5.6.2. Особливості італійської моделі розвитку

У післявоєнний період Італія мала одні з найнижчих у Європі макроекономічні показники, а рівень безробіття в ній, особливо на півдні, сягав ЗО—40 %, що було рекордним серед розвинутих держав світу та перевищувало показник у 25 % у США під час Великої Депресії 1930-х рр. який вважався критич­ним у ринковій економіці. Застосування інструментів та механіз­мів кейнсіанської моделі розвитку впродовж перших повоєнних років дало значний макроекономічний ефект — швидко зростало національне виробництво, а за його середньорічними темпами країна твердо посіла друге місце в Європі та четверте в західному світі (після Японії та Південної Кореї); до Італії надійшли значні європейські та американські інвестиції. Разом з тим, суттєвою проблемою періоду відбудови був досить високий рівень безро­біття та інфляції, що знову ж таки повністю відповідало кейнсіанській моделі розвитку, хоча й знецінювало результати праці італійців та спонукало їх до міграції до більш «вдалих» у цьому відношенні країн Західної Європи. Особливістю цього періоду можна вважати також швидке нарощування державного контро­лю, національного регулювання і, що дуже важливо, питомої ва­ги державного сектору економіки в структурі ВВП. Вже на поча­тку 1960-х рр. и Італії існувало чотири державні господарські структури, які мали складну систему підпорядкування:

• державні підприємства з бюджетами, що є частиною держав­ного бюджету;

• організації з самостійними бюджетами, що діяли у сфері по­слуг, у тому числі у банківській та страховій галузях;

• муніципальні підприємства, у тому числі банківські устано­ви, що були підпорядковані місцевим органам влади;

• підприємства з державною участю на паях, які регулювалися холдингами.

Така система державного підприємництва була досить ефек­тивною в післявоєнний період та забезпечила країні швидкий розвиток. Реалізовані у 1950-ті рр. заходи щодо модернізації еко­номіки та високі темпи нарощування основних макроекономічних показників вивели країну в число лідерів західного світу і вже на початку 1970-х рр. частка Італії у виробництві становила 3,5 %, а в експорті 4,2 % всього капіталістичного світу. Щоправ­да, деяке уповільнення темпів економічного зростання мало міс­це у 1960-ті рр., проте це суттєво не вплинуло на зайняті перед цим провідні позиції у світовій економіці.

Упродовж 1970—1971-х рр. в Італії розпочалася досить серйоз­на криза, що тривала понад двадцять місяців, внаслідок цього в країні відбулося значне скорочення виробництва, дефіцитними виявилися торговий та платіжний баланси, збільшилася інфляція, зросло безробіття і, як наслідок, знизилася купівельна спромож­ність населення. Заходи уряду середини 1970-х рр. дозволили пев­ною мірою виправити становище, проте простежити чітку тен­денцію до зростання, а тим більше відновити темпи 1950— 60-х рр., вже не уявлялося можливим. Цей період, як правило, характеризується не тільки коливаннями основних результатів виробництва, а й нагальною необхідністю відходу від кейнсіан­ської моделі розвитку, чи принаймні її суттєвим оновленням.

Слід також зазначити, що період 1970-х рр. характеризувався загостренням суперечностей в ЄС і виникненням так званих «продуктових війн» між основними товаровиробниками продук­тів харчування. Італія, що мала на той час відносно велику частку аграрного сектору в структурі ВВП, суттєво страждала від поми­лок та прорахунків тодішньої сільськогосподарської політики Спільного ринку, що викликало стихійні бунти фермерів.

Створені у ті часи державні холдинги — IPI, ENI (нафтогазова промисловість) та ЕРІМ (машинобудування) — були в цілому до­сить великими зі значною концентрацією ресурсів, але на початку 1970-х рр. виявилися малоефективними структурами, тому що ба­зувалися на залученні бюджетних асигнувань та дотацій у вигляді трансфертів та пільг, що надавалися капіталомістким галузям, ма­лим та середнім підприємствам, депресивним регіонам Півдня то­що; їх загальна сума інколи перевищувала 6 % виробленої доданої вартості. Збитки окремих підприємств компенсувалися за рахунок перерозподілу прибутку всередині холдингу. Досить важливим для функціонування цих «пірамід» було те, що держава контролювала їх діяльність через участь своїх представників в адміністратив­них радах фінансових та оперативних підрозділів.

