Галузева структура ввп по окремих країнах

Назва країни	ВВП на душу населення (ПКС), дол. США, рік	Структура ВВП, %
		сільське госпо­дарство	промис­ловість	сфера послуг, (рік)
Світ у цілому	6800(1999)	…	…	…
Великобританія	21180(1999)	1,7	25,3	73(1998)
Греція	13900(1999)	8,3	27,3	64,4(1998)
Люксембург	34200(1999)	1	23	76(1999)
США	33900(1999)	2	18	80(1999)
Франція	23300(1999)	3,3	26,1	70,6(1998)
ФРН	22700(1999)	1,2	30,4	68,4(1999)
Японія	23400(1999)	2	35	63(1999)
Україна	2220(1999)	12	26	62(1998)*
Польща	7200(1999)	5	35	60(1998)
Росія	4200*(1999)	8,4	38,5	53,1 (1999)*
Словенія	10900*(1999)	4	35	61 (1998)*
Молдова	2200*(1999)	31	35	34(1998)
Туркменія	1800'(1999)	10	62	28 (1997)*
Саудівська Аравія	9000(1999)	6	47	47(1998)*
В'єтнам	1X50*(1999)	26	33	41 (1998)*
Чад	1000(1999)	38	14	48(1998)
Венесуела	N000*(1999)	4	63	33 (1999_

*Оціночні дані.

Джерело: СІА (Центральное разведывательное управление) информационно-аналитические справочпики для Правительства США. — Екатеринбург. У-Фактория, 2001.

1.3. Класифікація країн у світовій економіці

В умовах глобалізації світогосподарських процесів до­сить складною для ідентифікації виглядає класифікація країн від­повідно до рівня соціально-економічного розвитку, що зумовлено кількома чинниками:

• посиленням дистанціювання країн-лідерів від країн, що розвиваються;

• значною динамікою руху капіталу, який у країнах зі слабко диверсифікованою структурою виробництва стимулює як швидке економічне зростання, так і не менш стрімкий занепад та систем­ ні кризи господарства;

• домінуючим впливом ТНК та ТНБ та багатьох наднаціональ­них структур на суспільно-економічні процеси як у кожній кон­кретній країні, так і у світі в цілому;

• формуванням нових соціальних стандартів життя, постійна підтримка яких у країнах «третього» світу стає досить обтяжливою для державного бюджету, а в країнах-лідерах — предметом вибору між пришвидшеними темпами економічного зростання, а відтак і підвищенням конкурентоспроможності національних економік та добробутом своїх громадян;

• відсутністю у людства чіткої парадигми подальшого розвитку. Це зумовлено тим, що парадигма сталого розвитку (виникла на початку 90-х рр. XX ст.), яка передбачала рівномірні, хоча й невисокі темпи економічного і соціального зростання та екологіч­ного прогресу, виявилася неспроможною пояснити спадну час­тину країнового і глобального циклів кінця XX та початку XXI ст. Деякі країни, такі, наприклад, як Японія, ще й досі мають негатив­ні (чи близькі до нульових) показники зростання ВВП. А відтак більшість вітчизняних (О.Білорус, Д.Лук'яненко) та зарубіжних (Я. Корнаї) фахівців сходяться на тому, що зараз існує передпарадигмальний період (тобто парадигма поки що лише формується).

Традиційний поділ країн світу на капіталістичні, соціалістичні та країни, що розвиваються, який існував до 90-х рр. XX ст., втра­тив сенс. По-перше, розпалася світова соціалістична система, а вплив на світогосподарські процеси ізольованих «анклавів», таких як Куба, Північна Корея та деяких інших, є досить обмеженим. По-друге, країни, що розвиваються, перестали бути відносно одно­рідними. З'явилося чимало лідерів (Південна Корея, ПАР, Сінга­пур), які за всіма ознаками можна віднести до розвинутих держав світу. По-третє, країни-лідери, які пройшли індустріальну стадію розвитку, зараз мають відносно низьку питому вагу зайнятих у сфері матеріального виробництва. Натомість питома вага сервіс­них галузей у них постійно збільшується, а тому їх нерідко відно­сять до постіндустріальних, чи до держав з розвинутим інформаційним суспільством. Проте потреба у погрупуванні країн світу з метою визначення найсуттєвіших рис їх економіки існує. Саме з допомогою такої класифікації можна було б визначити причини та наслідки трансформації соціально-економічних моделей, а також переваги та недоліки реформування країнових економік.

Для класифікації держав світу найбільш вдалими слід вважати два підходи: етапність розвитку національних економік Уолта Ростоу (Walt Rostow) та типологію Світового банку.

Відповідно до теорії Уолта Ростоу за тлумаченням О. І. Погорлецького (2001), будь-яке суспільство проходить п'ять стадій соціаль­но-економічного зростання. Перша стадія має назву традиційне су­спільство, для якого притаманні низька продуктивність праці, обмежений розвиток науки та технологій, ієрархічність інституційних структур і панування консерватизму. До країн цієї групи відносять держави Східної та Центральної Азії і полюси бідності в Африці (зона Сахель та ціла низка країн Тропічної Африки).

