5.1.1. Цілі та завдання Європейського Союзу

Головними цілями Європейського Союзу відповідно до Амстердамського договору є:

• створення міцного союзу народів Європи;

• сприяння збалансованому та тривалому економічному про­гресу завдяки ліквідації внутрішніх кордонів, посиленню економічної і соціальної взаємодії;

• утвердження власної ідентичності в міжнародній сфері шля­хом проведення спільної зовнішньої політики і політики в галузі безпеки, а в перспективі — і спільної оборонної політики;

• розвиток співробітництва в юридичній сфері;

• збереження та примноження загального добробуту.

Європейський Союз є високомобільною організацією, тобто та­кою, яка впродовж певного періоду переглядає свої стратегічні І тактичні орієнтири. Прикладом цього можуть служити історичні рішення Європейської Ради у Берліні (березень 1999 р.) та ухвале­ний нею «Порядок денний — 2000» (А§епс1а — 2000). Саме цей документ визначив пріоритетні напрями розвитку Європейського Союзу протягом наступних семи років (2000 2006 рр.), а також основні напрями підтримки чотирьох «сензитивних» (чутливих) галузей європейської економіки (ь СС до них відносять сільське господарство, металургійну промисловість, текстильну індустрію і рибальство) та депресивних регіонів країн — учасниць ЄС. Тоді ж було визначено три основні цілі Європейського Союзу.

Ціль 1: сприяння розвиткові та реструктуризації регіонів, що мають відставання.

Ціль 2: підтримка регіонів зі структурними проблемами у сфері соціально-економічних перетворень і сільського господарства.

Ціль 3: модернізація політики у галузі освіти, професійно-технічної підготовки та зайнятості і відповідних систем.

Реалізація названих вище програмних цілей, які фінансуються країнами-учасницями в межах 0,5 % щорічного ВВП, здійсню­ється через відповідні фонди. До них належать: Європейський Фонд регіонального розвитку, Європейський Соціальний Фонд, Фінансовий механізм розвитку рибальства, Європейський Фонд з управління та надання гарантій для сільськогосподарського ви­робництва. Усі ці фінансові організації мають назву — структур­ні фонди ЄС, а політика, що здійснюється через їх механізм, на­зивається структурною. Крім названих вище наднаціональних установ досить важливим є Фонд згуртування (солідарності). Якщо кошти попередніх фондів пропорційно розподіляються між учасниками, то дія останнього поширювалася до 2004 р. тільки на чотирьох учасників процесу, які відносно недавно приєднали­ся до ЄС і мали найнижчі макроекономічні показники (Ірландія, Іспанія, Греція, Португалія). У зв'язку зі збільшенням кількості учасників ЄС у 2004 р. до групи реципієнтів (тобто отримувачів допомоги) приєднається десять нових членів. Усього через струк­турні фонди та Фонд згуртування до 2007 р. буде перерозподіле­но 213 млрд. євро у цінах 1999 р.

2. Сучасні економічні теорії європейської інтеграції

З середини XX ст. теорія регіональної інтеграції набуває поширення у світовій системі соціально-економічних наук, проте найбільш значущою вона стає в Європі, яка вже у 60—70-ті рр. минулого століття значно просунулася вперед завдяки інтеграції ринків та інтеграції політики. До 1990-х рр. у теорії європейської інтеграції, як її тоді почали називати, набули поширення чотири основні моделі, які мали дослідницько-правову регламентацію:

1. економічний федералізм;

2. економічна інтеграція європейського типу;

3. регіональна інтеграція;

4. міжнародно-правове регулювання.

Особливістю європейської інтеграції є те, що між теоретичним обґрунтуванням її основних положень та практичним запровадженням існує невелика відстань, яка вимірюється 15 20-ма роками ве­ликих дискусій та швидких економічних та організаційних змін. Підтвердженням цьому може слугувати стрімкий перехід від зони преференційної торгівлі, а потім вже й зони вільної торгівлі, який був закладений у 1950—60-ті рр. до економічного союзу, що сфор­мувався на початку 1990-х рр. Таким чином, була реалізована теорія А. Купера та Б. Массела щодо формування митного союзу, з якої чіт­ко випливала інтеграційна теорія зниження трансакцій них витрат X. Джонсона під час відокремлення приватних та суспільних ви­трат. Спробу визначення ефекту європейської інтеграції зробив у 1970-ті рр. голландець Я. Тінберген, який проводив розмежування між «негативною» та «позитивною» інтеграцією. Саме з останньої випливала ідея щодо етапності усунення митних бар'єрів та прий­няття відповідних законів і створення інституцій (наднаціональних структур), які потім трансформувалася в основні постулати теорії європейського інституціалізму. Під «негативною інтеграцією» назва­ний вище дослідник розумів просте усунення бар'єрів на шляху транскордонного переміщення товарів, послуг і чинників виробницт­ва, що врешті-решт вело, на його думку, до зниження цін, підвищен­ня якості товарів та послуг, а відтак і до зростання ефективності націо­нальних економік. Хоча, з другого боку, перелік вище наведених заходів можна трактувати як принципово новий рівень загострення конкуренції. «Позитивну інтеграцію» Я. Тінберген розумів як процес прийняття наднаціональних законів і створення відповідних інститу­тів, що суттєво збільшувало мобільність чинників виробництва.