Початок 1990-х 77р.. Виявився найсприятливішим для економі­ки країни, коли вона не тільки досягла середнього рівня ВВП на душу населення по ЄС, й перевищила його. Так, у 1991 р, цей ін­дикатор становив уже 105,4 %. Проте далі розпочався етап зни­ження темпів економічного зростання, які виявилися меншими за середні по Євросоюзу (рис. 5.2)

Рис. 5.2. ВВП Італії на душу населення за валютним курсом (ЄС-15=100%)

Примітка: Включається п’ятнадцять країн, у тому числі ті, які не були членами Євросоюзу впродовж періоду 1960-2000 рр.

Побудовано за: Journal of European Economyю – 2003. - № 2 (4). – Р.500 – 501.

Перехід від неокейнсіанства до неолібералізму проходив в Італії кілька етапів і мав певну країнову специфіку, яка виявля­лася у тому, що творці реформ, провідні італійські економісти були переконані, що «книжкове реформування» національної економіки через запровадження основних монетаристських кон­цепцій за американськими рецептами є неможливим, а абсолюти­зація теорії ринку може швидше за все завдати шкоди реальному сектору національної економіки. Проте процес відставання від країн-лідерів, неефективність державного сектору економіки привели до необхідності зміни методів та форм урядового втру­чання. Умовно це виглядало таким чином.

І етап (1970-ті рр.) — спроби переглянути промислову політи­ку країни, що були зумовлені погіршенням економічної ситуації в країні, енергетичною кризою та іншими проблеми, про які йшлося вище, не мали системного характеру, а лише орієнтува­лися на галузеву трансформацію.

II етап (1980-ті рр.) характеризувався кризою державного регулювання, необхідністю зменшення його ролі, а також обмеження повноважень уряду щодо регулювання приватного підприємницт­ва. У цей час відбувається загострення протистояння між профспіл­ками та підприємцями, яке привело до того, що на вимогу остан­ніх було скасовано рухливу шкалу підвищення заробітної плати залежно від темпів інфляції. Це дало змогу зменшити показники знецінення національної грошової одиниці, проте радикально не вирішило всі економічні проблеми. Мало місце також швидке на­рощування зовнішнього боргу країни¹, відплив з країни інвестицій, очікування неефективними секторами національної економіки по­дальших трансфертів від уряду, зростання інфляційного розриву між Італією та іншими членами тодішнього Європейського Союзу.

III етап (розпочався у 1992 р.) був ознаменований приходом до влади команди Сильвіо Берлусконі з його фактично хрестома­тійними для неоліберальної моделі заходами макроекономічного регулювання, які передбачали проведення суворої бюджетної та монетарної політику уряду. Цим досить жорстким діям передува­ла фінансова криза в країні, яка проявила себе у тому, що вже у вересні 1992 р. відбулася чергова девальвація італійської ліри і випадіння її з ЄВС (Єдиної валютної системи, куди країна увійш­ла у 1979 р.). Основними заходами оздоровлення економіки були:

• швидка приватизація державних підприємств, перш за все тих, що були збитковими та отримували трансфертні платежі з боку уряду;

• стимулювання залучення інвестицій шляхом скорочення рів­ня оподаткування та введення податкових пільг;

• обмеження зростання заробітної плати через відміну індек­сації та встановлення залежності зарплати від продуктивності праці, що врешті-решт привело до скорочення рівня інфляції;

• зменшення бюджетного дефіциту та державного боргу (частково на це пішли кошти, які були отримані від приватизації) через суворий контроль прибутків та видатків;

• створення нових робочих місць та заохочення підприємців, які відкривають нові вакансії;

¹ У 1995 р. він досяг 125 % ВВП, що відповідало рівню багатьох африканських дер­жав. Подальше його нарощування могло викликати руйнацію національної економіки через фактичний дефолт. Слід зазнач ти, що й зараз Італія має борг, який перевищує 50 млрд. дол., проте це не суперечить маастрихтським критеріям і є зіставним з її ВВП.

