. територіальний ефект розширення буде використаний, а відтак в ЄС висувають досить конкретні та чіткі вимоги зближеним, які можна було б сформулювати так:

1. Повна відповідність політичним критеріям (так звані «Копенгагенські» (1993) критерії на вступ), які передбачають політичну свободу, низький рівень корупції, реформу законодавства, імплементацію демократичних принципів та правил. Крім цього, передбачається, що в країні буде створено передумови для такої ринкової економіки, яка б могла досягнути європейського рівня конкурентоспроможності.

2. Гострою проблемою країни залишається регіональна диференціація. Якщо північно-західна частина Туреччини нічим не відрізняється від Греції чи Португалії, то південно-східна є типо­вим прикладом країни, що розвивається. Саме ця проблема може призвести до виникнення так званих тактичних дій як Європейського Союзу, так і Туреччини (вимоги спеціального перехідного періоду, відтягування термінів вступу, розроблення спеціальних правил інтеграції тощо).

3. Строк виконання економічних критеріїв, за розрахунками аналітиків, триватиме не менше 10 років, а відтак Туреччині треба буде не менше сорока років, для тощо щоб досягти 75-відсоткового рівня доходів ЄС. Разом з тим, Туреччина може суттєво виграти від застосування європейської системи трансфертних платежів, яка становитиме 3 - 4 % ВВП країни.

4. Приєднання Туреччини до Спільної аграрної політики (САП) ЄС може докорінно змінити ситуацію на ринку продовольства Євросоюзу впродовж перших років адаптації. Тобто передбачається, що обсяги фінансової допомоги у передвступний період можуть виявитися великими для Євросоюзу, а відтак ЄС буде наполягати на швидкому реформуванні сільського господарства та значно менших обсягах субсидіювання аграрного сектору.

Подальше зближення Туреччини з ЄС є важливим і для України, адже серед усіх 12-ти країн—аплікантів на вступ у 2001 р. в цю країну постачалося товарів на суму 1 млрд. дол. (майже 30 % загального обсягу) та 138,2 млн. дол. імпорту (10 %). Обидві країни зацікавлені у розвиткові добросусідських відносин у межах організації чорноморського співробітництва.