2. Особливості економіки Румунії

Розвиток румунської економіки у 1990-ті рр. був схожим на болгарський, хоча мала місце й певна специфіка, пов'язана Із за­провадженням як елементів градуалізму, так і «шокової терапії».

Після повали комуністичного режиму (1989 р.) і страти його лідера М. Чаушеску надії на швидкий розвиток і стрімке просу­вання до числа розвинутих європейських держав виявилися бага­то в чому марними передусім к»му, що стартові умови реформування країни були багато в чому гіршими ніж, наприклад, у сусідній Угорщині. Найпроблемнішими при цьому вважалися відстала промислова база, обмеженість ресурсів та екстенсивний характер їх використання. Мало місце також скорочення видобу­вання нафти, яка у минулі часи дозволяла практично повністю забезпечувати потреби своєї країни. Часткові і багато в чому непослідовні реформи 1990—1996 рр. не принесли очікуваного ста­лого зростання економіки, а тому про системне реформування за­говорили лише у лютому 1997 р., коли була прийнята програма всебічної макроекономічної стабілізації і розпочалися структурні реформи в румунській економіці. Трансформаційні зміни торк­нулися всіх секторів національного господарства, проте найваж­ливішими напрямками стали:

• ліквідація великих енергоспоживачів, що мали високий рі­вень технологічної відсталості та наднормативну енергомісткість готової продукції;

• реформування великих сільськогосподарських підприємств та встановлення нового типу аграрних відносин;

• модернізація кредитно-фінансового сектору.

Разом з тим, на початковому етапі реформування національної економіки не вдалося досягти значного ефекту: ВВП країни про­довжував скорочуватися, щоправда повільнішими темпами (1997 р. — 6,6 %, 1998 р. — 4,5 %, 1999 р. — 2 %). Відповідно до угоди з МВФ (серпень 1999 р.) Румунія отримала кредит від цієї органі­зації в межах 547 млн. дол., проте вже через два місяці було за­блоковано надходження другого траншу через розбіжність по­глядів уряду та МВФ на бюджетне фінансування та кредитування приватного сектору. Саме у цей період країна була дуже близь­кою до оголошення дефолту, хоча його вдалося запобігти через низку малопопулярних заходів: прискорену приватизацію, про­ведення жорсткої податкової політики, реструктуризацію збитко­вих підприємств тощо. Одним із заходів макроекономічної стабілі­зації було використання валютних резервів Національного банку Румунії, які у кризовий період скоротилися на 1,5 млрд. дол.

У XXI сі. країна входила зі складними макроекономічними проблемами, які умовно можна було звести до такого:

1. низький рівень ринкової капіталізації, яка у 1999 р. становила 0,36 млрд. дол., або лише 0,6 % ВВП (в Угорщині, відповід­но, 13 млрд. дол. та 25,7 %; у Польщі — 23 млрд. та 14,6 %);

2. низька інвестиційна активність зарубіжних компаній. За­гальний обсяг (кумулятивний) ШІ досяг у 2000 р. 7 млрд. дол. (333 дол. на дуту населення) (В Угорщині відповідно 22,5 млрд. та 2200 дол. на душу населення, у Польщі — 36 млрд. дол. та 947дол. на душу населення);

3. значне перевищення імпорту над експортом (у 2000 р. в 1,3) і як наслідок 5-відсотковим дефіцитом платіжного балансу відносно ВВП). Дефіцит бюджету у 2000 р. дещо зменшився, проте все одно перевищував 3 % ВВП;

4. невисока підприємницька активність, яка простежувалася і на мікрорівні. Лідерами стали три румунські компанії — Alro Slatina (ринкова капіталізація 58 млн. дол., 1999 р.) лідер у ви­робництві металів, Dacia (41 млн.) автомобілебудування, Terapia (24 млн.) — aармацевтика. Для порівняння: рівень капіталізації трьох провідних польських та eгорських компаній знахо­дився в межах 1—7 млрд. дол., що яскраво говорить про слабку розвинутість ринку цінних паперів.