• обмеження соціальних гарантій, у тому числі збільшення пенсійного віку', скорочення переліку безплатних медичних по­слуг що надаються.

Якщо до початку здійснення системних реформ майже 50 % ВВП перерозподілялося через державний бюджет, то вже напри­кінці 1990-х ця цифра зменшилася до 35—40 %. Вдалося стабілі­зувати ліру, зменшити інфляцію, знизити торговий та платіжний дефіцити, певною мірою приборкати розростання тіньового сектора, обсяги якого становили на початку періоду, що розгляда­ється, близько 25 % ВВП.

Негативними наслідками реформ було різке розшарування на­селення країни та його маргіналізація. Якщо у 1980 р. в країні на­лічувалося близько 2 млн. осіб, що жили за межею бідності, то вже у 1995-му їх кількість зросла до 7 млн. осіб. Суттєво зросла також географічна різниця в отриманні доходів між південною та північною частинами держави.

Входження Італії до Європейського валютного союзу та вве­дення безготівкового (1999 р.) та готівкового євро (2002 р.) також відповідало цілям італійського уряду, зорієнтованого на фінансо­ву стабільність у своїй країні, і вимагало дотримання цілого пакета монетарних вимог, який передбачав жорсткий контроль за рівнем інфляції, державним боргом, платіжним дефіцитом, тобто обмежував (а в деяких випадках блокував) класичні підходи до­лання бюджетного дефіциту. Таким чином, у цій середземномор­ській державі процес конвергенції з іншими членами ЄС набув незворотного характеру.

Італійська модель розвитку повинна розглядатися насамперед через призму в цілому унікальної корпоративної структури, го­ловною рисою якої є висока концентрація власності переважно у руках «сімейних кланів», на які припадає близько 60 % вартості цінних паперів. Складовою корпоративних структур є фінансово-промислові групи, на чолі яких стоїть фінансовий холдинг. Він пов'язаний з вертикальними ланцюжками управління незалеж­ними фірмами, над якими здійснюється контроль за принципом піраміди, котрій притаманні кілька рівнів. Диверсифікація діяль­ності структурних елементів холдингу відбувається через міжгрупове володіння акціями, що в цілому нагадує японську мо­дель. Посилює корпоративну структуру італійської економіки ще й те, що вона мас розвинену систему договірних відносин між

¹ Частково цей непопулярний захід був зумовлений швидкими темпами старіння на­ції, тобто флоридизацією.

окремими компаніями та наявність неформальних угод між ними, які, на думку ряду дослідників¹, охоплюють76 % великих і серед­ніх фірм та 73% загальної кількості працюючих. Понад 40% таких угод включають спеціальний пункт про пряму заборону передачі основних прав власності.

Нерідко навколо одного з підприємств формується мережеве оточення, яке будується на основах спеціалізації та кооперування дрібних фірм, що веде до формування гнучких коопераційних зв'язків. Така система стосунків була причиною успіху багатьох італійських фірм у 1980 — на початку 90-х рр.

В умовах посилення глобалізації світового господарства на­прикінці 1990-х рр. у корпоративну структуру Італії все більше залучалися представники «нової економіки», що відбивалося на рівні капіталізації найбільшої в країні Міланської фондової біржі, сукупний показник якої зріс з 25 % ВВП Італії на початку 1990-х рр. до 69 % у 2000 р. Проте більша частина акцій та інших цінних паперів все одно належить індивідуальним власникам, а провідні корпорації включаються в процес акціонування дуже повільно.

Попри всі проведені заходи щодо приватизації державної влас­ності питома вага цього сектору національної економіки в Італії продовжує залишатися значною і також розглядається як важли­ве доповнення до цілісності корпоративної структури. На почат­ку XXI ст. її частка становила 19,4 % додаткової вартості, 23,6 % інвестицій та 15 % зайнятих (без аграрного сектору). За розрахун­ками російських дослідників Італійської моделі, питома вага де­ржсектору Італії перевищує аналогічний показник у Франції, проте поступається Португалії та Греції, що в цілому досить аде­кватно відображає її позиції в європейській економіці.

