Найбільші скандинавські компанії за обсягами торгового обороту, 2001 р. Млн євро

Назва	Країна	Торговельний оборот	Кількість працюючих
Nokia	Фінляндія	31 191	53 849
Statoil	Норвегія	28 298	16 686
Ericsson	Швеція	25 050	85 198
Volvo	Швеція	24 251	70 921
Norsk Hydro	Норвегія	18 992	35 600
Electolux	Швеція	14 673	87 139

Джерело: Журнал Европейской зкономики. —2003. — № 2(3). — С. 419—428.

Скандинавські країни належать до постіндустріальних держав і мають одну з найвищих у світі частку послуг, яка у структурі ВВІ! становить у Швеції — 73 % (2001 р.), у Данії— 69 %, у Нор­вегії — 65,9 % та у Фінляндії — 63 %. Питома вага сільського господарства у цих державах не перевищує 2—4 %, разом з тим, ця галузь є високопродуктивною в усіх цих країнах, хоча кліма­тичні умови Північної Європи не сприяють її розвиткові. Особливістю цього мегарегіону є досить низькі за європейсь­кими мірками рівні безробіття. Найнижчий з них характерний для Норвегії — 4,1 % (2002 р.), найвищий для Фінляндії - 9,1 % (у 1990 р. цей показник не перевищував 3,2 %).

Швеція, Данія, Фінляндія та Норвегія мають добре розвинуті сервісні галузі, провідними з яких є банківська та страхова справа, а також транспорт. Дві перші з них тісно пов'язані між собою і створюють єдину фінансову систему. Найбільшим бан­ком у Північній Європі є Nordea Bank АВ (Швеція), який сфор­мувався у 1997 р. після злиття відповідно швецького та фінсько­го банків Nordbanken of Sweden та Merita Bank of Finland. Наявність різних валют і пов'язані з цим відповідні трансакції у взаємній торгівлі не відлякують скандинавські країни, проте до­рожнеча робочої сили підштовхує потенційних інвесторів вкла­дати кошти у сусідні країни, передусім (починаючи з 90-х рр. XX ст.) у балтійські.

5.7.2. Суть та основні особливості швецької моделі

Багато в чому «скандинавська» модель економічного розвитку ґрунтується на осмисленні «швецької» моделі, яка була сформована наприкінці 60-х рр. XX ст. й імплементована у сусід­ні з цією країною держави, які хоча й зберегли певні соціально-економічні відмінності, проте чітко дотримувалися основних ме­тодологічних постулатів, «швецького соціалістичного підходу», найважливішими серед яких були:

• реалізація політики повної зайнятості;

• вирівнювання доходів населення за рахунок нової податкової моделі;

• висока питома вага державного сектору економіки, який на той період був чинником національної стабільності;

• перерозподіл бюджетних коштів на користь численних соці­альних програм;

• доступність соціальних гарантій усім верствам населення (освіта, охорона здоров'я);

• посилений вплив профспілок па всі сфери суспільно-економічного життя країни.

Упродовж 60—70-х рр. XX ст. державні доходи в Швеції зро­стали випереджальними темпами, що вело до розгортання все

нових і нових соціальних програм. Рівень безробіття був найниж­чим у всьому західному світі І дорівнював у цей період близько 1 %. За вартістю промислової продукції на душу населення краї­на посідала перше місце в Європі, а за темпами нарощування ВВП поступалася лише Японії.

Саме у цей період про швецький феномен економічного роз­витку заговорили в усьому світі, називаючи його «патріотизмом благополуччя», чи «моральним імперіалізмом». Велике значення мало також перебування при владі Соціал-Демократичної робо­чої партії, в усіх програмних цілях якої переважало гасло соціаль­ної справедливості.

У період, що розглядається, у Швеції активно розвивався про­цес децентралізації системи виробництва, який насамперед ви­явився у тому, що, з одного боку, держава не втручалася у вироб­ничу діяльність фірм, а з другого — швидке зростання «еконо­мічних успіхів» приватного сектору і відповідних надходжень податків вело до значної концентрації бюджетних коштів, які пе­рерозподілялись на користь населення.

Досить специфічним є регулювання відносин між трудом і ка­піталом, яке збереглося й зараз. Ще у 1938 р. у містечку Сальтшебаден була підписана угода між профспілками та підприємця­ми, яка чітко закріпила паритетні основи компромісу між першими та другими. З плином часу «дух Сальтшебадена» пере­творився у досить своєрідну філософію, за якою обидва учасники докладали чималих зусиль для скорочення різниці у доходах осіб з високою та низькою зарплатами (наприкінці 1980-х вона була доведена до 15 %, що стало негативним чинником нівелювання «грошової оцінки» кількості та якості праці, знецінення намірів певної частини шведів щодо самовдосконалення).

Оцінюючи специфіку швецької моделі, надзвичайно важли­вим моментом є її ідентифікація. Якщо у перші післявоєнні ро­ки намагалися використати основні арсенали кейнсіанської сис­теми макроекономічного регулювання, то вже на початку 1950-х рр, від них відмовилися передусім через те, що традиційна дилема: «чи висока інфляція та низьке безробіття чи навпаки» — не ма­ла в країні альтернативи через значний брак трудових ресурсів та жорстку позицію профспілок, які уміло маніпулювали дефі­цитом трудових ресурсів, що виник у країні. Невдалі спроби уряду щодо заморожування зарплати у 1940—50-х рр. привели провідних економістів до думки, що такі кейнсіанські методи є малоефективними, а подекуди навіть шкідливими для Швеції. Відтак виникла нова система регулювання ринку праці, відома під назвою «модель Рена—Мейднера» за прізвищами відомих швецьких аналітиків, яким було поставлене завдання оптимізувати відповідні відношення в економіці. Основними інструмен­тами її реалізації було використання податкових і грошових об­межень, які стримували ціни на досить низькому рівні, що змушувало підприємців і профспілки відмовитись від механізму інфляційного зростання заробітної плати. Заходи, що підтриму­вали сукупний попит, виявилися ефективними і щодо вибірко­вої підтримки депресивних регіонів (трохи пізніше Швеція ра­зом з Фінляндією відстояла своє право на отримання системної допомоги зі структурних фондів ЄС для території, що мають низьку густоту населення), деяких значущих для економіки га­лузей та тих соціальних груп населення, що постраждали вна­слідок структурних змін в економіці, яка була зумовлена зміною світової кон'юнктури на товари та послуги. Такі заходи зробили ринок праці в країні гнучким і таким, що чітко орієнтувався на реальні соціальні гарантії.