Однак наслідки реформування економіки країни у перші роки нового століття були більш обнадійливими, що відбивалося й на ре­зультатах національного виробництва. Якщо у 2000 р. констатува­лося 1,8-відсоткове зростання, то вже у 2001 р, темпи приросту ВВП були на рівні 5,3 %, а його загальний обсяг досяг 39,7 млрд. дол. Ма­ла місце лібералізація у банківській діяльності, а загальна кількість банків зросла з п'яти у 1990 р. до 45-ти у 2000-му, серед яких 37 бу­ли румунськими і 8 представляли відділення провідних закордон­них фінансових установ. Найбільший з них с Banca Comerciala Romana, активи якого сягнули 2,4 млрд. дол. (2002 р.).

Основними галузями сучасного виробництва Румунії є вугле­видобування, целюлозно-паперова та деревообробна промисло­вість, металургія (як чорна, так і кольорова), нафтохімія, маши­нобудування, харчова промисловість. Аграрний сектор представ­лений вирощуванням пшениці, кукурудзи, цукрового буряку, на­сіння соняшнику, винограду, а також розведенням великої рога­тої худоби та птахівництвом.

У рамках міжнародного поділу праці Румунія представлена експортом взуття та текстилю (понад 33 % загального обсягу, 1998 р.), металів (19 %), машин та обладнання. У структурі імпор­ту переважають машини та обладнання (23 %), паливо та міне­ральна сировина (14,2 %), хімічні товари (8,7 %).

Перспективним напрямом надходження валюти в країну є іно­земний туризм. Упродовж 1999 р. Румунію відвідало 3,2 млн. іно­земних туристів, що принесло 254 млн. дол. прибутку, проте у структурі ВВП це становить лише 0,5 %, що г значно нижчим, ніж у сусідніх Угорщині та Болгарії.

Вступ у 2007 р. Румунії до Європейського Союзу вимагає по­дальших значних зрушень и її економіці і проведення цілої низки адаптаційних заходів:

1. поглиблення структурної реформи виробництва передусім в аграрному секторі, частка якого в ВВП становить 13 %, а відсо­ток зайнятих трудових ресурсів у ньому взагалі є рекордним для всієї Європи — 37,7 % (2002 р.);

2. подальше наближення країни до маастрихтських критеріїв насамперед передбачає приборкання інфляції (у 2000 р. вона ста­новила 45,8 %, у Болгарії — 2,6 %, в Угорщині — 10 %, у Поль­щі — 7,2 %);

3. посилення темпів імплементації «спільного доробку» у ру­мунське законодавство і завершення переговорів по 31-му паке­ту, що є необхідною процедурою для вступу;

4. боротьба із бідністю. У 2002 р. на соціальну безпеку було витрачено 10,4 % ВВП, проте навіть і зараз майже 40 % населен­ня країни перебуває за межею бідності, що аж ніяк не відповідає вимогам ЄС отримати «ефект розширення»;

5. долання регіональних диспропорцій шляхом створення зон пріоритетного розвитку, надання допомоги депресивним регіо­нам (у 2002 р. майже 50 % ШІ припадало на столицю — Буха­рест; суттєво різняться також і рівні доходів населення, зроста­ють регіональні суперечності).

Українсько-румунські відносини як політичні, так і економічні є досить непростими, що пов'язано передусім з проблемою делімі­тації континентального шельфу та виключних економічних зон, посиленням конкуренції в зоні судноплавства Нижнього Дунаю. Підписання у 1997 р. Договору про відносини добросусідства і співробітництва, а в 2003 р. Договору про режим українсько-румунського державного кордону, співробітництво та взаємну до­помогу з прикордонних питань дозволили певною мірою нормалі­зувати відносини, проте не усунути всі їх суперечності. Країни доб­ре розуміють, що після вступу Румунії до ЄС остання повинна мати кордон (це 531 км) добросусідства з Україною. У зв'язку з цим розроблено поний спільний з Румунією проект єврорегіону «Нижній Дунай», діяльність якого не обмежуватиметься тільки економічними заходами, а сприятиме гармонізації природоохо­ронних та соціальних відносин у прикордонній частині двох країн.

Також мас місце посилення товарообігу між двома країнами, який у січні серпні 2003 р. досяг 365 млн. євро, що на 36 % біль­ше порівняно з аналогічним періодом минулого року.