Класичним прикладом сформульованого свого часу К. Марксом закону нерівномірності розвитку капіталізму завжди вважалася ре­гіональна модель Італії, яка ще у XVIII—-XIX ст. чітко дистанціювала за рівнем соціально-економічного розвитку південь та північ країни. Центральна ж частина являла собою точкові центри економічного зростання в Римі та Неаполі при, в цілому, «південному» характері хронічної депресивності і стала відомою пізніше під на­звою «третя Італія». У другій половині XX ст. подолати таку дис­пропорційність між двома частинами країни повністю не вдалося. Залишається високою різниця у рівнях безробіття (від 5 % для пів­ночі до 30% на півдні), рівень доходів працюючих відрізняється

¹ Западно-европейские страны: особенности социально-зкономических моделей / Отв. ред. В. П. Гутник. — М.: Наука, 2002. — С. 165—166.

у 2,5—3 рази, а по лінії велике місто на півночі — сільський район півдня у 4—5 разів. Прийняті в ЄС рівні депресивності щодо відсот­ка ВВП на душу населення до середнього показника в ЄС засвідчи­ли, що найнижчий його індикатор був притаманний у 1998 р. Калабрії (60,7%, у 1988 р. — був 56,5), Кампанії (64%) та Пуглії (65,1 %). Рівень безробіття у першому з цих регіонів, за даними Євростата, у квітні 1999 р. дорівнював 28,7 %' (найнижчий показник в ЄС — 15), при тому що його мінімальний рівень припадав на ре­гіон Трентіно-Алто Адіжс - 3,9 %. Великий потік мігрантів, перед­усім молоді, завжди буй проблемою для країни, проте різна мента­льність «двох» Італій нерідко призводила до того, що дехто з вихідців з південної частини країни, що мігрував на північ та не зміг там адаптуватися, вимушений був повернутися додому.

Політика місцевих автономій, що базувалася на європейській моделі, децентралізація управління вели до швидких змін в іта­лійській системі складних стосунків місцевих та центрального бюджету, що спонукало уряд до проведення реформи національ­ного та місцевого управління. Основними її чинниками були:

1. перехід наприкінці 1990-х рр. до європейської моделі вимі­рювання активності і депресивності територій та імплементації відповідних інструментів і механізму регіонального регулювання;

2. реалізація принципу компліментарності у наданні грантів ЄС через систему структурних фондів Євросоюзу, який передба­чав співучасть національного та місцевих фондів регіонального розвитку у фінансуванні проектів;

3. вплив європейського процесу децентралізації;

4. формування нових європейських соціальних стандартів, що випливають з Соціальної хартії, для виконання яких у місцевої влади бракувало фінансових ресурсів;

5. поширення ідей «асистенціалізму» на півдні Італії, які де­кларують необхідність постійного забезпечення бідних регіонів багатими через трансфертні платежі, дотації та субсидії.

Наприкінці 90-х рр. XX ст. швидкими темпами у різних провін­ціях Італії зростали нові інноваційно-інвестиційні моделі під­приємництва. Відомий західний дослідник М. Бест досить чітко їх класифікує, виділяючи при цьому в «Третій Італії» центри ко­лективних послуг, консорціуми, промислові парки, промислові райони, класі ери¹. Передбачається, що стимулювання малого і

¹ Working for the regions. – Luxembourg: ЕС. — 200!. — Р. 30—ЗІ.

² Мається па уличі миле і середнє підприємництво Центральної та Східної Італії.

³ Бест М. (Новая конкуренция: Институты промышленного развития. — М.: ТЕИС, 2002. —279—263.

середнього бізнесу в інноваційні сфері по всій країні сприятиме вирівнюванню макроекономічних показників двох мегарегіонів країни. Основними засадами такої політики регіональної конвер­генції стали закладені у прийнятому на Берлінському самміті Єв­ропейської Ради «Порядку денному — 2000» механізми та ін­струменти вирівнювання.