Другу групу утворює суспільство, що перебуває у фазі пере­ходу до змін. У ньому з'являється імпульс до руху вперед, а саме: нові політичні ідеї, новітня ідеологія, розвиток науки та техноло­гій. Разом з тим продовжує існувати інертність, немобільність су­спільства, використовуються неефективні методи керівництва. Прикладом цих країн можуть бути найменш розвинуті країни Ла­тинської Америки, країни колишнього СРСР (за винятком Балтії), Китай, Індія.

Третю групу, за У. Ростоу, утворюють країни, що перебувають у стадії змін. Під потужним впливом прогресу, технологій, інве­стицій ліквідуються перепони для зростання, рушійною силою суспільства виступає високий рівень заощаджень та інвестицій, поява нових прогресивних секторів економіки. На цій стадії пе­ребувають Філіппіни, Індонезія, більшість країн Східної Європи.

До четвертої стадії, а відтак і до відповідної групи, відносять­ся країни, що активно просуваються до зрілості. Це досить три­валий процес, у ході якого відбувається економічний прогрес на основі застосування передових технологій, утворюються нові га­лузі економіки, підвищується рівень життя, на який орієнтується виробництво, національне господарство активніше включається в систему світогосподарських зв'язків. Прикладом держав цієї гру­пи можуть бути: Малайзія, Таїланд, Мексика, Бразилія, Аргентина, Чилі та найбільш просунуті в плані реформування країни ЦСЄ (Польща, Угорщина, Чехія, Словенія)¹.

П'ята стадія розвитку зветься «епохою масового споживання». Для неї характерним є ефективне виробництво товарів тривалого користування та послуг в основних галузях економіки, зміни ха­рактеру вартості, що виробляється (зростання питомої ваги заро­бітної плати у кінцевому продукті праці), постійний розвиток на­уки й техніки, формування соціально-орієнтованої держави. Цю групу утворюють країни з розвинутою економікою (провідні держави ЄС, США, Канада, Японія тощо).

До «традиційних» підходів щодо ідентифікації країн світу мож­на віднести їх погрупування відповідно до показника ВВП на душу населення (інколи береться і ВНП), що мають числове значення понад 20 000 дол. СНІ А і відносяться до найбільших (США, Япо­нія, Швейцарія та ін.). Групу 15 000—20 000 дол. на рік утворюють багаті країни (Іспанія, Ізраїль, Нова Зеландія та ін.). Країни серед­нього рівня розвитку відносяться до двох підгруп: вище середньо­го, з відповідним показником 10 000—15 000 дол. (Південна Корея, Греція, Чилі, Саудівська Аравія, Чехія та ін.) та нижче середньо­го - 5000—10 000 дол. США (ПАР, Туреччина, Мексика та ін.). Наступною групою є бідні країни та держави з перехідною еконо­мікою (1000—5000 дол.). Сюди потрапляють країни колишнього СРСР, а також деякі африканські та азіатські країни, І, нарешті, групу найбідніших держав утворюють ті країни, де ВВП на душу населення (вся ця градація розраховується за паритетом купівель­ної спроможності) становить менше ніж 1000 дол. на рік. Це так званий «полюс бідності Африки»: Ангола, Мозамбік, Ефіопія та ін.

Відповідно до розглянутих вище (розд. 1.1) підходів Світового банку можна було б згрупувати держави виходячи з їх місця у трансформаційній моделі людства.

I. Країни з розвинутою економікою (ВВП > 15 000 дол. США). Окрему підгрупу утворюють держави Великої сімки (Great 7 — G7): США, Японія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Канада.

Крім країн — членів спільноти до названої вище групи відно­сять Швейцарію, Норвегію, Австралію, Нову Зеландію. З 1995 р. сюди увійшли Південна Корея, Гонконг (зараз є частиною КНР), Сінгапур, Тайвань, Ізраїль.

II. Країни з перехідною економікою. До них відносять постсоціалістичні держави Європи та Азії, що перебувають на різних

¹ Якщо виходити з факту розширення Європейського Союзу (травень 2004 р.), то швидше за все всі 10 країн — нових учасників ЄС також слід віднести до цієї групи (Ес­тонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Словенія, Мальта, Кіпр).

стадіях трансформаційного процесу. Проте подальше виділення такої групи навряд чи доцільне, через те що сам перехід до рин­кового суспільства в них вже закінчився. Певною мірою усунути методологічний недолік традиційного підходу може система сві­тових центрів, запропонована І. Валлерстайном, яка буде розгля­нута нижче.

III. Країни, що розвиваються. У ній вирізняють підгрупу країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР), Африки та Ла­тинської Америки.

Виходячи з цих градацій можна зробити висновок, про те що сучасні держави свічу перебувають на різних стадіях економічної зрілості, що дає підстави згрупувати їх за рівнем розвитку і вод­ночас максимально враховувати географічний чинник ідентифікації. Таких країн буде десять:

1. Велика сімка;

2. інші розвинуті країни;

3. нові індустріальні країни: Південна Корея, Малайзія, Таї­ланд, Філіппіни, Мексика, Бразилія, Аргентина, Чилі та ін.;

4. країни Центральної та Східної Європи;

5. Росія та країни СНД;

6. Китай;

7. Індія та Пакистан;

8. країни, що мають відносно високі соціально-економічні по­казники (Саудівська Аравія, Катар, Оман, Кіпр, Ямайка та ін,);

9. «класичні» країни, що розвиваються;

10. найменш розвинуті держави світу.