Заслуговує на увагу також теорія Б. Баласси, який чітко вста­новлює єдність інтеграції взагалі та європейської зокрема, а та­кож етапи країнової конвергенції в межах інтеграційного форму­вання, хоча сам автор у відомій праці «Теорія економічної інтеграції» (1961) називає їх стадіями і визначає послідовність об'єднувальних дій таким чином:

1. створення зони вільної торгівлі;

2. митний союз;

3. спільний ринок;

4. економічний союз;

5. повна економічна інтеграція.

Як вже зазначалось вище, країни Європейського Союзу прой­шли всі етапи свого розвитку і зараз опинилися перед дилемою: чи подальше розширення складу ЄС, чи поглиблення внутрішньої ін­теграції, тобто екстенсивний чи інтенсивний шлях розвитку цього найбільшого у світі угруповання. Це змусило багатьох науковців з країн ЄС теоретично визначити нові шляхи удосконалення внутрішнього механізму функціонування цієї організації, яка все біль­ше нагадувала модель централізованого планування та регулюван­ня міжкрайових пропорцій, а також зайнятися обґрунтуванням доцільних меж розширення Євросоюзу через високі темпи зрос­тання флоридизації населення в країнах Старої Європи.

Основні постулати першого напряму розвитку теорії євроінте-грацїі досить чітко викладені у праці англійця Алі М.Ель-Аграа (El-Agraa Ali M. The European Union. History, institution economics and policies), який вирізняє більш високі, на його думку, форми економічної інтеграції, а саме: 1) збільшен­ня мобільності чинників виробництва через усунення бар'єрів, що заважають транскордонній торгівлі; 2) координація грошово-кредитної та податкової політики (у низці інших праць зазнача­ються напрями: інвестиційний, монетарний, фіскальний); 3) фор­мування загальних спільних цілей, які спрямовані на досягнення повної зайнятості, пришвидшеного економічного зростання, кон­вергенції у розподілі доходів тощо. П'ять років, що пройшли з того часу, наочно продемонстрували: в Європейському Союзі проблема гармонізації фіскальної та монетарної моделей перебу­ває поки що на дискутивному рівні через досить різні ступені со­ціально-економічного розвитку і до остаточної їх гармонізації в межах Європейського монетарного союзу (EMU) ще далеко.

«Вибухоподібне» розширення ЄС, яке пророкувалося провід­ними фахівцями Інституту стратегічних досліджень у Мілані (Іта­лія) Паолою Савоною та Жаном Карло ще у 1995 р., здійснилося у 2004 р., коли ЄС упродовж одного дня — першого травня, суттє­во збільшив свої кордони вийшовши на перше місце серед глоба­льних конкурентів США та Японії за площею, кількістю населення та ВВП, проте значно знизивши відносний показник цього макроекономічного індикатора з 22 000 дол. (ПКС, 2003) до 19 900 дол (ПКС, травень 2004 р., експертні дані). Турбокапіталізм, як нази­вають його вище названі автори, упродовж XXI ст. значно поси­лить динаміку руху капіталу, а відтак розвиватиметься у двох на­прямах: розширення геоекономічного простору та надбудова нових поверхів інтеграції. Підтвердженням першої тези могла б слугувати цитата зі спільного твору згаданих вище італійців:

«Після виснаження ресурсів дешевої робочої сили Східної Євро­пи завдяки її інтеграції до європейського економічного простору, а також зростанню її добробуту, а відтак і заробітної плати трудящих, Європа буде вимушена звернутися до країн півдня Середземного моря.» (П. Савоно, Ж Карло. Геоэкономика: Господство зкономического пространства. — М.: Ad. Marginen, 1997. — С. 22-23).

В іншому місці книги автори чітко прогнозують: для того щоб вберегти відносно сталі темпи економічного зростання, Європей­ський Союз у 2020 р. має вийти на українсько-російський кордон.

XXI ст. було ознаменовано потужним «вибухом» нових теорій євроінтеграції. Серед них на перше місце вийшла проблема полі­тичної інтеграції, яку можна охарактеризувати як таку, що суттєво посилить існуючу інституційну модель ЄС. Проте серед багатьох новітніх економічних інтеграційних теорій на перший план посту­пово стала виходити теорія внутрішнього регіоналізму (М. Кітінг, Дж. Логлін, Р. Хадсон, А. Вільямс та ін.), метою якої було обґрун­тування створення гомогенного європейського економічного про­стору, в якому вдасться зменшити соціально-економічні диспропор­ції за рахунок посиленого впливу наднаціональних європейських структур. Сюди ж було додано принципи, які потім стали нормою європейської регіональної політики: субсидіарність (делегування в регіон тієї суми повноважень, які він може ефективно виконува­ти), компліментарності (структурні фонди ЄС можуть підтримати будь-який проект, якщо в регіоні будуть також вишукані кошти у розмір 25—75 % (залежно від рівня розвитку країни) для його фінансування), програмованості, визначення депресивності тощо.

Таким чином, одразу після створення економічного та полі­тичного союзу країн-учасниць має розвиватися процес регіональ­ної європейської єдності (її друга назва — регіональний союз, чи «Європа Регіонів») (рис. 5.1).

Рис. 5.1. Стадії європейської економічної інтеграції (початок ХХІ ст.)