1.4. Особливості взаємовідносин між країнами в умовах глобалізації

Нерівномірність розвитку держав світу та окремих їх регіонів залежно від цілей та ступеня покраїнового аналізу може бути визначена різним чином, що природно вимагає більш чіткої ідентифікації самого терміна «диференціація». Відкритий ще в XIX ст. К. Марксом закон нерівномірності розвитку країн світу наприкінці XX — на початку XXI ст. знайшов своє подальше вті­лення вже у вигляді закону нерівномірності соціально-економіч­ного розвитку суспільства в умовах глобалізації світогосподарських процесів. Суть його полягає в тому, що в умовах високої ди­наміки руху капіталу постійно виникатимуть суперрегіони з високим рівнем розвитку суспільства та авангардними технологія­ми і маргінальні та субмаргінальні зони, диспропорційність між якими посилюватиметься. При цьому можливості уряду вплину­ти на процес вирівнювання є обмеженими.

Сам процес прискорення стихійного руху капіталу у світовій практиці здобув назву турбокапіталізму (цей термін успішно використовують італійські дослідники Жан Карло, Паоло Савона), динамічного капіталізму чи глобального капіталізму. Саме поняття «капіталізм», яке практично не використовувалося у 80—90 рр. XX ст., на початку XXI ст. стає дедалі більш вжива­ним і відображає процес посилення диспропорційності між різ­ними типами країн світу.

Дж. Д. Вульфенсон, Президент Групи Всесвітнього банку, вва­жає, що у світі існує різкий дисбаланс між багатими і бідними країнами, при чому в останніх з них щорічно створюється лише 20 % глобального ВВП, тоді як проживає 80 % населення планети.

За даними В. Ломакіна (Росія), рівень розбіжностей у продук­тивності праці в 1890—1913 рр. за відношенням до провідної країни становив 0,43. У 1913—1959 рр. ця різниця зросла до 0,57. Проте й самі держави-лідери мають досить різні показники про­дуктивності національної економіки. Якщо взяти за основу на­званий вище показник у виробництві США за 100 % (1996), то в таких країнах як Нідерланди він становить 96 %, Швеції — 90 %, Франції — 83 %, Німеччині — 80 %, Японії — 73 %, Канаді — 68 %, Великій Британії — 67 %, Австралії — 51 % від американ­ського рівня.

Суттєво посилилася диспропорційність між розвинутими дер­жавами та країнами, що розвиваються, не тільки в основних макроекономічних показниках. Індекс розвитку людського потенціалу визначається в країнах-лідерах — Норвегії, Ісландії, Швеції, Австралії та Нідерландах у межах 0,944—0,938, а в країнах-аутсайдерах — С'єра-Леоне, Нігер, Ефіопія, Буркіна-Фасо та Бурунді — від 0,254 до 0,324. За даними В. Колесова та М. Осьмової (Росія) з 1970 по 1990 р. питома вага країн Тропічної Африки знизилася у світовому експорті какао-бобів з 80,3 % до 67,2 %, кави — з 26 % до 15 %, бавовни — з 30 % до 6 %, залізної руди — з 12,5 % до 2,5 %. У цілому частка держав африканського регіону у світовому експорті впала з 4,7 % у 1980 р. до 2 % на початку 90-х рр. XX ст.

Виходячи з наведених вище фактів, можна стверджувати, що су­перечності 70—80 рр. XX ст. по лінії Захід—Схід (мається на увазі економічне протистояння капіталістичного і соціалістичного табо­рів) поступово замінюються на відносин Північ—Південь між розвинутими державами Європи, Північної Америки та Японії і решти світу. Модель взаємовідносин Півночі і Півдня французький еконо­міст і політолог Ж.-К. Рюфен (G.-K. Rufin) визначає так: до держав Півночі відносяться різні країни з подібною демографічною струк­турою, однаковими духовними та культурними цінностями. Саме вони сформували суспільство споживання, де поважаються закони, існують демократичні принципи, висока відкритість економіки та чітко визначена тенденція інтеграції в систему світогосподарських відносин. Потенційно до цієї спільноти тяжіють країни Центральної та Східної Європи, країни Балтії, слов'янські народи.

Держави Півдня представлені переважно країнами, що розви­ваються, для яких характерною є досить строката палітра інтере­сів і цінностей, також вони є неоднорідними за соціально-еконо­мічними показниками. З одного боку виділяють відносно багаті нафтовидобувні держави — Кувейт, ОАЕ, Саудівську Аравію, Бразилію, Таїланд, з іншого, найбідніші — Анголу, Афганістан, Бангладеш. У країнах цього регіону мешкає більша частина насе­лення планети (приблизно 5/6), яка сконцентрована переважно у Китаї, Індії, Індонезії, Бразилії, Пакистані та Нігерії.

У науковій літературі досить поширеною є думка про те, що проблема нерівномірного розвитку криється передусім у різниці ві­росповідання та неприйнятті протестантської етики. Саме це на дум­ку авторів теорії «протестантської чи конфуціанської успішності» є прогнозованим «недоліком розвитку» багатьох країн світу. Разом з тим пропоноване пояснення «успіху—невдачі» національних моде­лей розходиться з теорією економічних циклів, слабо пояснює швид­ке економічне зростання Китаю, інтеграцію європейських країн з їх розмаїттям вірувань та ментальних уподобань тощо. Проте супе­речності між країнами «золотого мільярда» та рештою світу мають місце, і у цілому їх можна звести до трьох основних блоків.