Світова криза 1974—1975 рр. болісно відбилася на господарському розвиткові Швеції, що призвело спочатку до уповільнен­ня темпів економічного зростання, а потім і до їх від'ємних показ­ників (так, у 1977 р. ВВП країни зменшився на 2,5 % відносно попереднього). Водночас зменшувався також процес оновлення виробничих фондів, а велика зарплата робітників та службовців і значні розміри податків сприяли відпливу капіталу з країни. Так, за період 1975—1977 рр. випуск промислової продукції ско­ротився на 6 %, а виробничі потужності підприємств були заван­тажені лише на 75 %.

Проте навіть серйозні потрясіння для швецької економіки не були причиною відмови від «моделі Рена—Мейднера», яка засто­совувалася на всіх фазах економічного циклу.

У 1970—80-ті рр. активно відбувався процес інституціювання ринку праці, внаслідок чого виникла державна адміністрація рин­ку праці, яка складалася з управління ринком праці та спеціаль­них комітетів — ленів, що відповідали за відповідні біржі.

У 1980-ті рр., найбільш успішні для економіки країни, вели­кого поширення набула система соціальних пільг — явище со­ціалізації економіки, яке з часом почали називати «швецькою моделлю соціалізму». Саме попа багато в чому була показовою для двох тодішніх наддержав світу СРСР та США. У цей період майже Уз трудових ресурсів країни була зайнята в державному секторі, що суттєво збільшило податковий тягар для підприєм­ницьких структур, сумарні державні витрати у цей час вже перевищували 60 % ВВП країни, активно вводилося соціальне страхування, головна мета якого полягала в економічному захи­сті людини в усіх критичних випадках (безробіття, хвороби, старість, народження дитини). У 1975 р. за законом про пенсії її отримувачі здобули виключне право на спеціальну надбавку до неї, що вивело країну у число лідерів у світі за рівнем пенсійно­го забезпечення.

Коли темпи економічного зростання були досить високими, підвищення добробуту мало досить логічний та обґрунтований вигляд, проте починаючи з 1990 р. «швецьке економічне диво» перестало бути взірцем для відтворення в інших країнах. Стрімко зростав державний борг, розпочалася структурна криза в промис­ловості, а дефіцит бюджету сягав уже 14—15 %. Держава вияви­лася нездатною підтримувати «повну зайнятість», податковий тя­гар та висока питома вага трансфертних платежів відлякувала місцевих та іноземних інвесторів, капітал стрімко відпливав з країни за кордон. Постійне збільшення зарплати суттєво відста­вало від зростання продуктивності праці, що унеможливлювало стримування інфляції традиційними методами. До цього додава­лася ще й банківська криза середини 1990-х рр. та нестійкість на­ціональної валюти — крони. На думку швецького економіста професора А. Лінбека, розвиток благополуччя 1980-х призвів до збільшення державних витрат та ослаблення економічних стиму­лів подальшого розвитку.

Вступ Швеції до Європейського Союзу та спеціальні заходи уряду країни щодо зниження податків та соціальних трансфертів, застосування ряду монетаристських заходів у кредитно-фінансовій політиці держави призвів до того, що вже на початку XXI ст. системну кризу швецької економіки вдалося подолати. Станом на початок 2000 р. щорічний рівень інфляції в країні ста­новив уже 0,8 %, у 2001 р. — 1,7 %, у 2002 р. — 2,9 %, що відпо­відало класичним рівням європейської монетарної моделі. Бю­джет 2002 фінансового року був уже профіцитним. Щорічне зростання ВВП у 1998 р. становило 3,6%, у 1999 р. — 4,6%, у 2000-му — 4,4 % і лише 0,8 % у 2001 р., а рівень безробіття станом на січень 2003 р. виявився значно меншим, ніж у Євро­пейському Союзі — лише 5,3 %.

Швецька економіка тісно пов'язана з європейською, про що яскраво свідчить зовнішня торгівля. Так, на країни Європейсько­го Союзу припадає 53,6 % експорту та 60,3 % імпорту (2000 р.), що є меншим за 62—64-відсоткову частку інших членів, проте не виходить за традиційні для ЄС рамки у 50—70 %. Разом з тим, навіть і зараз в країні найвища у світі зарплата за годину праці, витрати на освіту всіх рівнів становлять понад 7,65 % її ВНП, на охорону здоров'я — 7,6 %, а видатки, спря­мовані на «соціальну безпеку» (пенсії, страхування, допомогу жінкам тощо), досягли у 1996 р. 34,8% ВНП машинного в ЄС рівня.

Наведені вище цифри яскраво свідчать, що Швеція, яка пере­борола структурну кризу 90-х рр. XX ст. у цілому зберегла одні з найвищих у світі соціальні стандарти життя населення і є сві­товим лідером щодо гармонізації інтересів уряду, підприємців та населення, хоча останнім часом у країні має місце перехід від неокейнсіанських методів регулювання економіки до неолі­беральних.