2. Особливості німецької економічної моделі

Після завершення Другої світової війни Німеччина пе­режила чимало ускладнень, пов'язаних з демілітаризацією та де­нацифікацією її економіки. Період з 1945 по 1949 р. можна вва­жати найскладнішим в економічній історії країни у XX ст. Зрозуміло, що наприкінці 1940-х рр. у країні виникла нагальна потреба у розробленні нової моделі соціально-економічного роз­витку, яка б, з одного боку, збігалася з «планом Маршалла» щодо післявоєнного устрою Західної Європи, з другого — максималь­но враховувала німецьку специфіку ринкового господарства. Са­ме така модель була запропонована Людвігом Ерхардом, дирек­тором Управління господарства об'єднаних зон окупації та канцлером ФРН у 1960-ті рр. В основу розробки нової концепції, яка у подальшому здобула назву соціального ринкового госпо­дарства, було покладено методологію неолібералізму (ордолібе-

¹ Тут і далі цифри наводяться даними: Journal of European Economy. — 2003. — №2(4). —Р. 484—501.

ралізму), що ґрунтувалася на поглядах німецької «фрайбурзької школи». З неї випливало, що майбутній добробут країни повинен базуватися на приватній власності на засоби виробництва, віль­ній конкуренції та вільному ціноутворенні (у подальшому цей підхід не один раз уточнювався і змінювався), активній ролі дер­жави, боротьбі з економічною кризою, недопущенні монополіза­ції та мілітаризації економіки. Стратегічною метою нової політи­ки Німеччини було забезпечення соціальної справедливості та високого рівня соціальних гарантій, проте шлях реалізації основ­них складових нової моделі лежав через «шокову терапію» мало-популярних, але необхідних заходів оздоровлення економіки.

1. Грошова реформа, у ході якої рейхсмарки було скасовано і кожний німець отримав по 40 дойчмарок, потім до них додали ще по 20. Половина збережень німців у банках переоцінювалася за курсом 1 : 10, а друга за — 1 : 20, грошові зобов'язання під­приємств перераховувались за курсом 1:10. Також було анульо­вано практично всі фінансові зобов'язання установ фашистського рейху.

2. Реформа цін. Через відміну різних обмежень та адміністра­тивного регулювання ціни досягли піку, а потім почали знижуватися відповідно до попиту та пропозиції на окремі товари й по­слуги. Було ліквідовано «чорний ринок» продуктів харчування, а коливання цін чітко гармонізувалося з підвищенням заробітної плати, яка залежала тепер від зростання продуктивності праці.

3. Реформа підприємницької моделі. Основною ланкою господарства ФРН у повоєнні роки став малий та середній бізнес, а за діяльністю монополій вводився нагляд з боку держави, що ви­кликало незадоволення основних післявоєнних товаровиробни­ків, які прагнули до контролю над німецьким ринком.

4. Кредитна та податкова реформа, яка зробила доступним отримання кредитів під невисокий відсоток представниками біз­несу та окремими громадянами, а зниження податкового тиску сприяло підвищенню ділової активності.

5. Соціальна реформа. її головною метою був більш-менш рівномірний розподіл соціальних благ, у тому числі безоплатна освіта, страхова медицина, довгострокова допомога у разі безробіття тощо.

Проведене системне реформування господарства привело до швидких зміни економіці і в середині 1950-х рр. країна вийшла на провідні позиції в Західній Європі, а згодом і на одне з перших у світі. Саме з цього періоду починають говорити про «німецьке економічне диво».

Проте високі темпи економічного зростання далеко не завжди були притаманні ФРН. У післявоєнний період країна чотири рази пережила падіння національного виробництва. Найбільш значною була криза 1966—1967 рр., яку прийнято називати структурною. Якщо на початку 1960-х рр. ВВП (у перерахунку на сучасну сис­тему обчислення за ринковим курсом) на одного жителя переви­щував 120 % від середнього по моделі ЄС — 15 (сюди включалися й ті країни, які не входили на той час до «Спільного ринку»), то вже у 1967 р. цей індикатор упав до 113 %. Фактично це означало, що наприкінці 1960-х країна вичерпала свій ресурс екстенсивного зростання, а її макроекономічна політика потребувала докорінних змін. Таким чином, на зміну неоліберальній моделі розвитку при­йшла неокейнсіанська, яка передбачала запровадження «глобаль­ного регулювання», що складалося з рівномірного (хоча і невисо­кого) економічного зростання, повної зайнятості, стабільності цін та рівновазі платіжного балансу. Держава взяла на себе також функ­ції антициклічного регулювання, прогнозування та програмування. Такі заходи уряду дали свій ефект на самому початку 1970-х рр., коли було відновлено високі темпи зростання. Проте вже у 1974— 1975 рр. країна зіткнулася з кризою перевиробництва, коли значно зросло банкрутство компаній, збільшилися інфляція та рівень без­робіття, що говорило про наявність стагфляції, яка відмічалася то­ді у більшості розвинутих країн.

Нарощування диспропорцій та подорожчання енергоносіїв, пов'язаних зі світовою енергетичною кризою, падіння норми прибутку та загострення міжнародної конкуренції призвели до кризи 1980—1982 рр., що викликало перехід до «пом'якшеного» варіанта неоконсервативної моделі розвитку, а заходи, що були застосовані при цьому, нагадували американський чи британсь­кий підходи.

Проте найбільш глибокою кризою була все ж таки криза почат­ку 1990-х рр. Особливість ЇЇ полягала у тому, що на циклічну кризу (раз на 10—12 років) наклався процес приєднання Східної Німеччини, більшість підприємств якої не витримала конкурен­цію з боку європейських компаній. Внаслідок цього швидко зро­стало безробіття, загальний рівень якого у землях колишньої НДР у середині 1990-х рр. перевищував 17 %. Негативні наслідки об'єднання долаються ще й досі за рахунок залучення трансфер­тів державних фінансів із Західної у Східну Німеччину. За дани­ми В. П. Колесова та М. II. Осьмової тільки соціальні трансферти за період 1991—1998рр. становили у сумарному розрахунку 1,4 трлн. дойчмарок (700 млрд. евро).